На 10–й паралелі

Дивно, але, одержуючи листи з 10–ї паралелі, я, радянська школярка, нічого не знала про те, навіщо наші військові несуть там службу. Не вміла читати між рядків. Нас розділяло 11 000 км, однак пошта працювала непогано — лист «авіа» доходив за чотири дні. Чи мій знайомий із міста Хороль Приморського краю Росії, де він залишився на надстрокову службу, прикрашав у тих листах дійсність? Не знаю...

Сьогодні — чергова річниця закінчення війни у В’єтнамі 1957—1975 років, у якій брала активну участь і радянська військова потуга. Без підтримки з боку СРСР «в’єтконгівці» нізащо не взяли б Сайгон. Радянський контингент залишався на півострові Індокитай ще довго після закінчення бойових дій, втручаючись у наступні локальні воєнні конфлікти. Сьогодні я намагаюся розібратися в епістолярному скарбі, який дістала з дна старої валізи, і зрозуміти, що все–таки робив стрілець–радист Тихоокеанської авіації Олександр Шемет у В’єтнамі вже після завершення найбільшої війни другої половини ХХ століття.

Короткий курс історії: в’єтконгівці проти сайгонців та американців

До ІІ Світової війни В’єтнам разом із Камбоджею і Лаосом були частиною французької колонії Індокитай. Під час війни В’єтнам окупували японці. Після поразки Японії Ліга В’єтмінь, яку очолив комуніст Хо Ши Мін, проголосила В’єтнам незалежною державою. Країна–переможець, Франція, відмовилася визнавати уряд Хо, відтак спалахнула перша індокитайська війна. У 1954 р. вона завершилася поразкою французів. За Женевським договором В’єтнам поділили на дві частини: демаркаційна лінія проходила по 17–й паралелі, розмежовуючи Демократичну Республіку В’єтнам (комуністична Північ) і Республіку В’єтнам (некомуністичний Південь зі столицею в Сайгоні). На півдні тут же виникла громадянська війна. Північні комуністи допомагали соратникам на півдні (їх називали «в’єтконгівцями») скинути некомуністичний уряд.

Не бажаючи поширення комунізму, Сполучені Штати Америки почали допомагати урядові Сайгону. Спочатку це були гроші й військова техніка, але згодом конфлікт між Північчю і Півднем набув великого розмаху, і тоді, з 1965 року, США почали відправляти на допомогу Півдню свої війська. Одночасно американці почали бомбити Північ. У свою чергу, Північному В’єтнаму допомагав Радянський Союз, підтримуючи комуністів.

Для США війна у В’єтнамі була тяжкою й ганебною ношею: партизани–«в’єтконгівці» в умовах джунглів і складного клімату почувалися значно впевненіше. Казали, що тільки в підземних лабіринтах ховалося близько 16 тисяч невловимих «в’єтконгівських» партизан. Щоб знищити можливі укриття супротивників, американці випалювали в’єтнамські села і джунглі напалмом та обробляли дефоліантами — хімічними препаратами, які знищують рослинність. Як приклад жорстокості інтервентів увесь світ дізнався про трагедію села Сонгмі у провінції Куангнай: тут американський підрозділ піддав тортурам, зґвалтуванням та, зрештою, винищив майже півтисячі мирних мешканців.

Другу індокитайську війну широко показували по телебаченню, тож у США виник масовий антивоєнний рух. Президент Річард Ніксон був змушений ухвалити рішення про виведення військ із В’єтнаму. Вихід американців почався 1969 року (США втратили 58 тисяч вояків тільки вбитими), а бої тривали й надалі, доки війська Півночі взяли Сайгон 30 квітня 1975 року.

У липні 1976–го утворилася Соціалістична Республіка В’єтнам, яка й надалі мала підтримку з СРСР, а в 1979 році влаштувала ще й війну з Китаєм — через різне ставлення до диктатури «червоних кхмерів» у сусідній Камбоджі. Радянським військовим фахівцям доводилося виконувати свою місію і в цих конфліктах на 10–й паралелі...

Епістолярна одіссея

Скромний хлопець із глибинки Олександр Шемет мріяв стати військовим. «Після восьмого класу навіть до Мінська в суворовське училище їздив вступати, але там не сподобалося, тож завалив іспити — пішов до 9–го класу». Він і уявити тоді не міг, що коли–небудь літатиме на крилатій махині як радист, старший бортовий оператор зв’язку.

