Уперше за кілька років народні депутати заходили до вівторкової сесійної зали не лише для того, щоб подрімати під нудні доповіді по законопроектах, а й щоб понатискати на кнопки — вівторок 4 листопада мав започаткувати у ВР періоду після «оксамитової парламентської революції 2000 року» нову еру голосування не лише по четвергах. Але почин вийшов невдалим: замість «конвеєрним методом» ухвалювати закони, яких через постійно заблоковану роботу сесії назбирався стосик розміром з невелику дюну, народним обранцям узагалі довелося розійтися у своїх справах.

«29 жовтня 2003 року відбулися загальні збори Національної спілки письменників України, в яких узяли участь представники усіх областей України та Києва. На зборах розглянуто питання стану справ у НСПУ, внесено зміни до Статуту Спілки для приведення його у відповідність до Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки». Збори висловили недовіру голові НСПУ Володимиру Яворівському. Головою Національної спілки письменників України обрано Наталію Околітенко».
Такий невибагливий текст плюс кілька скупих біографічних даних пані Наталі Околітенко позавчора ввечері надійшов до електронної скриньки політичного відділу «УМ». Оскільки у зворотній адресі відправника значилася поштова скринька на безкоштовному інтернет-сайті ([email protected]), де абсолютно анонімно може зареєструвати свою пошту кожен бажаючий, ми вирішили, що це звичайний розіграш. У «кращому випадку» — цілеспрямована провокація. Тим паче що, як з'ясувалося, цілком аналогічне послання, яке надійшло до наших колег з інтернет-агенції «Форум», було відправлено із сайту, зареєстрованого взагалі в Росії (list.ru). Ну звісно, чийсь дурний жарт, що ж іще?
Та коли з'ясувалося, що такий самий «дурний жарт» того вечора став однією з центральних новин дня, майже нарівні з відставкою Генпрокурора, на всіх загальнодержавних телеканалах, сміятися розхотілося.

У кожній державі, яка претендує на звання демократичної, є такий-собі «чорний список» засобів масової інформації, які дуже не до вподоби тамтешній владі. Власне, саме ставлення до «неугодних» державному керівництву ЗМІ є одним із основних критеріїв реальної, а не номінальної демократії. В Україні перелік опозиційних, а отже, «несимпатичних» найвищим посадовим особам друкованих та (незначною мірою) електронних ЗМІ чималий. Цим, до речі, любить похвалитися керівник Головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента Сергій Васильєв, якого журналісти вважають головним негласним цензором української преси та автором знаменитих «темників». Мовляв, он їх скільки — критиків самого гаранта та його нинішніх поплічників, усі вони «пораховані» і враховані, але ж існують, працюють, і ніхто їм кисень не перекриває...

«Бюджетний» четвер у Верховній Раді уже вкотре перетворився на «перервний». Але зовсім не через те, що парламентарії, які спеціальною постановою вирішили присвятити сесійне засідання 23 жовтня винятково головному фінансовому документу держави, ніяк не могли дійти згоди щодо тих чи інших бюджетних рядків. До розгляду проекту Держбюджету-2004 взагалі не дійшло. Принаймні на ранковому засіданні парламентарії переймалися зовсім іншими проблемами.

Однією з найпопулярніших тем у випусках новин телебачення наприкінці минулого тижня став «генпрокурорський скандал»: голова Координаційного комітету з боротьби з корупцією та оргзлочинністю при Президенті Ольга Колінько звинуватила Генерального прокурора Святослава Піскуна у тому, що він «покриває» бізнес двох своїх родичів. Судячи з того, скільки часу виділили деякі телеканали на довгі «до непристойності», як для новиннєвих програм, сюжети про цю «резонансну справу» та на демонстрацію прес-конференції головної «обвинувачки» найпершого прокурора держави, без сумнозвісних «темників» тут не обійшлося.

Поговорили-побалакали, ухвалили заяву, а далі що? Приблизно таке запитання про події навколо Тузлинської коси хотілося поставити Верховній Раді після виступу народного депутата Анатолія Матвієнка (фракція БЮТі). Пан Анатолій наголосив, що на ухвалену позавчора заяву ВР до російського парламенту досі, себто до ранку середи, не було жодної реакції з «того» боку.

Чим наша молода й «зелена» держава може похвалитися перед своїми заможнішими й розвиненішими сусідами по планеті? Хіба що спортсменами. Андрій Шевченко, брати Клички, Яна Клочкова – часом досить назвати ці імена якомусь необізнаному в географії «буржую» з далекого закутка тієї чи іншої країни Заходу, і розгублений доти гер чи месьє, який гарячково намагався відшукати в пам’яті бодай якусь асоціацію з невідомою йому батьківщиною співрозмовника, радо закиває: «Ага, Юкрейн, Юкрейн!».

За інформацією «УМ», наступного тижня три області вже готові висунути Л. Д. на «третє царство».

«Ну і що з того, що ви штампуєте ті звернення? Їх же все одно ніхто не читатиме!» — обурювалася колись під Верховною Радою одна з тих жіночок, які приходять до парламенту хапати за руки депутатів у надії отримати від них бодай якусь допомогу. Той нардеп, до якого вона підійшла зі своєю проблемою, обіцяв надіслати з цього питання звернення до міського голови, а зневірена пані була переконана, що зі звернень однаково жодної користі немає: «От якби ви самі приїхали та подивилися як ми живемо...» Щиро кажучи, у чомусь вона мала рацію: зазвичай офіційні установи у відповідь на депутатські звернення обмежуються стандартними відписками, і все залишається по-старому.

Цікаво, коли б схаменулася українська влада, якби російська преса, поспішаючи похвалитися тим, що незабаром територія їхньої «вєлікой і могучєй» держави приросте ще одним клаптем української землі, не вибовкала «таємницю» про «насипні» роботи в Керченській протоці?