«...Мусліни, атласи, серпанки були таких блідих модних кольорів, яким і назви не можна було придумати (до такого ступеня дійшла тонкість смаку). Талії були обтягнуті і мали найміцніші і найприємніші для очей форми (потрібно зазначити, що взагалі всі дами міста N були повнуваті, але шнурувалися так мистецьки, що їхньої повноти ніяк не можна було помітити). Усе було в них продумане з надзвичайною завбачливістю; шия, плечі були відкриті саме настільки, наскільки потрібно, і ніяк не далі; усе інше було приховане з надзвичайним смаком... Здається, начебто на всьому було написано: ні, це не губернія, це столиця, це сам Париж!..» Так інтригуюче описував модниць міста N геніальний Микола Гоголь у своїх «Мертвих душах». Своєрідною машиною часу, яка може перенести нас у часи балів, карет та вишуканих суконь сьогодні є «Музей однієї вулиці», де позавчора відкрилася виставка «Київські франти і модниці. Історія міського костюма».

...Великий комбайн упевнено зарулює в помідорні міжряддя і починає закидати у своє «черево» стиглі томати. Я, переглядаючи відео, очам своїм не повірила — адже це дуже делікатний овоч, який потрібно збирати якомога акуратніше. А після комбайну це буде суцільне томатне пюре. Австралійський фермер Луїс Чірнсайд усміхається і заспокоює — не буде. Помідори на кущі достигають практично одночасно, і комбайн збирає за раз увесь урожай. У багатьох країнах світу зараз використовується механічне збирання томатів. От і підприємтво «Чумак» купило два такі комбайни, якими цьогоріч зберуть перший «механізований» урожай. Допомагає освоїтися з технікою і новими технологіями херсонцям уже згаданий пан Луїс...

В Україні скоєно чергову «мистецьку» крадіжку. Цього разу — на Закарпатті: в Ужгороді невідомі обібрали майстерню відомого художника Юрія Герца. Сталося це серед білого дня, повідомили УНІАН у правоохоронних органах. Злочинці дочекалися моменту, коли художник залишить майстерню хоча б ненадовго (бо пан Юрій майже не залишав приміщення), і хутко обчистили його.

172-га маршрутка, якою від метро «Либідська» їду до музею в Пирогiв, до самого скансену не заїздить. Тому від траси близько кілометра йду пішки. Обабіч дороги пахне літом скошене сіно. Ось він, липень, — нарешті доходить до мого заасфальтованого містом мозку. Виникає нестримне бажання роззутися і босою йти по теплому пилу польової стежки. Але не можу — все-таки йду на інтерв'ю. Цей кілометр дороги — справжня машина часу, що за якийсь десяток хвилин з гамірного мегаполісу переносить туди, де «неначе писанка село», а «біля греблі шумлять верби». За брамою музею вирує зовсім інше життя. Біля мальовничих хатинок пораються господинi — та призьбу підводить, інша винесла просушити на сонце старовинні домоткані доріжки. На старенькому перелазі витягнувся розморений спекою кіт, який дає себе погладити і по-ледачому потягується. А ось бачу картину, від якої стає страшенно приємно, — іноземець бере жмут скошеної сухої трави і вдихає її пахощі. Під захоплені вигуки те ж саме роблять і його супутники — для них Україна пахне полином і ще бозна-яким різнотрав'ям. Українська екзотика. І наша українська історія...
17 липня виповниться 30 років, як Державний музей народної архітектури та побуту України вперше відкрили для відвідувачів. Як народжувалася ця Україна в мініатюрі, ми розмовляємо з директором скансена Миколою ХОДАКIВСЬКИМ.

Творчість Марії Приймаченко ні з чим не сплутаєш. Казкові птахи, звірі, фантастичні квіти, міфічні істоти - вся ця нереальність водночас є дуже-дуже українською. А сплутати «почерк» Марії Приймаченко можна хіба що з картинами її сина Федора, теж художника.

Дванадцять років тому колишня киянка, яка вже тривалий час мешкала за кордоном, Тамара Тарнавська створила у Києві товариство захисту тварин SOS. Цій організації за підтримки колег із-за кордону вдалося на той час неможливе — вперше на теренах СНД закрити міську «шкуродерню», яка впродовж багатьох десятиліть займалася відловом безпритульних тварин. Потім було створено перший на пострадянському просторі притулок для тварин, де собак почали стерилізувати, як це робить увесь цивілізований світ; через товариство SOS у київські ВНЗ вперше потрапили комп'ютерні програми, які на Заході вже давно замінили живих істот у навчальному процесі; зрештою в Україні не без участі цієї організації з'явився закон про захист тварин від жорстокого поводження. Парадоксально, але за це десятиліття життя тварин у місті дуже мало змінилося. Переломити світогляд суспільства виявилося дуже важко. Київські захисники тварин навіть до Європарламенту дійшли — там показали фільм про життя наших бездомних собак. Іноземці — у шоці. У нас же навіть ніхто не знає, що такий виступ відбувся...

