Мотиви цього резонансного злочину поки що невідомі: підозрюваного в його скоєнні мешканця міста Болехова, що на Прикарпатті, за орієнтацією українських правоохоронців, затримала міліція в Могильовській області сусідньої Білорусі. Як повідомив учора, 1 листопада, «Україні молодій» начальник Центру громадських зв’язків УМВС в ІваноФранківській області Василь Гультайчук, нині вирішують питання про екстрадицію болехівського зловмисника в Україну.
Скромний довоєнної побудови особняк на тихій вулиці Опанаса Заливахи в обласному центрі Прикарпаття дотепер зберігає спогади про відомих українців, котрі зазнали переслідувань у гнітючу епоху КДБ. У гостинній оселі знаходили прихисток знані у світі вільнодумства дисидент Валентин Мороз, отець Романюк (згодом — патріарх Володимир), сюди на початку 1970–го В’ячеслав Чорновіл привів звільненого з ув’язнення Опанаса Заливаху. Думалося тоді, на тиждень–два, а вийшло — назавжди, до весни нинішнього року, коли перервалася нитка земного буття відомого правозахисника і художника. Його шлюб з молодою господинею Дарією Возняк — донькою Василя Бандери, рідного брата провідника ОУН, майже чотири десятиліття тому освятив усе той же отець Романюк. В останні роки Опанас Заливаха мав честь жити тут на вулиці, названій його, Шевченківського лауреата, іменем.
У цьому знаковому будинку разом з племінницею Дарією мешкає і легендарна 92–річна Люба Лемик, визнана «Людиною десятиліття» на Прикарпатті в номінації «Сильні духом».
За підсумками «виступу» президентського блоку на виборах ухвалено перші серйозні кадрові рішення. Найбільше «Наша Україна» втратила на Івано–Франківщині. Тож учора глава секретаріату Президента Віктор Балога за дорученням Віктора Ющенка представив івано–франківській еліті нового — сьомого за часи незалежності — зверхника виконавчої влади в області. Ним став успішний 36–річний мер курортного міста Яремче, уродженець гірської Ворохти, «нашоукраїнець» Микола Палійчук. Новопризначений «губернатор» наразі виконуватиме обов’язки у статусі тимчасового, поки узгоджуватимуть формальності, очевидно, уже з новим Кабміном.
Буяла весна 1928–го. (Для орієнтації в історичному просторі нагадаємо, що тоді в СРСР ще процвітав НЕП, а німці не шикувалися перед рейхсканцлером Адольфом з піднятими догори правицями).
Отже, в містечку Мости, що на Львівщині, буяла весна 1928–го. Текля Шийка у свої двадцять два була на виданні. Чимала сім’я із дев’яти осіб (тато помер дванадцятьма роками раніше) очікувала сватів, і ніхто не здогадувався про таємні Теклині наміри. Коли вона оголосила про своє бажання піти в монастир, брати і сестри пережили шок, хоча й раніше помічали її молитовну завзятість. Відтоді обійстя Шийок не полишала загрозлива тривога. Старший брат, котрий був за ґазду і вправно керував чималим господарством, намагався будь–що напоумити недалекоглядну, як йому здавалося, сестру, проте безуспішно. Побожна мама лиш попросила: «Поки не пішла в монастир, підгорни, доню, хоч картоплю». Працювала не покладаючи рук. А потім поспішно залишила рідний дім. Так починалося її довге духовне життя у новій чернечій ролі і з новим іменем — сестра Ірина.
Позавчора невгамовний спортсмен–любитель Мирослав Федорчак у Меморіальному сквері обласного центру Прикарпаття вкотре здивував світ. Упродовж 58 секунд, у положенні «упор лежачи», він однією рукою, спираючись на тильну сторону долоні, віджався 40 разів. Представник Туманного Альбіону ще 30 років тому за хвилину віджався 36 разів, і цього було достатньо, аби рекорд, не перевершений до позавчора, зафіксувала Книга рекордів Гіннесса.
Навряд чи на Гуцульщині ще знайдеться людина, через руки якої (в прямому значенні цього слова, бо з механізації на розташованому в горах виробництві — лише млинок для подрібнення пресованого сиру) пройшла така кількість власноруч виготовленої бринзи. «Скільки саме, точно сказати не можу, — зізнається після коротких роздумів Іван Дмитрович. — Пік виробництва припав на колгоспні часи, тоді ми щотижня відправляли в Івано–Франківськ машину бринзи. Давайте рахувати, що воно виходило лиш за один сезон полонинського господарювання: близько чотирьох щотижневих тонн множимо на чотири місяці, то буде понад шістдесят тонн. А я вже тут — сороковий сезон».
