Керівникам-«силовикам» Верховна Рада, судячи з усього, не указ. Бо скільки б не ухвалювали парламентарії постанов про звіти, інформації й доповіді керівників МВС, СБУ та Генпрокуратури, вітати керівництво «силових» відомств у повному складі їм вдається хіба що в день схвалення програми Кабміну. Тож, не побачивши 1 червня (коли, згідно з ухваленою парламентом минулого місяця постановою, було призначено розгляд ситуації в Мукачеві з виступами міністра внутрішніх справ Миколи Білоконя, голови Служби безпеки Iгоря Смешка й Генерального прокурора Геннадія Васильєва) жодного з вищеназваних посадовців, народні обранці вже навіть не здивувалися. Хоча голова Комітету ВР з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю Володимир Стретович у розмові з журналістами зазначив, що неявка «силовиків» у сесійну залу дає підстави порушити питання про їх відставку. Стретович нагадав, що Генпрокурор призначається на посаду за погодженням Ради, яку вчора фактично проігнорував. Згідно з писулькою, надісланою законодавцям, — «у силу зайнятості». На тлі «диспансеризації» (вже котрої за рахунком), яку вказав у причині своєї відсутності Микола Білоконь, «зайнятість» головного прокурора України депутати сприйняли більш ніж скептично...

«Це все через ту кляту жабу. Бо жаба — то найбільша проблема українців, через неї всі наші лиха», — замислено сказав у розмові за чашкою кави один розумний депутат. І нагадав, як багато в історії України було полковників, яким одного не надто прекрасного для України дня спадало на думку, що завтра вони можуть стати гетьманами, до того ж значно кращими, ніж нинішній (учорашній/завтрашній) гетьман. Але полковників багато, а гетьман потрібен один...
Здавалося б, тут би їм — полковникам — об'єднатися, обрати з-поміж себе найдостойнішого й виступити єдиною могутньою силою проти ворогів, довіривши обранцю державне кермо. Далебі. Не склалося у нас із самопожертвою. Три гетьмани на двох українців — це забагато, але з кожної трійки знайдеться принаймні двоє, хто буде певен: він, і тільки він — саме той. Найдостойніший. А доля України, про яку всі вони дуже піклуються на словах, так і залишається на рівні балачок.

Влада в Україні не звикла програвати. Болісно переживши поразку на останньому рубежі реформування Конституції, Банкова не надто довго перебувала в прострації. Підвівшись і обтрусивши порох з дорогих костюмів від Бріоні, «більшовицькі» координатори та їхні ситуативні союзники з лівого табору знову взялися за своє. Учора парламентська комісія з питань конституційної реформи вперше після свят зібралася на засідання, аби обговорити подальші дії щодо трьох наявних проектів змін до Основного закону: багатостраждального 4105, майже ідентичного йому 4180 і спільно розробленого ще «живою» тоді опозиційною «четвіркою» 3207-1, основним автором якого виступив Олександр Мороз. І хоча успішне голосування за будь-який із цих варіантів після 8 квітня, коли реформа вже зазнала гучного фіаско, здається нонсенсом, дехто з політичних аналітиків вельми прозоро натякає на те, що «Наша Україна» та БЮТі й у такому випадку вельми ризикують. Мовляв, навіть якщо Основний закон усе-таки не буде змінено (а цей варіант, з огляду на розпробуваний парламентаріями смак непокори, виглядає найреальнішим), ще не відомо, хто в жовтні виграє вибори. І якщо це буде не представник опозиції (читай — не Віктор Ющенко), то нинішні противники реформи гірко пошкодують, що свого часу не відібрали у Президента необмежені повноваження...

«Я тут на новому місці сиджу. Нормально ніби...» — ділився враженнями зі своїм «мобільним» співрозмовником один із парламентських «більшовиків». Незабаром пересісти на нові місця доведеться всім нардепам — у Верховній Раді гряде велика перебудова. М'які (випробувано на собі. — Авт.) зелені крісла замінять жорсткуваті червоні сидіння радянського зразка, задні лави зроблять вищими, аби парламентаріям з «камчатки» було видно бодай щось, окрім лисин своїх колег на передніх рядах, ймовірно, «робочі місця депутата» навіть розділять, аби солідні мужі й пишні пані не падали своїм сусідам по дислокації на коліна, пробираючись до «забитих» за ними стільців. Тож коли засмаглі й відпочилі законодавці повернуться з літніх канікул, у сесійній залі на них чекатимуть зовсім інші меблеві «розклaди».
До президентських жнив іще далеко, і «посівну» четвертий парламентський призов перекантується ще в старих вмістилищах депутатських «п'ятих точок». Але «євроремонт» під куполом ВР уже розпочався. Згаданий на початку «більшовицький» парламентарій під «новим місцем» мав на увазі всього лише модернізований «куточок депутата», який турботливі веерівські служби виставили в кулуарах, аби кожен із потенційних «засідателів» міг випробувати характеристики післяперебудовного устаткування на собі. Проте близько п'яти десятків народних обранців встигли оновити свої місця в парламенті ще до перестановки крісел. І до осені їх може стати значно більше.

