«Це ж цирк, карнавал!» — на бігу повідомила знайома філологиня про свої враження від «зборів трудящих» інститутів філології, журналістики й міжнародних відносин Київського нацiонального унiверситету. Вона поспішала, їй потрібно було проїхати через півміста в тролейбусі й метро (від вулиці Мельникова до бульвару Шевченка), аби встигнути до студентів. Збори були присвячені туманній темі перепідпорядкування Київського національного університету ім. Т. Шевченка Кабміну і дивному, з точки зору законності, «контракту» Дмитра Табачника з 72-річним Скопенком, за яким літній хімік знову став ректором найбільшого університету України.
Викладачі виходили з залу збуджені й задоволені: малозрозумілі збори скінчилися. Години дві перед цим здавалося, що захід не відбудеться: зал був заповнений на чверть. «Може, посходяться люди», — перемовлялися дядьки в сусідньому ряду. «Мнє позвонiлi, сказалі обязатєльно бить», — ділилася з колегами поважна викладачка. Жвава адміністраторка вголос радилася з усіма, чи влаштовувати реєстрацію: треба ж знати, хто з викладачів «прогуляв».

Словосполучення «Помісна церква» нині у всіх на слуху. Хтось бачить у такому статусі відновлення справедливості щодо православних київської традиції, хтось — перешкоду власним політичним планам. Які ж перспективи відкриє визнання Української Помісної православної церкви з центром у Києві для звичайних віруючих і просто громадян України? Про це — наша розмова з доктором філософії, фахівцем iз історії православ'я та політології релігії, радником секретаріату Президента Олександром Саганом.

Під ногами — жовте каміння і червоний порох. А навкруги — пишні квіти, виплекані виноградники, гранатові й оливкові дерева, смоківниці й родючі яблуні. За останні десятиліття Меджугор'я (у Боснiї i Герцеговинi, що входила до колишньої Югославiї) з бідного села перетворилося на модерне містечко з численними готелями і сотнею крамниць. На вітринах — фігурки й образки Божої Матері, вервиці, свічки, пляшечки на святу воду. В якийсь момент від кількості таких «торгових точок» починає паморочитися в голові. Приходиш до тями, коли бачиш, скільки людей різних рас потребують такого місця. Щороку мільйони паломників відвідують Меджугор'я, де упродовж 25 років щовечора являється Божа Мати. Тут можна вільно ходити серед ночі, хоча поліцейських не видно. Тут немає супермаркетів, розважальних центрів. Утім про «відірваність від світу» не скажеш. На вечірні у церкві різними мовами читають Євангеліє священики, які приїхали зі своєю паствою з різних континентів. В'єтнамці, ірландці, угорці, американці, чехи — успішні підприємці й наркомани, сироти і батьки з дітьми — їдуть сюди, аби збагнути волю Небесної влади.

З дитячих років нам відомий грецький міф про Тезея, який пробрався до лабіринту і переміг там чудовисько Мінотавра. Сучасні психоаналітики вважають, що цей міф розповідає про те, що діється в душі кожної людини. Мінотавр — це ніби якісь підсвідомі страхи і пристрасті, Тезей — власне людина, яка звільняє лабіринт своєї душі і отримує доступ до незліченних коштовностей. Може, так воно і є. Адже не раз ми порівнюємо внутрішню перемогу з отим міфологічним двобоєм.
Музиканти з руху «Не будь байдужим», які вже півтора року влаштовують концерти української музики і дискотеки в маленьких містечках України також відчувають, як щодня борються з власним «мінотавром», якого ще звуть «малоросом». Більшість із них перейшли на українську мову вже у свідомому віці. Вони знають, що крім запалу й великої любові до своєї культури, потрібні ще вольові зусилля, щоб звільняти мову від суржику, а душу — від страху. Знають також, що перемога в такому двобої приносить не меншу радість, ніж на ратному полі. Про це наша розмова з одним із перших учасників руху «Не будь байдужим», лідером гурту «От Вінта» Юрком Журавлем.

