Коли я йшла на зустріч із найстарішою мешканкою Деснянського району столиці, то трохи хвилювалася. Чи може мені щось розповісти жінка, якій «перевалило» за сто? Ось із такими невеселими думками я подзвонила в 11–ту квартиру і... була приємно здивована. Переді мною стояла бабуся з добрими і водночас допитливими очима. Усміхаючись, запросила до квартири. До кімнати вона йшла без палички. На вигляд жінці даси 85—90 років, не більше. Хоча Марія Якимівна Мироненко нещодавно відсвяткувала свій 101–й день народження.

Коли у твоїй родині п’ятнадцятеро дітей, щодня маєш одну й ту ж «арифметику». Приміром, приготувати 10 літрів борщу, зварити 7 кілограмів картоплі, насмажити 2 кілограми котлет та 4 кілограми риби. І все це велика родина може з’їсти за один–єдиний раз! А ще маєш думати, скільки потрібно автівок, аби всім разом кудись поїхати. На щастя, останню проблему багатодітній родині Зюзькіних із села Новомиколаєвка на Херсонщині вдалося вирішити — сім’я обзавелась особистим мікроавтобусом. Ключі від «Газельки», яку придбали на гроші благодійників, у «доважок» до звання «Мати–героїня» вручив родині голова Херсонської облдержадміністрації Борис Селенков. А водія й шукати не довелося — водить «бусика» старший син Зюзькіних Микола.

Куди можна поспішати у 85 років? Мабуть, із кількох підказок навряд чи хтось обере малоймовірну — «На роботу». Між тим, це — правильна відповідь, якщо йтиметься про Івана Жукова. Кореспондент «УМ» кілька разів зрання телефонував йому додому і неодмінно запізнювався із дзвінком. Донька Людмила щоразу вибачалася: «Тато вже поїхав на роботу».

Непосидючий (попри не дуже слухняні після важких поранень обидві ноги), «нафарширований» воєнними трофеями (у грудях дотепер носить фашистську кулю, а в легенях — осколок артилерійського снаряда), Іван Андрійович поспішає на допомогу людям з обмеженими можливостями. У 1992 році він із власної ініціативи створив обласну асоціацію інвалідів і відтоді переймається проблемами прикарпатців, котрі зазнали каліцтва на війні, на роботі, в побуті чи народилися з невиліковними недугами. Уже не раз хотів «зав’язати» з цими щоденними клопотами, проте підопічні просять залишитися. Без вас, кажуть, асоціація зникне. Отже, щоранку мусить їхати на роботу — в маленьку кімнату–офіс у спальному мікрорайоні обласного центру.

Подаючи ескізи в урядовий оргкомітет із підготовки та відзначення двадцятиріччя Народного руху України за перебудову, Микола Крижанівський на перемогу не розраховував. До участі в конкурсі запрошували титулованих столичних знаменитостей, тож, здавалося, чи до снаги змагатися з ними чоловікові з невеликого населеного пункту на півдні Вінниччини. І все–таки саме його робота отримала перевагу. Відтак після схвалення спершу на рівні уряду, а потім і в парламенті, запустять у виробництво ювілейні поштову марку і конверт, а також відзнаку у формі медалі, розроблені Крижанівським.

Збираючись до села Сліди під Могилевом–Подільським, де мешкає митець, я раптом зрозумів, що розповісти про нього в одному газетному нарисі буде не просто. Натура Миколи Крижанівського така багатогранна, що багато важливих фактів неодмінно залишаться «за кадром» — про них доведеться згадати лише пунктиром.

Жителька села Тіньки Чигиринського району Черкаської області 40–річна Наталя Хабарова оголосила голодування. У такий спосіб жінка разом зі своїм чоловіком у громадському шлюбі Євгеном Логвинюком протестує проти того, що Чигиринський суд незаконно позбавив її батьківських прав і відібрав дворічну доньку Женю. Нібито за зловживання спиртним. І мати, і батько дівчинки досі не знають, де тепер перебуває їхня дитина. Вони дуже бояться, що їхнє дитя продали на органи.

