«Дівчатка, якби хтось із вас пережив, — не забудьте за нас. Наші кістки хоч схоронені не будуть, але дух перед Богом проситиме за Україну. І Україна вийде без крові», — почула 27-річна Одосія, опритомнівши в бараку концтабору на Колимі. Поряд на долівці вмирали худющі люди, яким уже кілька днів не давали навіть хліба. Це було в 1949 році. Сьогодні 84-річна Одосія Плитка-Сорохан, хвора на виразку шлунка, каже, що живе дивом: «То Господь мене тримає отією молитвою умираючих, що молилися за Україну. Бо я обіцяла їм у думці перед Богом, що доживу до волі. І коли без крові оце все стряслось, я сказала: це за молитвами тих мучеників незліченних. Бо там мільйони лягли, що їх ніхто й не знає. Їх кості по траншеях нехоронені».

Коли спитати пересічного поляка, проти кого воювала УПА, почуємо відповідь: звичайно, проти поляків! Десятиліттями за нашим західним кордоном побутувало переконання, що саме в Польщі велася найзапекліша боротьба Української Повстанської армії. У формуванні цього переконання переплелися дві різні історичні події на двох територіях: антипольська акція в 1943 році на Волині, а також боротьба УПА на теренах Підкарпаття («десь у Бещадах») після війни.

17 квітня 1991 р. Україна видала закон про реабілітацію жертв політичних репресій. А на півроку раніше херсонський відділ товариства «Меморіал» при облраді «вибив» призначення пільг реабілітованим жителям області. Тоді перший секретар Херсонського обкому Кушнеренко запросив представників товариства на розмову і почув від них: «Фронтовики і партійні мають пільги, а жертви режиму — ні». На той час таких людей в області «Меморіал» налічував близько 200. Кушнеренко відповів, що стільки «бюджет потягне». Тоді Август Вірлич згадав ще й за вдів репресованих, котрих знали близько п'ятдесяти. «І це бюджет потягне». І тоді Херсонська облрада вперше в Україні видала постанову про виділення пільг за підписом Мельникова, майбутнього представника Президента в області. Отже, реабілітовані отримали 50 відсотків знижки оплат за квартиру, безплатний проїзд у транспорті... «Багатьох ошелешило, коли ми на І з'їзді репресованих про це доповіли, — згадує відповідальний секретар Херсонської науково-редакційної групи «Реабілітовані історією» Август Вірлич. — Таким чином ми ще до прийняття закону таких людей пошанували».

Українське видання книжки Енн Епплбом «Історія ГУЛАГу» (GULAG: A History), добре відомої в інтелектуальних колах Америки і Європи, вже стало помітною подією у нас. Пані Епплбом, впливова журналістка, оглядач і член редакційної колегії газети Washington Post, часто пише про країни колишнього Радянського Союзу та «соціалістичного табору», порушує проблеми вiдносин Сполучених Штатів Америки і Заходу зі східноєвропейськими державами. 2004 року «Історія ГУЛАГу» отримала одну з головних журналістських відзнак США — Пулітцерівську премію. ЗМІ дали сотні рецензій і відгуків на книжку, у переважній більшості — цілком позитивних. За словами пані Епплбом, певне неприйняття «Історії ГУЛАГу» спостерігалося лише серед частини лівих французьких інтелектуалів.
Український переклад — 25-й за ліком, незабаром у Москві вийде і російський. Однак навряд чи він викличе таку увагу і таку реакцію з боку російської держави — інтелектуальний та політичний клімат наших країн дуже різний, і виглядає, що відмінності ці з часом тільки поглиблюються. Український переклад книги, приїзд авторки, увага до цього видання з боку офіційних осіб (на презентації були присутні дружина Президента Катерина Ющенко, колишнiй посол США в Україні Джон Гербст) свідчить про актуальність теми радянського минулого. Про «Історію ГУЛАГу» та її український переклад розповідає ініціатор українського видання і перекладач Андрій Іщенко.

«Коли на захист Акта 30 червня 1941 року ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно сильної армії, бо так склалися умови, — ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, нi за яких умов цього не заперечити, не відкликати, витримати до кінця», — роз'яснював позицію ОУН Ярослав Стецько, якому на час проголошення Акта відновлення держави (де він очолив уряд) було всього 29 років.

