Польський кінематограф — частий і давній гість українських кінотеатрів та фестивальних програм. За словами директора Української кінофундації Андрія Халпахчі, вперше польський фільм в Україні було показано ще в 1959 році.

Над експозицією, яку з 8 по 17 квітня можна переглянути в Українському домі, художник Сергій Якутович працював з 2003 року. Ілюстрував «Тараса Бульбу» як книжкове видання та кіноверсію, здійснював «художнє керівництво» видань «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Миргород», а також проекту «Гоголь. Всі повісті», що вийшли у виданні «Либідь», створював декорації, фігури–об’єкти інсталяції та ескізи для комп’ютерної анімації тощо. Усе це плюс десятки портретів письменника–ювіляра й увійшло до експозиції «Гоголь народився...» в Українському домі.

У Театрі імені Франка до Гоголя — сантименти особливі. Одного лише «Ревізора» тут ставили шість разів, у різні роки в репертуарі були «Майська ніч», «Різдвяна ніч», «Хто зрадив Брута?» (за «Вієм»), «Записки божевільного», «Брате Чичиков»... «Одруження», прем’єра якого відбулася у «франківців» у суботу, новинкою афіші театру також не назвеш — у 1922 році цю п’єсу Гоголя ставив режисер Василь Василько. А тому від Валентина Козьменко–Делінде, постановника, автора художньої концепції «Одруження»–2009, чекали чогось несподівано–модернового. Зрештою, класика — на те вона й класика, щоб періодично проходити випробування різними мистецько–соціальними новинками, емоційними прийомами і психологічними потрясіннями, які регулярно вигадує людство. Це як вкотре перечитуєш книжку і намагаєшся малювати в своїй уяві якусь нову ілюстрацію до неї. Так цікавіше...

Олеся Жураковська — яскравий приклад несправедливості природи популярності актора. Прима Театру драми і комедії на Лівому березі має високоякісне творче «портфоліо» — Годувальниця («Ромео і Джульєтта», Шекспір), Олена Андріївна («26 кімнат», Чехов), Феона («Не все коту Масниця», Островський), Миронова («Голубчики мої!..», Достоєвський, Володін)... Але відсоток людей, які відвідують театри, у нас безнадійно програє кількості шанувальників «мистецтва з телевізора». Тож всенародна любов до Олесі Жураковської прийшла лише після того, як режисери мюзиклів та серіалів почали активно запрошувати її до своїх проектів. Творча активність і статус однієї з найбільш затребуваних актрис не стали перешкодою для Олесі Жураковської, яка вирішила взяти участь у телепроекті «Танцюю для тебе». Минулої п’ятниці, після дуелі, акторка залишила паркет, але моральний обов’язок перед хлопчиком, за мрію якого вона танцювала, не дозволяє їй поставити крапку в цій історії і зосередитися лише на своїй професії.

27 березня, у День театру, перед представниками мистецьких професій постають два традиційні запитання: 1. Кому цього року вручать «Київську пектораль»; 2. Чи встигнуть вони перебігти з Театру імені Франка, де цю «Пектораль» вручають, до Театру імені Лесі Українки, на театральний «капусник». Ті, хто встиг — а деякі туди прийшли в обхід «Пекторалі», як, наприклад, Богдан Бенюк — потрапили на засідання підпільного клубу анонімних оптимістів, яке проходило в антикризовому кабаре. Із давнього та перевіреного — цього року капусник у Російській драмі відбувався уже вшосте — залишили лише фірмовий номер «Театралка–театралочка». Зважаючи на те, що ця пісня «Лук’янівських пацанів» у «трєніках» і з барсетками, у глядачів користується просто–таки шаленою популярністю, довге «капустяне» життя їй забезпечено. Серед традицій, яких Російська драма намагається дотримуватися, — пам’ять про тих, хто вірою і правдою служив театру — світлини на екрані нагадали про Євгенію Опалову, Олега Борисова...