Кількарічна епопея з меморіалом жертвам голодоморів, будівництво якого мають намір розпочати вже цьогоріч, знову матиме своє продовження. У понеділок засідання конкурсного журі тривало понад три години, журналістів у зал, де дискутували архітектори, представники міської влади та уряду не впускали, але лемент, що долинав із-за дверей, свідчив про бурхливе обговорення. Причому з'ясувалося, що найбільшу хвилю емоцій викликали не стільки самі проекти, скільки місце, де планують спорудити майбутній меморіал!

Дивовижні перипетії журналістської професії: часом шукаєш цікаву людину, доля якої зацiкавила б багатьох читачів. А з'ясовується, що такі люди зовсім поряд. Із Ганною Андріївною Ткачук я познайомилася, коли приїхала на вихідні у рідне село Попільня, що на Житомирщині. Моя співрозмовниця сама мене знайшла: хотіла порадитися як з людиною, близькою до видавничої справи. Адже вона... пише книжку про рідний край. Остаточно жінка вразила мене тим, коли зізналася, що їй 84 роки: які вже, здавалося б, у цьому віці книжки? Одначе, ближче познайомившись iз Ганною Андріївною, зрозуміла, що для ТАКОЇ жінки написати книжку зовсім не проблема. Власне, вона й сама заслуговує окремого видання. Коли я про це подумала, з'ясувалося, що й тут Ганна Андріївна випередила — книжку «Жінка в літах, але не стара» про свою систему оздоровлення вона написала й видала три роки тому!

Треба мати надзвичайну уяву, аби передати символами горе. Горе не конкретної людини, а цілого народу. Та ще й так, аби задум був зрозумілий не тільки українцям, а й туристам, які відвідуватимуть Київ. Нашим же митцям цієї уяви явно бракує, тому й довелося 30 січня повторно оголошувати конкурс на кращий проект Меморіального комплексу пам'яті жертв голодоморів в Україні. Нагадаємо, що в 2003 році такий конкурс уже проводився, але громадськість була розчарована його результатами (тоді переміг проект пам'ятника у вигляді хреста, який дуже нагадував високовольтну ЛЕП).

Міністр палива та енергетики Іван Плачков — людина з безліччю захоплень та ідей. Це одразу стає зрозумілим, коли потрапляєш у його великий кабінет. Наше знайомство з головним енергетиком країни, звісно ж, починається із приємного — невеликої експозиції старовинної теле- й радіотехніки, якою Іван Плачков захоплюється давно. Тут є унікальний приймач «Дрезден» 1938 року, телевізійний комбайн «Білорусь-5» 1964 року випуску, 45-річний телевізор із пультом управління. Є у робочому кабінеті й дорога серцю річ — магніторадіола «Романтика». «Точнісінько таку батько купив, коли я був у сьомому класі, — розповідає Іван Васильович. — Він працював трактористом, а приймач коштував три його зарплати...» Для малого Івана це було справжнє щастя: він слухав і записував не заглушені радянськими спецслужбами «Голос Америки», радіо «Свобода». «Я виріс на піснях Леннона, Маккартні, «Лед Зеппелін», «Пінк Флойд», — розповідає вже нинішній міністр. — Коли приїхав навчатися в Одесу, я був найбільш «просунутий» у музиці». Загалом же у «радійній» колекції міністра близько 40 експонатів. І всі працюють!
У кабінеті на стінах — карти нафтогазового комплексу та електричних мереж України. А ще — портрет молодого Олега Блохіна на стіні — подарунок. Адже Іван Васильович любить футбол.
Інша ж пристрасть міністра — вино. Іван Плачков знає у ньому толк і сам виготовляє цей напій богів. «Шардоне» і «Каберне» (улюблене вино Івана Васильовича) з виноробні міністра куштували й кореспонденти «УМ». Смачно! А ще нам вдалося поласувати кавармою та меліною — національними болгарськими стравами земляків міністра. І розпитати чимало цікавого. Приміром, про те, що Іван Плачков дарував Туркменбаші на день народження, як учив російську мову і був виноградним царем. І ще, звісно, про — газ.