«Миколаївщина нічим особливим не вирізняється — це дуже спокійна область», — стенув плечима голова обласного осередку Всеукраїнського об'єднання «За Україну! За Ющенка!» Юрій Парфьонов у відповідь на традиційне запитання про «специфіку регіону». І справді: Миколаївщина — це не Донбас, де частина населення й досі ненавидить усе українське, не Галичина, яка з підозрою сприймає «східняків», не Київщина, котра живе окремим від свого обласного центру життям, і не Крим, на території якого дехто й досі хоче жити окремо від України... «У нас є всього потрошку», — пояснюють мої співрозмовники (до редакції «УМ» Юрій Олександрович прийшов зі своїм заступником, Сергієм Сергєєвим). Як з'ясувалося з розмови, «потрошку» стосується як політичної й економічної, так і ментальної складової життя миколаївців. У цьому благодатному південному краї мирно уживаються «праві» з «лівими», українці з росіянами й представниками інших національностей, селяни з робітниками й рибалками. Люди живуть не багато, але й не дуже бідно, бояться начальства, яке наказує обирати «потрібних» кандидатів (хоча й не так жорстко, як у деяких інших областях), але голосувати все одно збираються за Ющенка — кажуть, що в інших уже зневірилися, а від нової влади можна принаймні сподіватися змін на краще. Словом, на землі, омитій кров'ю давніх русичів, що боронили бузький край від орд жорстоких печенігів, половців та монголо-татар, і запорізьких козаків, які в Дикому полі ставали грудьми на захист Вітчизни від турків, нині все спокійно й тихо. І хтозна, можливо, саме Миколаївщина з її давньою скіфсько-кіммерійською, а потім слов'янською та грецькою історією, з її полями й морем і є тією «золотою серединою», яка представляє в розрізі всю Україну?
Про те, які настрої панують серед мешканців Миколаївської області напередодні президентських виборів, ми й розмовляли з керівниками місцевого осередку «За Україну! За Ющенка!».

Епоха Леоніда Даниловича Кучми закінчилася 14 квітня 2004 року. Бо ухвалене того дня рішення висунути Віктора Януковича кандидатом у президенти від «широкої демократичної коаліції» свідчить про те, що Кучма здався, психологічно зламався і склав зброю. Словом, у політичному й не тільки житті країни починається новий етап. Такими оптимістичними висновками і прогнозами привітала журналістів на своїй учорашній прес-конференції лідерка БЮТі Юлія Тимошенко.

Київська область початку ХХІ століття — це така собі Західна Україна кінця 80-х років минулого століття, принаймні якщо йдеться про політичні погляди й симпатії її мешканців. Так вважає один із найактивніших «наших українців» Київщини й організатор обласного осередку Всеукраїнського об'єднання «За Україну! За Ющенка!» Анатолій Семенюк. Анатолій знає, що каже, бо походить із Прикарпаття, зі славного міста Коломия. Але й столичний регіон, куди привела його життєва й політична доля, вже став для нього рідним, адже на плечі заступника голови обласного виборчого штабу «Нашої України» лягла левова частка організаційної роботи — керівник штабу, народний депутат Євген Жовтяк, надто заклопотаний депутатськими обов'язками... Тож цілком природно, що коли на Київщині розпочалася робота зі створення місцевого «ЗУЗЮ», Анатолій Семенюк опинився у перших лавах нового об'єднання. Саме його «УМ» і вирішила напередодні Установчої конференції обласного осередку організації, яка проходитиме 4 квітня, розпитати про те, як вiдбувається становлення «ЗУЗЮ» у «столичній» області України.

«Ветеранські організації завжди підтримують комуністів». Так уже склалося, що ця теза в народі вже давно не піддається сумнівам. Тим паче що стереотип «ветерана-ленінця» активно підтримується пресою, та й самі представники КПУ зазвичай наголошують на палкій підтримці саме з боку колишніх вояків та нинішніх пенсіонерів. І чомусь дуже рідко яке видання — це переважно газети національно-патріотичного спрямування — згадує про те, що є в Україні й зовсім інші ветерани. Ветерани, які вболівають за державність і суверенітет своєї Батьківщини, а не за радянські ідеали, і ходять не під червоними, а під синьо-жовтими стягами.

«Я на дроті, кум на плоті — висимо». Навряд чи можна краще охарактеризувати той стан, у якому перебували українські друковані ЗМІ та книговидавці, починаючи з Нового року. «Україна молода» вже розповідала про те, що одним із численних «ляпів», якими розцяцькував Держбюджет на 2004 рік Кабмін і які гамузом, не розглянувши найголовніший фінансовий документ держави постатейно, на догоду своїм «папам» проштовхнула парламентська більшість, був пункт про відновлення ПДВ на продаж (передплату) періодичних друкованих видань та книжок вітчизняного виробництва. Подорожчання газет та журналів ще на 20 відсотків поставило чимало українських видань на межу закриття. Опозиційна преса, якої й так фактично немає, затамувала подих у передчутті банкрутства, але й спонсоровані провладними політиками та структурами мас-медіа такому нововведенню теж не зраділи. Адже передплата на 2004-й уже завершилася, причому за старими цінами, й оголошувати додаткову передплату означало не лише скомпрометувати себе в очах читачів, які й без того нерідко виділяють на щоденне спілкування з улюбленими газетами чи журналами останні копійки, а й значно знизити тиражі.

«Шановний колего! 19 лютого 2004 року рішенням Апеляційного суду Києва набуло чинності рішення Святошинського райсуду Києва від 11 грудня 2003 року, згідно з яким загальні збори НСПУ 29 жовтня 2003 року визнано легітимними. Повноправним головою НСПУ визнано Наталію Околітенко. Генпрокуратура розглядає подання про фінансові порушення колишнього керівництва НСПУ. На часі аудит НСПУ, у зв'язку з цим з'їзд НСПУ 28 лютого 2004 не відбудеться». Учора телеграму з таким змістом, за підписом «Голови правління Національної спілки письменників України Н.І.Околітенко» вручили кожному з майже 2 тисяч членів НСПУ — не просто вкинувши в поштову скриньку, а особисто в руки, під розпис про отримання у відповідному журналі.