Андрій Макаревич зі своєю «Машиною часу» буває в Києві щороку. А тому концерт, присвячений 40–річчю гурту, за логікою, мав би помітно відрізнятися від попередніх візитів «машиністів». Надихнувшись цим фактом, журналісти приготували чимало запитань, які мали привідкрити хоча б деякі подробиці ювілейного дійства. Але таких деталей виявилося небагато: група вивісила на офіційному сайті «МЧ» список композицій, глядачі голосували за ті речі, які їм найбільше подобалися, пісні, що стали лідерами цього голосування, і склали програму ювілейного концерту. «Відсотків на 90, — уточнив Андрій Макаревич. — Оскільки ми дещо додали з нового альбому, будуть і прем’єри».

Сімнадцять років тому в Києві уперше вручали «Київську пектораль». Театральну відзнаку, яка претендувала на оригінальність і мала прекрасні перспективи стати авторитетним знаком якості мистецького процесу. З часом стало очевидно, що й у колегіальному рішенні може бути достатньо суб’єктивізму, а лоск, яким зазвичай виблискувала церемонія нагородження, тьмяніє... За суб’єктивізм якось не так образливо — зрештою, у цьому є своя логіка. А от щодо лоску...Непристойно високий відсоток порожніх місць у партері, заступники замість перших осіб серед поважних гостей і скромний сценарій самих урочистостей — тривожний дзвіночок для тих, хто справді переживає за те, аби ця театральна нагорода не перетворилася на «галочку» в планах СТД та Головного управління культури Києва.

У своєму розслідуванні, присвяченому ювілею Гоголя, російський тележурналіст Леонід Парфьонов щиро дивується феномену його п’єси «Ревізор». Мовляв, відправною точкою інтриги, ідеї та творчого креативу тут є саме Ревізор, але на сцені він так і не з’являється... Погодившись з паном Парфьоновим цілком і повністю, доречно зауважити, що таких феноменів у драматургії Гоголя взагалі–то дуже і дуже багато. Виглядають вони надзвичайно заманливо, ніби претендуючи на негайну розгадку на сцені — сотні режисерів багатьох поколінь принаймні раз у своїй кар’єрі спокушалися на ці гоголівські «загравання», свято вірячи в те, що хто–хто, а вони точно розкодують усі таємниці, шаради, «підморгування» й натяки Миколи Васильовича. 200–річний ювілей письменника спричинив нову хвилю цікавості театру до нього. Днями до тих численних вистав за Гоголем, які вже йдуть на сценах київських театрів, додадуться ще кілька постановок. Передпрем’єрними клопотами живе сьогодні й Театр імені Франка — 4 квітня тут випускають «Одруження».

Якби не фінансова криза, 200–річчя з дня народження Миколи Гоголя цілком могло б бути лакмусовим папірцем, завдяки якому можна визначати рівень поваги нації і країни до свого великого письменника. Але оскільки зараз плани та мрії доводиться складати з урахуванням урізаних бюджетів, то місія «лакмусового папірця», при всій повазі до Гоголя, відпадає... Заступник Голови ВР Микола Томенко тут стоїть на зовсім іншій позиції. Державну програму святкування ювілею Гоголя він оцінив досить скептично, зауваживши, що особливим креативом та суперідеями вона не відзначається, зводиться до банального «монета–марка–вистава–художня виставка», і... разом із керівництвом Національної радіокомпанії презентував проект «Гоголь та Україна».

У понеділок у Центрі Курбаса відключили опалення. Ініціатори такого «прояву кризи» навряд чи знали, що саме цього дня тут поминатимуть режисера Дмитра Лазорка. Та холод, який відразу заполонив приміщення Центру, не лише дратував своєю настирливістю, а й... підкреслював емоції вечора пам’яті. У центрі зали — стіл, запнутий чорним полотном, свічка й портрет Лазорка, квіти й розкидані по підлозі пелюстки троянд. І холод...Той самий холод, який затремтів у душах усіх, хто працював, товаришував із Дмитром і довго не хотів вірити у звістку про його смерть.