Джерела «УМ» у Київраді розповідають, що наради в Леоніда Черновецького відбуваються в цікавий спосіб. Якщо його попередник Олександр Омельченко віддавав перевагу восьмій годині ранку, то нинішній мер більше любить другу половину дня. Десь по обіді у голові Черновецького розвіюється дніпровський туман і він скликає до себе всю королівську рать. Мадам Аліну Айвазову, яка вважається радником мера і має власні апартаменти в Київраді, доню Христину (ту, що транспортує бабусь у «Краще життя») та інших. Думає Черновецький завжди одну й ту саму думу: як би та на чому «зашібіть» зайву копійку? Радники мусять пріти, шкрябати кору головного мозку та видавати на–гора відповідні ідеї. Саме на таких «колоквіумах» було вирішено запровадити податок на розкіш абощо. Не так давно хтось із «мозкового центру» Черновецького вирішив, що годі роздавати «опіум для народу» задарма. Церкви також мусять платити меру данину. «Посольство Боже», звісно, поза грою: ця корпорація створювалася, щоб накопичувати кошти, а не тринькати їх.

Боротьба за жіночі права ведеться вже кілька століть, однак молодіжна організація «Фемен» змогла вмістити її у кількахвилинному дійстві, яке провела на майдані Незалежності у Міжнародний жіночий день. Ці дівчата вже відзначилися епатажними виступами проти секс–туризму та проституції.

«А чому всі заходять і ніхто не виходить?». — «Тому що там кава, маца і музика». — «Мені цікаво, до раю теж така штурханина?» — «Поживемо — побачимо». Під колоритні розмови бажаючих потрапити до музею Шолом–Алейхема чекання не «навантажувало». Замисел організаторів був таким: заходить група у 15–20 осіб, слухає екскурсовода і виходить. Потім — наступна «порція». Але в середині справді була маца і «Хава нагіла». Тож ми з фотокором стояли і стояли. Аж поки я не скомандувала: «Все, Таню, на абордаж». Увірвавшись, я знайшла директорку музею Ірину Клімову і записала з нею коротеньке інтерв’ю. Але при цьому... загубила Таню. «Ти де?» — «Я в музеї». — «І я в музеї. Але де ти конкретно?» Ми передзвонювались, бо не бачили одна одну — в музеї яблуку не було де впасти. Було трохи сумбурно, зате весело. Шолом–Алейхем, як–не–як...

«Черновецький — це «дворукий бандит», який начхав на усі передвиборчі обіцянки, в тому числі й на боротьбу з ігровою залежністю киян», — прокоментував повернення ігрових автоматів народний депутат України Володимир Ар’єв.

«Бюджетна» сесія Київради, яка мала відбутись позавчора, перенесена щонайменше на тиждень. Причина цього проста — йдуть торги за депутатські голоси. Симпатикам Черновецького, мабуть, не просто зібрати 61 голос, тим паче що власники мандатів мають унікальну можливість продати свої голоси дуже й дуже дорого. Адже голосування за бюджет міста, як і день народження, буває раз на рік. Тільки цим, а ніяк не бажанням глибше вивчити 300–сторінковий бюджет Києва, пояснюється взята пауза. При цьому цифри, закладені у головний фінансовий документ столиці, суттєвим чином не зміняться. Бо й не вони є предметом дискусії, а сума, за яку можна придбати голос столичного «парламентарія». Звісно, якісь незначні правки на рівні перерозподілу між сферами господарювання мізерних сум усе ж можливі. Але порядок цифр від цього не «постраждає».

Шкодую, що мені так і не вдалося видзвонити жодного з лікарів, звільнених за нелояльність до Черновецького. Тиждень тому «УМ» уже писала про це, імена та посади ми називали. Чому не вдалося? За робочими телефонами, вказаними у довідниках, їх уже не було, а мобільних чи домашніх нам, ясна річ, ніхто не надав. Не допомогли й особисті контакти — машина «знайомий знайомого мого доброго знайомого» почала було зі скрипом обертатися, але спотикнулась і зупинилася.

— Олександре, що з минулорічним бюджетом? По ньому відзвітували?
— Ні. Ніхто не звітував. Там є величезні борги. Ви ж знаєте, що навіть новорічну ялинку, яка була закладена в бюджет, не було за що розібрати. І це, не кажучи про заборгованості з зарплат.

Політика Леоніда Черновецького останнім часом тяжіє до централізації. Мер і його команда намагаються підпорядкувати собі все, що досі було роздрібненим та існувало «само по собі». Стихійні ринки під будинками? Будь ласка. Але хай вони об’єднаються у комунальне підприємство і несуть у дзьобах данину. Морги? Та на здоров’я. Але за умови, якщо ритуальні контори зіллються в одне похоронне бюро і відраховуватимуть прибуток на користь міському голові. Аналогічна ситуація і з позашкільними гуртками: усі дитячо–підліткові клуби, за задумом Леоніда Черновецького, мусять стати єдиним цілим — комунальним підприємством «Дитячі мрії», яке вперше за всю історію існування таких клубів братиме з малих оплату і ділитиметься нею з дорослими «дядьками» і «тітоньками». У нашому розпорядженні є цікаві розшифровки розмов Черновецького з керівниками дитячих гуртків. Записи зроблено під час зустрічі останніх зі столичним головою. Автентика висловлювань мера збережена, як і його недолуга мова (навіть російською Черновецький володіє як справжній інопланетянин). Але важливіше інше: як легко здають позиції очільники клубів, як радісно виляють хвостами, зачувши про «грамоту» з рук Самого... Приємно знати, що дехто таки має гордість і кураж протистояти мерові, навіть наражаючись на завідомий програш. Однак про все по порядку.

«Проколи» у законодавчих актах вилазять боком навіть президентам. Свого часу Леонід Кучма намагався зняти з посади голови КМДА Олександра Омельченка, коментує для «УМ» політолог Кость Бондаренко, але потім був змушений відкликати власний указ. «Закон про столицю» виписаний таким дивовижним чином, що трактувати його (у пункті щодо сумісництва крісла мера та голови КМДА) можна по–різному. Бондаренко вважає, що позбавити Черновецького виконавчої посади — неможливо, а його колега Вадим Карасьов дотримується протилежної точки зору. Тим часом у великій битві за Київ узято паузу. Наступна сесія Київради проллє світло на останні політичні розклади. Але ті, хто до неї безпосередньо не причетний, уже зараз можуть трохи пограти біцепсами.

«Драстуйте. Це газета? Є скарга». — «Давайте. Тільки коротко». — «Приходила до мене дочка Черновецького, — бабусин голос у телефонній трубці втрачає металеві нотки і переходить у жалісні схлипи, — казала: віддавай, бабо, квартиру, а сама йди жити у притулок. А я туди не піду–у–у...». — «Бабусечко, а дочка Черновецького сама особисто приходила?» — запитую я. «Не знаю. Я їй двері не відчиняла. Я нікого до себе не пускаю. І квартиру нікому не віддам. У мене племінниця є — їй віддам. Вона хороша, продукти мені носить». — «Правильно, — хвалю я. — Так і робіть. Нікого не впускайте, ні з ким не розмовляйте. Ви молодець. А будуть стукати–грюкати та набридати, дзвоніть у міліцію. Скажіть, мовляв, що я — стара людина, а мене хулігани турбують». (Нєфіг, думаю про себе, «старушатнікам», про яких уже писала «УМ», шастати по хатах та порушувати чужу приватність. Хіба не тягне на хуліганство? Зарубка у пам’яті: погортати Кримінальний кодекс...).