Славне місто Коломия у другій половині ХІХ — на початку ХХ століть вважалася провідним, другим за значимістю після Львова, науково-культурним центром Галичини. «На користь цього висновку можна навести чимало фактів, — підтверджує заступник міського голови Володимир Бойцан, котрий тривалий час фахово займався краєзнавчими дослідженнями. — Під час так званої весни народів, підвладних короні Габсбургів, тобто в 1848 році, саме в Коломиї була створена Національна військова рада, яка складалася з українців. У відділі рукописів бібліотеки імені Василя Стефаника у Львові зберігаються надзвичайно цікаві документи, в яких зафіксовано повний перелік запроваджених тоді військових команд українською мовою, що було на той час унікальним для нашої нації явищем. У 1849 році священик Микола Синовіцький створив у Коломиї першу читальню, після чого популяризація знань серед простого люду поширилася по всій Галичині. Перед Першою світовою війною тут започаткувався потужний антиалкогольний рух та виник перший український аматорський театр під керівництвом отця Івана Озаркевича, діяло чотири друкарні та чимало видавництв».
Очевидно, не випадково філософ і мрійник вселенського масштабу Олесь Бердник у 1990 році, віддаючи данину Коломиї за півторастолітню генерацію і збереження українського духу, саме тут провів Духовний собор України.
У наш час пальму науково-культурної першості в Галичині після Львова перехопили Івано-Франківськ та Тернопіль, проте й Коломия не втратила свого особливого інтелігентного шарму. Не в останню чергу — завдяки організованому ще в 1926 році Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського.

На початку буремного 1919 року Симон Петлюра призначив командувачем Північної групи військ армії Української народної республіки 27-річного Володимира Оскілка. Північна група досить успішно діяла на Волині та Поліссі, стримуючи наступ більшовиків та поляків, залишаючись чи не найдисциплінованішим та найбоєздатнішим з'єднанням УНР.

Доктор Ігор Галагіда, науковий співробітник польського Інституту національної пам'яті та Інституту історії Гданського університету, опублікував понад 50 наукових і науково-популярних праць, присвячених долям української меншини у Польщі і польсько-українським вiдносинам, у тому числі монографію «Українці на західних і північних землях Польщі 1947-1957».

Протягом століть передаємо з уст в уста перекази, легенди про Берестецьку битву, про подвиг останніх 300 козаків і останнього захисника Берестецького поля битви, якого народ називає Іваном Нечаєм. Залишившись одним серед живих, він не здався ворогові і загинув як герой на невеличкому озерці, яке дивом збереглося до наших днів. Основну ж частину українського війська (близько 90 тисяч) вивів тоді з оточення через болотисту річку Пляшівку наказний гетьман Іван Богун... У 1844—1845 роках історик Микола Костомаров записав тут від селян низку переказів, легенд, пісень. Він ще застав на полі битви залишки земляних укріплень, які описав у своїй науковій праці.

Пострадянське суспільство, виховане на прикладах героїзму Червоної армії в роки Великої Вітчизняної війни, шокували дані, що їх опублікували західні дослідники, про масові згвалтування радянськими солдатами німкень у травні 1945 року. Лише у захопленому Берліні до 100 тисяч жінок зазнали сексуальної наруги. Причому потiм кожна десята з них була або вбита, або доведена до самогубства. Однак постраждали у той період не лише німкені. Схожі події відбувалися у Відні й Будапешті. Югославський комуніст Милован Джилас розповів у своїх мемуарах про тисячі жінок, згвалтованих і навіть убитих червоноармійцями на території союзної СРСР Югославії. У відповідь на його скарги до Сталіна більшовицький вождь закликав Джиласа зрозуміти складність російської душі і побільше читати її великого знавця — Федора Достоєвського. Однак читати російського класика з цього приводу треба було б не лише Джиласу. Подібна картина із сексуальними злочинами спостерігалась практично у всіх європейських країнах, де побувала Червона армія. В Україні ситуація в цьому відношенні була дещо іншою.