Будучи вже на Далекому Сході, Олександр у листі за 7.12.1980 висловлював сумнів: «...Не знаю, чи правильно я зробив, що став військовим (хоча збулася давня мрія). Адже до служби я працював на заводі в Миколаєві, і мені подобалася моя робота. Приємно було бачити результати своєї праці, коли новенький дизель–електрохід сходив зі стапелів — у цьому судні була часточка і моєї праці».

Після заводу — морська школа радистів, а потім армія — потрапив у морську авіацію. «Добився не зовсім того, чого хотів, але все ж літаю». 4 серпня 1979 року Сашко написав рапорт про бажання залишитися на надстрокову службу. Вдома Олександра чекала кохана, але, прочекавши три роки, дівчина обрала іншого. Шеметові ж залишила небо — справжній сенс його життя. Коли вона написала Сашкові, що вийшла заміж, вояк влаштував у частині дебош і потрапив на гауптвахту. Тоді ми й почали листуватися — моя адреса випадково потрапила до нього.

У Союзі процвітав епістолярний жанр спілкування. Школярі писали незнайомим дітям з інших республік (адреси знаходили в журналах або й просто навмання, за номером школи), обмінювалися листівками, фотографіями — і ніколи не зустрічалися. Нам пощастило, ми бачилися тричі: раз — до армії, ще двічі — під час відпустки Шемета. Нашому листуванню я не надавала великого значення, але зараз усвідомлюю, що стала для хлопця «рятувальним кругом».

Перший лист прийшов 21.01.1980: «Залишилося мені зараз одне — писати рапорт і добитися того, щоб відправили абикуди до гарячої точки, хоч у той же Афганістан, на допомогу, так би мовити, революції». 16.02.1980: «До Афганістану мене не відправлять, хоч і рапорт написав. Зараз анкетуюся на отримання закордонного паспорта та інших документів. Потім у травні — у відпустку, а після відпустки — до В’єтнаму. Добивався одного, а посилають зовсім у інше місце. Втім це майже одне й те саме...»

Мої хвилювання про небезпеку Олександр — «оператор надшвидкодіючого асівського зв’язку» — спробував розвіяти в листі за 4.10.1980: «Що відбувається у світі — я знаю, але туди, куди збираюся, можна летіти зі спокійною душею — море, тропіки і головне — там тихо». І вже в наступному посланні: «Мій екіпаж резервний — на випадок, якщо станеться щось непередбачуване із запланованим, то полетимо ми».

НП траплялися ще до місії на Індокитаї: «Були такі моменти, коли можна було втратити глузд. Перевертався в машині, горів у кабіні літака. Неймовірно, як тоді вдалося загасити пожежу, як живі залишилися...» Або одним рядком: «У четвер літав на забезпечення запуску космонавтів на «Союз–40».

«За два місяці можна втратити глузд...»

Точну дату вильоту на 10–ту паралель Олександр не повідомляв. Звичайно, існувало поняття «військова таємниця». Ну а хто я була? Далекий «утєшитєль душі», не більше. Коротке попередження заспокоювало: «Якщо не буде дуже довго листів від мене, значить, знову засмагаю десь у районі 10–ї паралелі, так що не турбуйся». Поміж рядками читалося, що радянський солдат неухильно підкорявся наказам «згори» і не піддавав їх сумнівам.

15.06.1981: «Почали готуватися на 10–ту. Знову по корали полетимо. Хоча свої ласти і маску я віддав, а без них там нічого робити... За два місяці можна втратити глузд. Адже, окрім польотів, там робити більше нічого. Там, крім акул, хіба що кальмари водяться, різні медузи та восьминоги. Зате корали є дуже красиві, з минулого відрядження привіз один великий. На день народження другові подарував».

Знімки із В’єтнаму Олександр теж привозив. Був фотоаматором і писав про себе: «Фотограф — той самий художник. Тільки малює він не пензлем і фарбами, а світлом».

А «взагалі, нічого в цих відрядженнях хорошого немає. Спочатку на новому місці цікаво, а потім... За ці два місяці більше 20 книжок прочитав, вільного часу дівати нікуди, окрім як на читання, кіно, пляж і волейбол. За 56 діб переглянув ще близько 60 фільмів, наших і місцевих. Клімат нікуди не годиться — дуже велика сонячна радіація. Без кепки довго не протримаєшся, хіба тільки похмурого дня. А так — плюс 40, у кабіні літака — всі 50, як у фінській лазні. У нас у котеджах кондиціонери стоять — добре, що можна влаштувати температуру в кімнаті».