64 роки тому на американському полігоні Аламагордо прогримів перший на Землі ядерний вибух. З–поміж тих, хто спостерігав за випробуваннями, був і колишній киянин Джордж Кістяковський. Він не був випадковим глядачем. Від нього та його кількасот підлеглих залежало, чи власне відбудеться вибух. Саме Джордж Кістяковський розробив хімічний детонатор для ядерної бомби.

Кераміст, писанкар, ткач, а загалом художник і народний майстер Олександр Опарій малював змалку. У рідному селі на Сумщині не було художньої школи, в бібліотеці бракувало гарних книг із мистецтва. Хлопець усе щось збирав по енциклопедіях, шукав, читав, набирався знань. Так і вчиться усе життя — опановує все нові різновиди народного мистецтва, вивчає фахову літературу, відвідує музеї в різних куточках України. Творить і викладає студентам у Львові.

Трикімнатна квартира Михайла Мандзюка — царство фарфору. Куди не глянь — мало не від підлоги до стелі — тарелі, сервізи, стелажі й шафи з тисячею керамічних фігурок різних часів і народів. Власник унікальної, однієї з найбільших в Україні приватних колекцій фарфорових статуеток мешкає з дружиною Ганною Дмитрівною, вчителькою біології, в селищному «хмарочосі» — чотириповерховому будинку.
В Отинію я приїхав дещо раніше обумовленого з паном Михайлом часу зустрічі і застав господарів, які ще не встигли відійти від трудової вахти, — спозаранку сапали городину на грядці, розташованій у приватному секторі селища. До чого я це веду? Зараз дізнаєтеся. Згодом, коли ми вже встигли оглянути колекцію фарфорових виробів та роботи майстра, поговорити про життя–буття, Михайло Михайлович зізнався: «У дитинстві мав велику прикрість — шестирічним хлопчаком від вибуху бойового снаряду втратив ліву руку». Автор цих рядків не йняв віри: а як же вранішнє сапання і власноруч виготовлені умільцем сотні мистецьки вартісних тарелей? Зрештою, помічаю напівпорожній рукав сорочки. Заздалегідь я цього не знав, як, власне, не знають цього й чимало інших громадян, котрим пощастило бачити його роботи на виставках або на ярмарках.

...Відверто кажучи, я дещо зніяковів, коли Олександр Васильович, відставний генерал–лейтенант, єдиний у Феодосії Герой Радянського Союзу, сам запропонував підкинути мене на «Таврії» до місцевого автовокзалу. Усе ж таки людині під дев’яносто. «Не дрейфи», — підбадьорив ветеран, затягнувшись за кермом цигаркою. І ми «відчалили». Досить пожвавлений центр приморського міста ми проїхали без проблем.
А перед цим ми майже чотири години розмовляли в кімнаті генерала, рясно обставленій фотографіями, вимпелами і макетами бойових кораблів та літаків. Тоді ж я переконався, що в мого співрозмовника ще й феноменальна пам’ять...

Погожий травневий день наближався до полудня. Ми вже встигли багато про що поговорити, пройтися смарагдовими хутірськими левадами і посидіти біля віддаленого озерця, аж поки не зайшли до фермерських «апартаментів». Власне, вони більше схожі на тимчасове службове помешкання, ніж на затишну оселю. Господар пояснив не надто комфортну обстановку тим, що залишив свій ошатний будинок доньці, а сюди, на другий поверх цегляної стайні, перебрався з молодшою на чверть століття дружиною Тетяною. Від пізнього шлюбу в них знайшовся хлопчик.
На підтвердження цього факту з глибини помешкання невдовзі почувся дзвінкий дитячий сміх. «Андрійко бавиться, — світлішає погляд пана Володимира. — На осінь піде в перший клас. Він — найбільша моя радість. Прийдеш увечері додому втомлений–перевтомлений, а синочок пригорнеться — і знову чуєшся в силі. Бачите, як воно буває: маю п’ятьох дорослих дітей від першої жінки, одинадцятеро онуків, а тепер у старшому віці — ще й Андрійка».
Почувши, що кореспондент «УМ» хоче його сфотографувати, наймолодший Стефанишин сховався у найдальший закуток другого поверху і нізащо не хотів звідти вилазити. «Він у мене дуже кмітливий хлопчик, але трохи дикуватий, — зізнається тато. — Ви ж бачите, в якому усамітненні ми живемо».