Порівняно з буремними 2002–м, 2004–м і навіть 2006–м, «голосувальний» день на дострокових парламентських виборах–2007 можна вважати спокійним. «Я переконаний, що вибори пройдуть чесно й демократично, і всі політичні сили визнають їх результати», — спрогнозував у розмові з журналістами Президент, щойно вкинувши свій бюлетень до виборчої урни. Віктор Ющенко вже традиційно прийшов на дільницю, розташовану в Будинку профспілок, із сім’єю. Проголосувавши, глава держави висловив сподівання, що на виборах громадяни України «зроблять свій вибір на користь змін замість «лжестабільності», і вибір цей принесе Україні стабільний економічний і соціальний розвиток.
Прем’єр–міністр Віктор Янукович теж прийшов голосувати разом із дружиною, яку так рідко «виводить у світ», що журналісти Людмилу Олександрівну навіть не впізнали. «Женщіна, отойдітє, работать мєшаєтє!» — закричала одна з фотографів на пані Янукович, що з уже заповненим бюлетенем чекала біля виходу з кабінки для голосування свого чоловіка (Віктор Федорович свій вибір робив досить довго).
А лідер Соцпартії Олександр Мороз після голосування вирішив розслабитися й поїхав порибалити. По завершенні процесу — вже увечері, коли стали відомі результати екзит–полів, Мороз запевнив, що нічого з Соцпартією не станеться, якщо до парламенту вона не потрапить: «Будемо готуватися до наступної кампанії».
Масштабних фальсифікацій, які б суттєво вплинули на загальнодержавні результати, в день голосування спостерігачі не зафіксували. Але без пригод не обійшлося. У Чернігові побилися члени окружної виборчої комісії від Компартії і «НУНС», у Криму чоловік, не знайшовши себе у списках виборців, з горя розколошматив виборчу урну. У Харкові — традиція: помер спостерігач від КПУ. В Івано–Франківську мешканці вулиці Вагилевича не змогли проголосувати через помилку в документах, переданих прикордонною службою на виборчу дільницю. «Уважні» прикордонники перейменували їхню вулицю у... Вагінальну.
На виборах 30 вересня перемогу здобудуть демократичні сили — у цьому немає жодних сумнівів. Принаймні у Президента, який переконаний, що «демократія переможе, і на багато років наперед». «Ми будемо мати демократичний парламент і демократичний уряд, який захоче мати зміни в нашій економіці, нашому соціальному, гуманітарному житті. Але треба виконати одну умову — ми всі повинні бути єдині», — сказав Віктор Ющенко, виступаючи минулої суботи у Львові на народному вічі. Майдан Свободи, на якому відбувся цей захід, був заповнений ущерть.
Звістка про сенсаційну палеонтологічну знахідку в передгір’ї Карпат, на південно–західній околиці Старуні, сколихнула тогочасний науковий світ. Дивуватися, без перебільшення, було чому: раніше вчені за зоною вічної мерзлоти знаходили лише скелетовані частини великих тварин, які населяли нашу планету в льодовиковий період. А ось старунський носоріг потрапив на очі землянам на початку ХХ століття в натуральному вигляді — збереглися не лише шкіра, м’язи та внутрішні органи, а й рештки рослинної їжі, якою він зо двадцять тисяч років тому востаннє поласував перед трагічною загибеллю, потрапивши в пастку озокеритового, тобто воскового, озера. Можливо, ускочив у халепу, коли тікав, не розбираючи дороги, від переслідувачів з кам’яними сокирами — наших далеких предків. Хоч би як там не було, та саме завдяки природному бальзамуванню в щільних шарах озокериту волохатий носоріг і не «всохся» до розмірів скелета. Ця перша і подальші знахідки в долині місцевої річки Великий Лукавець, зокрема й тіло мамонта, мали величезну наукову цінність не тільки в контексті вивчення зниклої фауни, а й додали нових знань щодо життя–буття кроманьйонців — людей розумних і біологічно найближчих до нас, сьогоднішніх.
Упродовж літа, поки тривають шкільні канікули, Надійка з татом, мамою та старшим братом майже не бачать людей, окрім рідкісних мандрівників (неподалік — прикордонна з Румунією зона), і мало що знають про події, що відбуваються за горизонтом високогірної полонини Шкарухів. Дівчинка, як сама нам розповіла, вперше потрапила сюди у тримісячному віці і відтоді не пропустила жодного полонинського сезону. Хоча звідси до її рідного верховинського села Яблуниця якихось двадцять кілометрів, цю відстань навіть сучасний позашляховик натужно долатиме щонайменше дві години, не кажучи вже про пішу мандрівку з коров’ячою процесією, що по–тутешньому зветься виходом на полонину і триває від світанку до пізнього вечора, а то й довше, поки худоба і люди, виснажені важкою, кам’янисто–вибоїстою дорогою, досягають кінцевої точки маршруту. Так починається для них ізольоване від світу чотиримісячне полонинське літування.