«У Південному (В’єтнамі) народ не дуже. І не дивно — зов­сім недавно там був сайгонський режим. У горах ще бродять одинаки або невеликі групи, але, переважно, з ними покінчено. Не зовсім я розумію південних в’єтнамців. Північні — ці ще більш–менш, російську мову трохи розуміють, а деякі говорять пристойно. Ось у Кампучії народ набагато кращий, гостинніший і добродушніший, хоча там ще й зберігається військовий стан. Пробач, у листах про подібне писати не бажано. Я і так зайве написав». А ще Олександр дуже просив у листах узагалі не згадувати про В’єтнам і його відрядження за кордон.

28.10.1982, в сезон дощів: «...Янкі з япошками навчання влаштували. Не давали спокою зі своїми авіаносцями. Плюс до всього ця чортова 10–та паралель. Тепер на два роки туди посилають. От так візьми і викресли ці два роки зі свого життя — і вперед на цю 10–ту, як у заслання. Два роки за колючим дротом. Та це ж звихнутися можна. Від квітня 1983–го до 1985–го, якщо не більше, знову світить 10–та паралель».

16.05.1983: «Був я на «курорті» — у відрядженні на 10–й паралелі. У Союз прилетіли 6 травня, але нас посадили на Владивостоцькому аеродромі і швиденько відвезли на острів Російський, де ми й просиділи до 13–го числа в карантині під охороною. Щодня наш поверх по три рази поливали хлораміном — профілактика. Все правильно. Адже там, на 10–й [паралелі], в Південному, чума з’явилася. Кілометрів за 50 від того місця, де ми перебували, 50 людей від неї померли, доки лікарі зрозуміли, що це за штука така. Тільки в Союзі нам її не вистачає. Але ми на неї не піддаємося — як мовиться, з імунітетом».

* * *

Це був останній лист від Олександра Шемета. Надалі слід його загубився на неосяжних просторах Союзу. Чи вистачило йому імунітету, щоб не втратити глузд від спеки і вимушеної ізоляції від зовнішнього світу? Чи зберіг він свій оптимізм і розважливість? Чи знайшов особисте щастя після юнацького розчарування в коханні? На ці запитання нема як дати відповідь — адже й тієї країни, що посилала Шемета у В’єтнам і звела нас у листуванні, теж уже давно немає...

Наталія КУЛІШ

ПРАВДА І МІФ

Участь СРСР: Петро й Іван проти «Фантомів»

Радянське керівництво ухвалило рішення про надання широкомасштабної військово–технічної допомоги Північному В’єтнаму на початку 1965 року. За оцінкою голови Ради міністрів СРСР Олексія Косигіна, допомога «в’єтнамським товаришам» під час війни обходилася Радянському Союзу в 1,5 млн. рублів щодня. Безпосередню участь у бойових діях брали лише розрахунки зенітно–ракетних комплексів (ЗРК). Перший бій між зенітниками СРСР та американською авіацією відбувся 24 липня 1965 року.

До кінця війни Москва поставила Північному В’єтнаму 95 ЗРК С–75 «Двина» і більш як 7,5 тисячі ракет до них. Відтак, за радянськими даними, було збито близько 1300 літаків супротивника (за американськими — лише близько 200). Втрати СРСР у В’єтнамі становили 16 осіб загиблими та померлими від ран та хвороб.

Водночас є твердження, що Радянський Союз був залучений у В’єтнамську війну значно глибше, ніж прийнято вважати. Зокрема, американський журналіст, колишній радянський офіцер Марк Штернберг писав про чотири винищувальні авіадивізії СРСР, які нібито брали участь у боях з американською авіацією. Ілля Щербаков, радянський посол у ДР В’єтнам у період війни, спростовує ці дані, називаючи їх «анекдотами й вигадками».

Розповіді про участь радянських льотчиків у повітряних боях з американською авіацією у В’єтнамі отримали відображення у відомій радянській народній пісні «Фантом» («Я снова по чужой земле иду, / Гермошлём застёгнут на ходу»). У ній, зокрема, є й такі рядки: «Врёшь ты всё, раскосая свинья! / В гермошлёме чётко слышал я: / «Ты, Петро, меня прикроешь, / А Иван — «Фантом» накроешь». / Сбил меня советский ас Иван».