Як ми пам’ятаємо, Каннський фестиваль — подія травнева, а календар на стіні підказує, що за вікном уже має падати сніг. Тому «Уїк–енд у Каннах» сприймається приємним, проте дещо запізнілим відлунням одного з найбільших кінофорумів світу. В Україні його слід очікувати з 10 грудня. Цього дня «Уїк–енд у Каннах» стартує в Києві (кінотеатр «Київ», ціна квитків — 50 грн.), із 17 грудня — в Донецьку, впродовж січня–лютого пройде у Львові, Дніпропетровську, Харкові, Одесі.
Українська прем’єра картини, яку мали презентувати ще 5 листопада — в 75–й день народження Кіри Муратової, відбулася 3 грудня у кінотеатрі «Київ». Запрошення чітко регламентували дрескод — елегантний діловий (очевидно, відповідно до тематики вечора, адже, крім презентації соціальної драми, було представлення ще й благодійного проекту — всі зібрані від прокату кошти підуть на допомогу покинутим дітям). У фойє кінотеатру запрошені ліниво потягували шампанське й чоломкалися з новоприбулими: серед гостей були голова Спілки кінематографістів Сергій Тримбач, художник Сергій Якутович, голова Держкомкіно Ганна Чміль, кінорежисер Олег Фіалко, театральний режисер Артемій Троїцький, дизайнери Андре Тан і Ірина Каравай. Знімальну групу представляли Кіра Муратова, її чоловік Євген Голубченко, Рената Литвинова (вразила всіх чорним костюмом із золотими паєтками), юні актори Лєна Костюк і Рома Бурлака та продюсер Олег Кохан.
Інтерес до персони цього й так цікавого письменника зріс місяць тому, після виходу роману «Залишенець» («Чорний ворон»). Василь Шкляр, який має сталу аудиторію завдяки своїм інтелектуальним детективам, цього разу заінтригував маловідомою історичною темою — це організований повстанський рух на Черкащині 1920–х років, прообраз УПА.
Наше інтерв’ю було четвертим, яке Шкляр дав за один день. Переді мною з кабінету заступника голови Спілки письменників вийшов знайомий колега. «Заходьте», — як лікар на прийомі, запросив Шкляр і втомлено опустився у крісло. Ну що ж — тема нашої розмови також «хірургічна» — починаємо порпатися у болісній та заплутаній історії України ХХ століття.
Невгамовний художник Анатоль Федірко, учасник Венеційського бієнале та багатьох арт–фестивалів, ніяк не може дати собі спокій із втіленням українських політиків у мистецьких образах. Але цього разу — це вже востаннє, запевняє митець. Принаймні у проекті (Nоn)сult №13. Пам’ятник Януковичу, який з’явився в буковинській столиці вчора, завершує концептуальне оформлення стіни магазину «Букініст». На ній уже «висять» Арсеній Яценюк, Юрій Андрухович (єдиний не політичний учасник акції) та Юлія Тимошенко. Точніше висять їхні мистецькі альтер–его: фотографія восьмирічного Яценюка із кухлем «Для пожертв на розвиток українського парламентаризму» (у 2008 році, коли встановлювали композицію, Яценюк був головою ВР) та черевичок від Louis Vuitton (улюблений бренд Прем’єрки).
«Якщо колись спробували, і не пішло — тут він зробив крок Вам назустріч, поєднавши свою фірмову «об’ємну» манеру із вражаючим антуражем та динамічним сюжетом», — таким вступом принаджують нас до читання нового Ульянового роману «Там, де Південь». Побивши горшки із харківським «Клубом сімейного дозвілля» (через скандал із відвертим романом «Жінка його мрії»), письменник звернувся до іншого видавничого дому в тому ж таки Харкові — «Треанту», який раніше видавав Фоззі.
Найскандальніший в Україні суд, що спровокував дискусії про цензуру та доцільність роботи Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, закінчився нічиєю. 26 листопада в Окружному адміністративному суді м. Києва Комісія та письменник Олесь Ульяненко досягли мирової угоди. Цю інформацію «УМ» підтвердив сам письменник. «Вони підвелися і сказали: «Ми пропонуємо мирову угоду». Я не відмовився, бо суд дотягнувся до маразму», — повідомив він газеті.
Наступного, 2010 року, «Коронація слова» збирається з розмахом відзначити свій перший ювілей — десятиріччя проведення конкурсу серед молодих та досвідчених літераторів. А зачин дає вже тепер — започатковуючи однойменний фестиваль.
«Моє життєве кредо — донести українцям їхню власну культуру. Всіма своїми концертами я хочу довести, що українці не варвари, а нащадки цивілізації. І мені найбільше болить, що правдиве шляхетне обличчя українців самі українці не знають», — часто повторює Тарас Компаніченко.
Дотягнутися з диктофоном до Карпи було важко — фактично одразу після одруження дівчина засіла в горах Непалу. Але нам допоміг інтернет: швидкий і надійний вид спілкування дозволив потеревенити про те і се, як нам здалося, доволі відверто. Додому вона повернеться на початку грудня, щоб 8–го числа — саме на свій день народження — виступити із гуртом QARPA у клубі «44». Нагадаю, що у свої фактично 29 років Ірена вже написала кілька книжок, стала солісткою музичного гурту, попрацювала на кількох телеканалах і двічі вийшла заміж. Отож засіли ми за комп’ютер...
Фронтмен гурту «Тартак» — людина, яка постійно породжує інформаційні приводи: і для команди, і для себе, ще й для країни. Останнє повідомлення: сольний проект «СП» та політично–агітаційна пісня «Виберіть мене» (дивіться на sashko.com.ua). Сашко заявляє, що це ніяк не йде врозріз із його роботою у колективі, просто висловлення особистої громадянської позиції. Так було із композиціями «Я не хочу» та «Не кажучи нікому». Водночас відомий музикант та активіст скаржиться, що зараз стало менше простору для концертів. Останній відбувся минулого тижня у столичному клубі «44»: під кодовою назвою «Майстер–клас» «Тартак» дав шалений двогодинний виступ для своїх прихильників. А 22 листопада, у День свободи, брав участь у святкуваннях в Українському домі — як і п’ять років тому, разом з іншими патріотами на майдані Незалежності. Тема Помаранчевої революції й нашого ставлення до свободи виходить далеко за рамки одноденного святкування, тому й починаємо нашу розмову з цього.