Учора Україна згадувала героїв Крут — подвиг юних курсантів військової школи, студентів та гімназистів 89-річної давнини. На Чернігівщині, у Крутах, традиційно зібралися небайдужі на мітинг-реквієм. Згадали про відважних хлопців і в столиці: у присутності почесної варти квіти лягли до пам'ятника Героям Крут у парку «Аскольдова могила». Загиблих вшанували хвилиною мовчання. Серед присутніх були представники секретаріату Президента, радник глави держави Микола Жулинський, міністр освіти та науки Станіслав Ніколаєнко, голова Київської облдержадміністрації Віра Ульянченко.

Сім років тому представники держав на Міжнародній конференції у Стокгольмі, присвяченій Голокосту, підписали Стокгольмську декларацію, де йдеться, що майбутні покоління мають пам'ятати страшні уроки історії. У конференції взяло участь майже сімсот делегатів із 46 країн. Німецький канцлер Герхард Шредер тоді закликав світову спільноту об'єднати зусилля у боротьбі з будь-якими виявами неонацизму. Глава шведського уряду Гьоран Перссон зазначив, що саме необізнаність молоді стала основною причиною проведення конференції. Україну представляв Віктор Ющенко, на той час Прем'єр-міністр. Тоді ж глава Українського уряду задумав скликати подібний форум, присвячений пам'яті жертв масового штучного голоду в Україні в епоху сталінізму. З 2000 року країни Європи, які підписали Стокгольмську декларацію, відзначають 27 січня Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту.
Про багатовимірні наслідки стокгольмської події для українських досліджень болючої сторінки історії — наша розмова з директором Українського центру вивчення історії Голокосту, кандидатом історичних наук Анатолієм Подольським.

Учора Президент Віктор Ющенко з нагоди Дня соборності України у Маріїнському палаці вручив державні нагороди великій групі політиків, громадських діячів, працівників різних суспільних сфер. Високих відзнак удостоєні й журналісти «України молодої»: завідувач відділу Ярослава Музиченко з рук глави держави отримала Орден княгині Ольги ІІІ ступеня, а позаштатний автор Аркадій Сидорук відзначений званням заслуженого журналіста. Обох їх нагороджено за активну й плідну журналістську роботу в царині дослідження Голодомору та донесення до читачів слова правди про геноцид українців. Подання на відзнаки здійснював Інститут національної пам'яті. Щиро вітаємо колег!

В Україні могил героїв, мабуть, більше, ніж калинових кущів. Однак досі немає переліку місць пам'яті — не те що електронного, а хоча б на папері. У вигляді своєрідної мапи зафіксованої національної історії. Як це прийнято в зацiкавлених своїм нацiональним «я» суспільствах. Кілька громадських організацій і одна державна декларують свою причетність до такої праці. Утім реальний і відкритий облік пам'ятних місць та фахове інформування про них в Українi провадить, здається, тільки львівське товариство «Пошук».
Якось, мандруючи інтернетівськими місцями пам'яті, я випадково натрапила на Віртуальний музей ГУЛАГу. Виявилося, що в ньому на високому рівні представлено експозиції майже десяти українських музеїв тоталітаризму та визвольного руху. Стало цікаво: як одна організація змогла подвигнути таку, непідсильну цілій державі, справу? Виявилося, що товариство не тільки музеями опікується, а й досліджує місця поховань, встановлює імена загиблих, описує пам'ятники й меморіальні дошки. Тобто наповнює скарбницю національної пам'яті. Про все це — наша розмова з головою львівського товариства «Пошук» Інною Федущак.

Давненько вже не бачили ми під дверима двійко хлоп'ят із поліетиленовими кульочками, які клянчать: «Руб неважний, дайте долар бумажний!». Важко назвати їх «Божими вісниками», тобто колядниками. А може, цього року нарешті пощастить і після раптового дзвінка у двері почуємо гомін колядницьких дзвоників і «Нова радість стала!»?