Можна з упевненістю сказати, що якби не персона Омара Шаріфа, «Мандрівник» (The Traveler) єгипетського режисера Ахмеда Махера не викликав би такого зацікавлення, що спостерігалося на прем’єрі фільму в четвер. «Майже 78–літній» актор (як він сам визначив свій вік) грає у стрічці майже свого ровесника — 80–літнього самотнього старого. «У моєму житті було три дні, які вплинули на мою долю», — починає оповідь старечий голос за кадром. У його надірваній тональності та й, власне, у самому формулюванні відразу вчувається жаль.

Те, що історія не має умовного способу, відомо всім. Тепер до цієї сентенції слід додати ще твердження Мікеле Плачідо, що історія не має минулого. «Минуле, яке актуальне сьогодні», — лейтмотив нової стрічки Плачідо «Велика мрія» (Il grande sogno). Мікеле Плачідо знімає фільми з 1990 року, але для нас він так і залишиться актором, який відтворив на екрані незабутній образ поліцейського, принаймні допоки його режисерська робота не здобуде серйозну кінематографічну нагороду й не перекриє лаври «Спрута». «Велика мрія» — один із таких шансів. Проте навряд чи фільм ухопить «Золотого лева» — надто очевидні асоціації із «Мрійниками» (2003) Бернардо Бертолуччі, й не на користь Плачідо — хіба «Кубок Вольпі» за кращу акторську гру.

Лідо — продовгуватий острів на схід від Венеції, що ніби огортає Сереніссіму з боку Адріатики. У путівниках його описують як місце розкоші й розваг, що став відомий завдяки ентузіазму графа Джузеппе Волпі, який у 1932 році розпочав огляд кінематографічного мистецтва. Історія фестивалю, що нині відомий як Венеційський, зазнавала різних пертурбацій. З 1934–го і по 1942–й ним опікувався тодішній керманич Італії й очільник нацистів Муссоліні. У певні роки фестиваль узагалі не роздавав нагороди. 2009 рік також стане історичним, адже ніколи конкурс на «Золотого лева» не мав стільки фільмів — 24 картини.

Вибагливий український читач — той, що не лінується відслідковувати нові імена у світовій літературі, — знайомий з цим норвезьким письменником. У 2007 році львівське видавництво «Літопис» випустило переклад книги Ґордера «Світ Софії», яка в 1990–х була на вершині рейтингів європейських продажів. Потім були переклади ще кількох творів — «Vita Brevis. Лист Флорії Емілії до Аврелія Августина», «Помаранчева дівчинка», «У дзеркалі, у загадці». Юстейн Ґордер пише багато: він автор понад десяти романів, низки оповідань та новел. Вважається, що пан Ґордер — дитячий письменник, адже часто пише від імені підлітка чи дитини, на що він відповідає, що в кожній людині живе дитина.

На цьогорічному «Форумі видавців» Юстейн Ґордер — почесний гість. Уже завтра він приїздить у Київ, де виступить у Києво–Могилянській академії та книгарні «Є», презентуючи свій останній роман «Замок у Піренеях» (до слова, український переклад вийшов першим у світі). А вже сьогодні читачі «УМ» зможуть першими познайомитися з норвезьким письменником. Цю розмову було записано кілька днів тому в телефонному режимі. Респондент з Осло виявився дуже милою і приємною людиною: перепрошував за невелику затримку й терпляче відповідав на запитання, які, напевно, чув не в одному інтерв’ю. Поклавши слухавку після 40 хвилин розмови, мимоволі подумалося: от такий би рівень спілкування багатьом нашим відомим людям.

Днями в українські музеї передали 29 картин українця, котрий усе своє свідоме життя жив і працював на Туманному Альбіоні. Акція проходила на високому державному рівні: передачею опікувалися Міністерство культури України та Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, що діє при Мінкульті. Таким чином культурне керівництво держави намагалося привернути увагу до законодавчих проблем повернення українських культурних цінностей.

Позавчора, 2 вересня, у Палаці кіно на острові Лідо офіційно відкрили черговий кінофорум, що є частиною Венеційської бієнале. Церемонію відкриття вела чарівна італійська актриса Марія Грація Кучінотта, яка починала як модель, а в останні роки перекваліфікувалася в продюсери. У 1994 році синьйора Кучінотта вже з’являлася на кінофорумі у Венеції — як героїня фільму «Поштар» Майкла Редфорда. Тепер італійку удостоїли честі бути господинею церемонії відкриття та закриття.

Якщо хто пригадує, то у травні у чотирьох містах України — Києві, Львові, Івано–Франківську й Тернополі — можна було почути дивовижний спів прими Віденської опери Вікторії Лук’янець. Зустрічі з оперною співачкою влаштувала Українська греко–католицька церква у рамках проекту «З вірою і любов’ю» — серії концертів академічної музики, під час яких збирали кошти для завершення будівництва патріаршого собору УГКЦ у Києві. Тоді було зібрано 800 тисяч гривень. Тепер священики організовують виступи популярних виконавців. «Ми продовжуємо ці концерти — в іншій формі, але за суттю вони ті самі, — розмірковував на прес–конференції з приводу майбутньої акції предстоятель УГКЦ Любомир Гузар. — Така музика має благодатний заспокійливий характер для людей».

Чимшвидше побачити цю стрічку культового режисера українські кіномани мріяли ще з травня цього року, коли на Каннському кінофестивалі оголосили про прем’єру, а потім і про нагороду картини Тарантіно. На руку майстру грала репутація серйозного режисера.

Концертний проект «Класика open air» відбудеться 21 серпня о 20.00 під стінами Святої Софії і, як читач зрозумів із назви, — під відкритим небом. Основний учасник програми — Олексій Ботвінов, заслужений артист України і відомий у Європі віртуоз фортепіанної гри. Піаніст виконає твори Вольфганга Амадея Моцарта, Йоганна Себастьяна Баха й Сергія Рахманінова, а також нагадає київській публіці про українського композитора Алемдара Караманова, який помер кілька років тому. Виступатиме Ботвінов у супроводі Національного ансамблю солістів «Київська камерата».

Для більшості літо — це пора відпусток, відпочинку і намагання–нічого–не–робити. Для меншості, куди входять представники творчої спільноти кінематографістів, — гаряча пора. «УМ» складала реєстр кіноробіт, які зараз знімають в Україні або до яких причетний український виробник. Перелік подано згідно з алфавітом.