Невеличкому поліському селу Мостище, що на моїй рідній Камінь–Каширщині, судилося нещодавно опинитися в епіцентрі неабиякої уваги. З усіх–усюд їхали миряни, священики, журналісти («УМ» теж повідомляла про це в номері від 19 вересня ц. р.), аби переконатися, що ікона Божої Матері «Скоропослушниця» справді замироточила. Відтоді як факт цей було підтверджено, а митрополит Нифонт відслужив молебень у хаті Тетяни та Василя Федчиків, де ця ікона замироточила, до Мостища почало прибувати ще більше народу. Їдуть автомобілями, підводами, ідуть пішки. Люди йдуть до Божої Матері зі щирою молитвою, але кожен зі своїм, потаємним. Чому саме в домівці цієї звичайної поліської родини, чому саме в цьому нічим не примітному куточку Поліського краю Бог явив таку милість? Адже мироточення ікон вважається добрим знаком. Ікона мироточить на щастя, щоб нашу віру зміцнювати. Хоча існує й інша версія: ікони мироточать переважно в часи великих соціальних потрясінь. Не хотілося б земне пов’язувати з духовним, але, судячи з останніх подій на українському урядово–парламентсько–президентському фронті, потрясіння нас справді чекають немалі. І вже невдовзі. Може, мостиська Богоматір намагалася нас попередити про них?

— Ох і прославили наше село! На всю Україну, — бідкалися законослухняні мешканці Поворська, коли всі засоби масової інформації нещодавно повідомили новину про «подвиг» трьох місцевих підлітків, які примудрилися розколупати авіаційну бомбу. Хлопці, зрозуміло, знайшли її на військовому полігоні. Пішли в ліс по гриби, а забрели на територію Повурського полігону, де після навчань залишилися бомби, що не вибухнули. Їх ще просто не встигли знешкодити. І хоч небезпечна знахідка, як годиться, була обгороджена, і табличка застерігала: «Обережно, не чіпати! Боєприпас, що не вибухнув», але чи то хлопчача цікавість узяла гору, чи усвідомлено підлітки вирішили на вибухівці підзаробити, — вони перенесли бомбу в інше місце і від’єднали... гайковим ключем детонатор...

Із міфами прощатися важко. Зі звичками — також. А з міфами, що переросли не лише у звичку, а й у спосіб мислення, — важче вдвічі. Переосмислити радянські міфи про те, що можна і чого не можна породіллі, де і як їй народжувати, непросто, а тим паче розпрощатися з ними було складно не лише жінкам, які пройшли весь жах радянських «роддомів». Позбутися стереотипів, вкладених у голови студентів ще в медичних інститутах і закріплених на практиці, ще складніше. На щастя, є і в нас заклади, де з цим вантажем минулого розпрощалися безжалісно і назавжди.

Народження трійні — подія неординарна. У середньому трійнята в Луцькому пологовому будинку народжувалися один раз на п’ять років. Зате нинішній рік виявився надзвичайно врожайним: за неповні півроку трійня народилася у двох породіль. Ще одна мама до Луцька доїхати не встигла і народжувала двійко хлопчиків і дівчинку у Володимирі–Волинському.

Трьох багатодітних волинян було запрошено до Києва напередодні Міжнародного дня захисту дітей для вручення високих державних нагород. У тій трійці, крім двох матерів, був й один батько. Невисокого зросту, трохи сором’язливий і надзвичайно скромний чоловік. Йому Президент України Віктор Ющенко вручив орден «За заслуги» третього ступеня не за трудові успіхи та досягнення, хоч більш як за чотири десятиліття роботи трактористом вони в нього були. Нагороду він отримав як Батько. Іван Яковлюк заслужив, аби це слово писали з великої букви й вимовляли з величезною повагою. Бо своє життя він присвятив тому, аби після смерті дружини поставити на ноги шістьох своїх діток. Найменшій, Катрусі, коли не стало мами, було тільки півтора рочку.

Про такі шлюби кажуть: або з розрахунку, або, даруйте, з глупоти. Щоб сучасна дівчина, проживши все життя у Луцьку, поїхала за старим дідом у глухе поліське село на край світу, майже за дві сотні кілометрів від обласного центру, — це щось... Можна було б зрозуміти, якби він був мільйонером чи бодай Аленом Делоном. Хоча очі у Миколи такі ж звабливо–блакитні, як і у французького улюбленця всіх жінок. І виглядає у свої шістдесят він не набагато гірше. Якби Делона та у цю скромну хатинку на околиці невеличкого любомльського села із трьома маленькими дітками на додачу — ще не відомо, як він виглядав би. Про цю подружню пару нині в Гороховищі й довколишніх селах уже не говорять. А як говорять — то в глибині душі, напевне, заздрять. Бо такі почуття, такі стосунки не можуть залишатися непоміченими. Недарма в перші роки, йдучи до їхньої хатинки, місцеві казали: «Іду до раю». Бо жили тут у своєму «курені» двоє закоханих людей. І не чути було звідти ні сварок, ні криків, ні п’яних бійок. Чим для села не рай? Мало хто знає, що молода Миколина дружина цілий рік у село майже не ходила, боялася людям на очі показуватися. Соромилася. Але все життя ховатися не будеш...

На початку червня на Світязі тихо й безлюдно. Зате вода в найчистішій водній перлині України віддзеркалювала такою чистотою і бездонністю, що очам було боляче.

Події у невеличкому прилуцькому селі Суховоля розгорталися, як у популярному фільмі жахів «Дзвінок». Тільки, на відміну від кіно, свою чотирирічну доньку втопив у колодязі рідний батько...

...Це село вже давно прославилося на всю Україну. Але слави тієї Столинські Смоляри не хотіли б. Ще б пак — зробили з них якихось туземців, які поз’їдали в окрузі ледве не всіх їжаків! Хто тільки не приїздив до них довідуватися, як вони тих їжаків їдять! Був у них у селі дядько, який знав толк у їжачатині. А що чоловік він був з гумором, то з його подачі пішло гуляти по світу чималенько їжачих побрехеньок. Колись телевізійники у нього допитувалися: як же голки з їжака він знімає?

Новина про те, що у Луцьку хочуть ліквідувати школу–інтернат, умить облетіла не лише Волинь. До Луцька почали телефонувати випускники цього закладу з усіх усюд. А серед них є багато відомих людей, які досягли в житті своїх висот. Це і доктори наук, лікарі, артисти, журналісти, художники, вчителі — словом, як і в кожній школі. Вже 28 травня на сесії Луцької міськради депутати мали голосувати за ліквідацію школи–інтернату як юридичної особи і створення на її базі загальноосвітньої школи під номером вісім (цю школу свого часу реформували в реабілітаційний центр для дітей з обмеженими можливостями).
Щоправда новостворена школа–ліцей (бо торік інтернат один раз уже реформувався і в ньому відкрився ліцейний правознавчий клас із посиленою фізичною підготовкою) має залишити пришкільний інтернат. Діти, які жили в інтернаті, начебто й надалі там будуть жити і навчатися. Але всі чи ні — це має визначити спеціальна комісія конкретно щодо кожної дитини. Однозначно в інтернаті мають залишитися діти–сироти. Що буде з рештою — питання відкрите. Профільна депутатська комісія запропонувала поки що добре вивчити ситуацію, і тільки тоді виносити питання на голосування. Бо надто воно вже делікатне. Та поспішність, з якою луцькі чиновники взялися за реформування школи–інтернату, дуже насторожує й дає підстави засумніватися у найліпших намірах реформаторів.