«Українська правда» — найвідоміше політичне інтернет-видання України, що відзначається неабиякою опозиційністю стосовно влади ще з часів редактора Гії Гонгадзе, — з 25 червня до 1 липня друкувало частини політтехнологічної «епопеї» під умовною назвою «Третій термін Кучми. Як це повинно було бути». Ідеться про унікальний за своїм змістом документ — аналітичну записку зі сценарієм обрання нашого дорогого Леоніда Даниловича на третій термін, запропонований російськими політтехнологами. Власне, роль останніх в українській політиці переоцінити важко. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що більшість кроків Банкової відбувається у відповідності до подібних «сценаріїв». Але цей варто все ж виділити окремо, адже його наповнення передбачало не якісь там виборчі трюки та медіа-кампанії, свідками яких ми були два роки, рік тому і є зараз. План обiцяв маніпуляцію не окремими політиками чи суспільними групами, а всією країною, і полягав у створенні справді небувалої для нової України за своїм розмахом кризової ситуації. Результатом мав стати всеукраїнський хаос, що складався б із політичної, управлінської, продуктової, релігійної та міжнаціональної криз і привів би у результаті до влади на новий термін чинного Президента.

«Учора мені подарували солдатську каску. Я її приміряв і сказав, що Національна спілка журналістів до виборів готова», — так почав свій виступ на ІІІ Форумі журналістів «За прозорі вибори» голова НСЖУ Ігор Лубченко. За словами Ігоря Федоровича, він приїхав на вчорашнє медіа-зібрання просто від побитого редактора опозиційної буковинської газети «Час» Павла Кобевка, і це вже третій напад на журналіста за період, наближений до виборчої кампанії. Що ж буде далі?

У понеділок в Україні — День Конституції, вихідний. Вона, сердешна й така напозір незла (раніше казали, навіть одна з найкращих у Європі), діє в нас після відомої «конституційної ночі» 1996 року. Цей Основний закон можна було б назвати Конституцією ери Кучми, адже саме Леонід Данилович спричиняв постійні кризи й сутички в питанні повноважень його як Президента, Верховної Ради й уряду. Зрештою, парламент, очолюваний Олександром Морозом, народив компроміс у вигляді згаданого вище нормативного акта країни, Кучма ще вагався, чи його підписувати (адже президентські апетити нова Конституція таки урізала), зрештою таки завізував і у своєму стилі зробив усе по-своєму, знову розширивши власні повноваження «вручну». Хай би хоч хто що казав про «роги», які виростуть у будь-якого гаранта, котрий спирається на нинішній Основний закон України, та все ж зауважмо: від конкретної людини залежить багато. І Кучма з главою Адміністрації Президента (неконституційного, до речі, органу) Медведчуком — зовсім інше, аніж Кучма з «канцеляристом» Білоблоцьким чи Кушнарьовим. І справа не в Медведчукові (його підручники історії, на щастя, не зафіксують — таких «наполеончиків» у кожній «конторі» вистачає), а в голові всієї цієї державної риби.

Сьогодні по обіді почнеться засідання Комітету з питань регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України. Питання номер один порядку денного — розгляд подання Генпрокуратури щодо одержання згоди парламенту на притягнення депутатки Юлії Тимошенко до відповідальності та її арешт.
За великим рахунком, це вже шоста спроба відомства на вулиці Різницькій забрати в Юлії Володимирівни депутатський імунітет та надягнути на опозиціонерку наручники. Досі жоден Генпрокурор (а їх за час «посиленої уваги» до Тимошенко змінилося вже троє) не спромігся перевести пані Юлю з парламентського статусу в тюремний. Нагадаймо, що в ті два місяці, коли Тимошенко «гризла нари» Лук'янівського СІЗО, вона не мала депутатської недоторканності, бо віддала перевагу перед депутатством роботі в Кабінеті Міністрів із Віктором Ющенком.

Це лише комусь здавалося, що бродіння-переходи у парламенті затихли. Насправді Верховна Рада знову опинилася на порозі втрати цілої фракції. Якщо бути точним — групи, зате вельми яскравої і, як вважали ще якийсь місяць тому, такої, що може мати чи не вирішальний вплив на ключові голосування. Йдеться про групу «Центр», складену з депутатів, котрі вийшли зі складу президентської більшості, але при цьому не захотіли ангажуватися в опозиції. «Повстанці» проти силового тиску з Банкової, серед яких уживалися Тарас Чорновіл і Анатолій Гіршфельд, нібито тримали у ВР «золоту акцію», на перших порах принципово не обирали одного ватажка (представляли групу всі члени) й обіцяли наростити кількісні «м'язи» до 30 з гаком «багнетів». Та сталося навпаки. З того, як почали виходити з «Центру» менш стійкі нардепи, можна було судити про зростання пресингу Адміністрації Президента на непокірних «нейтралів» зокрема і про намагання Банкової не випуститити ситуацію у Верховній Раді з-під свого контролю загалом. Група вже підходила до межі розвалу, й ось учора, на початку першого після тижневої паузи пленарного тижня, вихід із «Центру» засвідчили одразу п'ятеро депутатів.

