Учора в Центрі народної культури «Музей Івана Гончара» зібрався чи не весь дипломатичний корпус — повноважні посли й представники 56 амбасад в Україні. Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000» з українським Міністерством закордонних справ інформував дипломатів про Голодомор 1932—33 років перед новим етапом кампанії за світове визнання українського народовбивства геноцидом. 11 держав уже визнали Голодомор українців геноцидом, нині МЗС готує проект відповідної резолюції для ОБСЄ, Європарламенту та Генеральної Асамблеї ООН.

Закордонні гості привезли українцям подарунки — уламочoк Берлінської стіни (мовляв, стіни, що розділяють, мають властивість падати) і факсимільне видання «Оди радості» Людвіга ван Бетховена на вірші Фрідріха Шіллера, що стала гімном Європейського Союзу. «Хай це буде символом нашої єдності», — прокоментував вручення дарунка президент Європейської конференції «Справедливість і Мир» єпископ Лео Шварц.

90 років тому на двох крайніх точках Європи — у Португалії і в північно–західній частині Росії — з травня по жовтень відбувалися дива. У глухому португальському селі Фатіма троє неписьменних дітей–пастушків щомісяця бачили явлення Матері Божої, яка закликала жити в простоті й правді й повідала, що з Росії виплеснеться на весь світ безбожництво і буде найкривавіша війна. З російського міста на Неві, куди у квітні 1917 року прибув Ленін «робити революцію», ширилися чутки про грядуще «царство свободи». Фатімські віщування видавалися сумними, петроградські — напрочуд веселими. Поки обоє не звершилися і проявилися вповні.

Проголошення Акту Незалежності 24 серпня 1991 року громадський діяч Михайло Бунь, свого часу ув'язнений за зв'язки з УПА, сприйняв не як «несподіванку», а як закономірність. Адже мільйони його попередників, сучасників і послідовників віддали за свободу і державність свого народу свої кращі роки, а то й життя. Пан Михайло за свої понівечені в «соцтаборі» роки не шкодує, і в нинішній політичній ситуації радить не розчаровуватися, а довершити справу звільнення. Тиждень тому, 22 серпня, Михайлові Буню виповнилося 75 років. Наша з ним розмова — про його власну дорогу до свободи як частину шляху нації.

Минулої неділі на Співочому полі в Києві відзначали День хрещення Русі. Рок-концерт, як і обіцяв, розпочав вітальним словом митрополит Московського патріархату Володимир. Зважаючи на його вік, млявий виступ тільки збунтував публіку. Молодики кричали: «Давайте ДДТ!». Публіку чарували піснями рок-гурти ДДТ і «Брати Карамазови» а також грузинська джазова співачка Ніно Катамадзе. Атмосфера концерту була зовсім не такою, на яку сподівалася Міжнародна громадська організація «День хрещення Русі». Але хто його знає, що планували побачити організатори, запросивши рокерів відсвяткувати разом із Московським патріархатом 1019 років від Дня хрещення Русі. Звісно, атрибуту рок-музики — пива та інших алкогольних напоїв — на Співочому полі не продавали. Але через це кількість «щасливих» не зменшилася. І це зрозуміло. Хто ж це прийде «не у формі» на концерт ДДТ чи «Братів Карамазових»? Публіка поділилася навпіл. Одні приходили лише на ДДТ, інші — на грандіозний концерт. А тих, хто воістину святкував День хрещення Русі, можна було напевне перелічити на пальцях.

«Мамай — один із психотипів українців, — розповідає кандидат історичних наук, етнопсихолог Любов Боса. — Є матриці, закладені в людині. В екстремальній ситуації вибухає потуга, захована в глибині навіть вайлуватого гречкосія. Сьогодні модно говорити, що українська нація формується лише зараз. Але ж вона сфомувалася тоді, в часи козаччини, а то й раніше. Козацький період додав до загального портрета нації нові якості. Він виривав гречкосіїв iз корінням з місця, і вони йшли в козаки, у гайдамаки. Це були гречкосії, яких довели до різанини. Українці — мирний, хліборобський народ, але, коли його довести до межі, людей неможливо спинити».

Наступного понеділка в Україні розпочинається масштабна інформаційна акція «Єдина держава — спільна історія». Її стрижнем стане 10-серійний документальний фільм «Собор на крові», присвячений історії українського національно-визвольного руху з 1919 по 1949 рік. Акцію, організовану cтудією «Телекон» та телеканалом «1+1», патронує Iнститут національної пам'яті. З 11 серпня фільм транслюватимуть близько 60 телеканалів з різних областей України (лише телеканали Луганщини й Донеччини не відгукнулися на заклик приєднатися до цієї акції). З 13 серпня серiал побачать глядачi каналу «1+1».

«Спостерігаючи три останні покоління українців, бачимо, що кожне з них тікало. Прадід утік з хутора, дід — із села, мати — з райцентру. А діти вже зараз тікають за кордон, — розмiрковує учитель іноземної мови й літератури Василь Доценко, який по закінченні ВНЗ свідомо повернувся до свого села Гаївка на Кіровоградщині. — Ці тенденції «викачування людей з села» відбуваються і зараз. Щоб їх припинити, треба дослідити, чому люди тікають з... раю. Бо земля, ресурси є. Немає лише ума. Адже саме він робить так, щоб душі було затишно там, де вона є».

За статистикою, кожен сотий мешканець України — глухий або такий, що слабо чує. Важко уявити, як почуваються такі люди у громадському транспорті, поліклініках, крамницях, судах... Глухонімі, як і всі «інакші» в посткомуністичному суспільстві, досі відгороджені від «нормального» суспільства стіною. Поки в Країні Рад усі мали виглядати всуціль найздоровішими і найщасливішими, а «не таких» напоказ не виставляли, ще й приховували відповідну статистику, західні суспільства шукали можливостей навчити тих, хто слабо чує, спілкуватися на рівні з усіма. Сьогодні європейські методи навчання мовленню глухих за підтримки голландців поступово приживаються в Україні.

Наша країна розмаїта пісенними традиціями. Утім так склалося, що кожен «регіон» співає своєї, а цілісної картини пісенної культури українства майже ніхто не представляє. Троє львівських музикознавців-етнологів вирішили змінити цю ситуацію і ось уже понад п'ять років знайомлять Україну з усім багатством її фольклорної спадщини — регіональними особливостями українського автентичного співу, невичерпністю обрядових і ліричних пісень усіх етнічних земель свого народу.