Десь у 1972 році Іван Світличний, з яким я поділився своїм бажанням працювати в галузі літературного перекладу, познайомив мене з Анатолем Перепадею, що на той час уже належав до когорти відомих українських перекладачів. Анатоль подивився мої перші спроби і сказав, що з мене буде добрий перекладач. Але з чого починати? «Ти знаєш, мене оце щойно випхали з видавництва «Дніпро», де я працював літературним редактором (Анатолеві закинули, зокрема, що він надто «українізував» твори Мопасана та дружбу з уже покійним на той час Василем Симоненком. — Авт.), і вийшов таємний наказ не друкувати моїх перекладів, — каже Перепадя. — Тому я пропоную тобі таку оборудку. Ми перекладемо вдвох по роману італійської письменниці Ґрації Деледди («Матір», «Тростини на вітрі»), ти підеш із цією пропозицією до «Дніпра» і, якщо нам пощастить, опублікуєш обидва романи під своїм прізвищем, а мені повернеш гонорар за «Матір». Це буде вигідно і тобі — заявиш про себе як перекладач, і мені — бо треба ж мені на щось жити. Оригінали обох романів у мене є».
Коли Анатоль це сказав, я звернув увагу, що в його невеличкій кімнаті була досить велика бібліотека літератури романськими мовами — французькою, італійською, іспанською, португальською, каталанською, галісійською і навіть ретороманською. Я знав, наскільки важко було тоді в Радянському Союзі придбати книжку, надруковану на «капіталістичному Заході». То звідки всі ці книжки? «Від Івана Салика», — відповідає Перепадя. А що то за один і де він усе це багатство бере? «Іван листується з письменниками всього світу, й вони надсилають йому свої книжки, а Салик роздає їх перекладачам», — пояснює Анатоль.
Із подальшої розмови з’ясувалося, що Іван Салик — не якийсь там титулований письменник, не вчений, не академік, не державний чи партійний діяч, а звичайний собі чоловік, котрий працює на звичайній посаді й одержує пересічну радянську зарплатню. Коли я прикинув, скільки треба грошей і часу на листування з письменниками всієї Європи (і не тільки ж Європи!), у мене голова пішла обертом. Бувають же люди!
Сьогодні Іванові виповнюється 70 — добрий привід розповісти про «доброго могутнього духа» українського перекладацтва.

Кабмін вигадав чергові побори для вітчизняного малого бізнесу. Саме в кризу уряд згадав про підприємців, що сплачують страхові внески за спрощеною системою — єдиним податком. Отож з 1 травня пенсійні відрахування для таких бізнесменів зростуть більш ніж удвічі. Експерти тим часом наголошують: таке рішення вже десяток років назрівало, однак зараз не найкращий для нього час. Підприємці, які й так ледь зводять кінці з кінцями, не надто раді нововведенням і погрожують відійти «у тінь». А опоненти урядовців узагалі називають це рішення незаконним і прогнозують зливу судових позовів до держави.

Розмірений ритм життя молдовської столиці нічим не нагадує, що лише тиждень тому на головній площі країни вирували шалені післявиборчі пристрасті, натовпи молодих людей спершу закидали камінням, а потім штурмували і підпалювали парламент та президентську резиденцію (її тут називають президентура). Вказують на це хіба що закіптюжені стіни величної споруди головного законодавчого органу, побиті вікна та будівельні риштування біля президентури, а ще — група працівників парламентських служб, які зібрались біля входу й мирно про щось перемовляються (у понищені робочі кабінети йти немає сенсу — там зараз працюють ремонтні бригади). За оприлюдненою оцінкою збитки становлять близько сорока мільйонів доларів, адже постраждали не тільки приміщення, а й меблі та оргтехніка, повністю розгромлено зал для пленарних засідань.
На перший погляд, усе те, що з перебільшенням було названо «молдовським Майданом», «путчем» і навіть «кроповою революцією», розсмокталось само по собі. Немає навіть посилених нарядів поліції — до владних будинків може безперешкодно підійти будь–хто з перехожих і при бажанні прихопити «революційні сувеніри», які ще продовжують вантажити на сміттєвози.
Однак за пристойним зовнішнім виглядом столиці приховується серйозне політичне напруження.

Незвичний, як на нинішній час, випадок трапився у Смілі на Черкащині. 19–річний студент факультету економіки та управління Черкаського національного технологічного університету Ігор Нежибовський знайшов загублену пенсію і повернув її законній власниці.

Україна, як жодна інша держава у світі, може похизуватися цілою армією молодих і повних наснаги пенсіонерів. Щороку частка українців, які перебувають на заслуженому відпочинку, зростає. І не тільки тому, що нація старіє, і, природно, більшає кількість людей пенсійного віку — у нашій державі діє чимало пільг, користуючись якими власник «особливої» професії може стати пенсіонером не в 55—60 років, а вже у 35.
Фахівці попереджають: ситуація з пільговими пенсіями ставить під загрозу наповнення Пенсійного фонду, адже вже й зараз пенсіонерів майже стільки ж, як і працюючих українців. А тому професії, які вимагають жертв від здоров’я, мовляв, слід зробити максимально безпечними, а термін перебування на шкідливому виробництві — законодавчо обмежити. Лише тоді потреб у пільговій пенсії не буде.