У верхніх ешелонах української влади вчора сталася помітна подія. Голова Верховної Ради — досі принципово безпартійний (після краху КПРС-КПУ на початку 1990-х) Володимир Литвин — отримав членський квиток партійця-«аграрія» і взагалі очолив Аграрну партію України. На з’їзді АПУ, що відбувся у Києві, парламентський спікер був підтриманий «на царство» новими соратниками одностайно. Усе це має означати певні повороти не лише в житті та кар’єрі Володимира Михайловича, а й на політичних шляхах передвиборчої України. Адже якщо досі Голова ВР був фактично рівновіддалений як від опозиції, так і від так званої парламентської «більшості», то тепер, зі вступом у партію, що підтримує Кучму і Януковича, Литвин просто не має права не стати на один із боків барикади — владний. Схоже, аби засвідчити такий вибір, він і прийшов в АПУ?

При тому що дехто з вищих осіб у Верховній Раді вважає переформатування парламенту на даному етапі фактично завершеним, очевидне продовження процесу видозміни контурів та кількісного наповнення фракцій і груп. Ще один доказ — перехід 33-річного народного депутата Михайла Добкіна з групи «Центр» до СДПУ(о). Людину, котра після «Єди» та «Демініціатив» відважилася стати позафракційною й пристати до фактично антивладного «Центру», мало спонукати до «соціал-демократизації об'єднаної» лише щось суттєве.

Версії щодо балотування глави президентської Адміністрації, одіозного лідера СДПУ(о) Віктора Медведчука, в народні депутати у «звільнених» округах виникали вже не раз — і коли «донецький» Геннадій Васильєв пересів із віце-спікерського крісла ВР у генпрокурорське, і коли близький до есдеків Сергій Ківалов перейшов із парламенту на посаду голови Центрвиборчкому. Але були причини, які ощасливлювали виборців Донеччини та Одеси. У першому випадку мандат передався у спадок від брата Геннадія до брата Олександра, тим паче — у «вотчині» «донів». У другому існує ризик «прольоту» Медведчука, адже одесити — народ не темний, візьме та ще й «прокине». До того ж весь цей час існувала політична невизначеність, пов’язана з незавершеністю політреформи. Адже цей проект глави Банкової в разі реалізації «автоматом» відкривав Медведчукові шлях до висот — скажімо, в крісло Голови надзвичайно посиленого, підконтрольного нинішнім «кучмістам-медведчукістам» парламенту. Але реформа у версії Банкової провалилася остаточно, і осінь диктує Вікторові Володимировичу свої «умови задачі». Адже хоч би хто став Президентом із нинішніми повноваженнями — Ющенко чи Янукович, — лідер СДПУ(о) на посаді свавільного глави президентської канцелярії не залишиться. Не візьмуть його і в прем’єр-міністри, навіть за виграшу на виборах Януковича. А, скажімо, віце-прем’єрство — дуже мілко для чоловіка Оксани Марченко. Тож лишається єдиний вихід — пробиватися в парламент, щоб вести свої нові ігри й крутити інтриги вже там.

Пам'ятаєте вислів відомого сатирика — «хто що охороняє, те й має»? В Україні це визначення залишається актуальним і стосовно багатьох державних структур. Одна з них, що за службовими обов'язками мала б охороняти Чорне море і прилеглу до нього смугу узбережжя від нечистих на руку ділків, як виявляється, насправді «гендлює» цими нерукотворними багатствами. Як тут не пригадати гучні заяви керівників держави про боротьбу з корупцією...

Марними виявилися зусилля Леоніда Кучми, котрий минулого тижня батогом і пряником позганяв лідерів фракцій парламентської більшості до себе на Банкову, аби висунути єдиним кандидатом від влади на президентських виборах Віктора Януковича. Без'язикі керівники «більшовицьких» загонів мовчали, не коментуючи тріумфальні реляції на честь чинного Прем'єр-міністра, недовго. Спершу поповзли чутки про незгоду з таким «насильницьким» рішенням, а потім з'явилися й конкретні заяви. Зокрема про те, що не давав обіцянки підтримувати Януковича як єдиного кандидата на виборах Президента-2004, повідомив у спеціальній відозві лідер Народно-демократичної партії та фракції НДП у парламенті Валерій Пустовойтенко.