Учора Верховна Рада ухвалила частину так званого «антикризового пакету–2»: підвищили ставки акцизу на алкогольні та тютюнові вироби. Натомість Прем’єр так і не дочекалася підтримки інших своїх ініціатив, які залишилися «підвішеними» у повітрі. За її словами, «голосування з трьох [законопроектів] було цинічно зірвано», незважаючи на врахування урядом усіх поправок Президента. «Команда народних депутатів, яка підпорядковується Президенту і голові його секретаріату Віктору Балозі, не проголосувала, діючи, очевидно, за принципом: чим гірше — тим краще, хоча попередньо всі позиції були домовлені, — сказала вона і додала: — Отримати кредит від МВФ тепер, мабуть, не вдасться».
«УМ» проаналізувала, як урядові ініціативи — вже підтримані й наразі відкладені — можуть уплинути на економіку держави.

Помаранчева революція дозволила громадянам нашої держави обрати справді українського Президента. Власне, тоді на Майдані ми відстояли свій вибір. Прикро тільки, що досі не маємо такої ж української, народної більшості у Верховній Раді, яка б підставила плече главі держави. Адже туди обрали більшість депутатів (ідеться передовсім про представників Партії регіонів і БЮТ), які ніколи не захищатимуть громадян України. Власні, «шкурні», насамперед бізнесові, інтереси для них — над усе.

Те, що українські жінки — найрозумніші й найкрасивіші, уже давно не обговорюється і сумнівам не підлягає. Дарма, що вітчизняних «берегинь» в Україні більше за чоловіків на чотири відсотки і живуть вони в середньому на 12 років довше, ніж представники чоловічої статі. Берегти жінок однаково треба! Адже, за даними Інституту демографії та соціальних досліджень, 15 відсотків працівників–жінок в Україні зайняті в умовах, що не відповідають санітарно–гігієнічним нормам. При цьому, як запевняють експерти, 80 відсотків серед безробітних — жінки, і знайти роботу українкам значно важче, ніж чоловікам. Та й на зарплату чи пенсію, рівну з чоловічою, розраховувати не варто. Жінкам платять у середньому на 30 відсотків менше! І це при тому, що 80 відсотків дорослих жінок (а це 5 мільйонів) мають вищу освіту.
В умовах кризи чимало наших землячок (а це ще й переважно й матері) опинилися не в найкращому фінансовому стані. Однак міністр праці та соціальної політики Людмила Денісова (теж, зауважте, жінка!) від імені держави запевняє українок: наодинці із собою не залишитесь, тримайтеся!

...Вони знають своїх батьків лише за пожовклими від часу фотографіями. Дехто пам’ятає уривками щось зі свого ще довоєнного дитинства, в якому були і тато, й мама, і здавалося, що так буде завжди. А потім була війна, похоронки, напівголодне сирітське існування і каторжна дитяча праця задля того, аби вижити. Про них ніхто ніколи не дбав, окрім мам–удовиць. Держава розщедрилася на пільги для тих, хто повернувся з фронту живим, і забула про існування повоєнного покоління дітей, батьки яких із фронту не повернулися. У голодному 1947–му вони їли гіркий хліб із жолудів і кропиву, а діти фінагентів насміхалися над ними, бо їли інший хліб. Вони бігали до школи босі по снігові, бо взутися не мали у що. Вдень гнули спини на колгоспних ділянках за трудодні, а ввечері йшли вчитися до вечірньої школи. У 15 років вони вже працювали нарівні з дорослими, і радянське законодавство сором’язливо закривало очі на це. Про експлуатацію дитячої праці тоді не йшлося...

Одному з найбагатших (принаймні офіційно) міністрів уряду Тимошенко, представниці БЮТ Людмилі Денисовій дістався особливий шмат роботи — дбати від імені держави про найменш захищених українців та їхні статки. Та ще й в умовах кризи. Однак на відміну від більшості експертів, які констатують в Україні катастрофічну економічну ситуацію, міністр праці та соціальної політики Людмила Денисова оптимізму не втрачає. Звітує і про повністю виплачені пенсії за січень, і про зарплати «бюджетникам» (хай навіть і обмежені до мінімуму). Мовляв, і безробіття у нас не таке вже скажене, і заборгованість із зарплат зменшується. І навіть є надія на підвищення пенсій у 2009 році! Лишається тільки сподіватися, що бюджет таки «потягне» взяті соціальні зобов’язання надалі.
Про те, як держава бореться з кризою, що планує і до чого готується, міністра праці розпитувала «УМ».