За часів Союзу школам для уроків «праці» видавали куб лісу, цвяхи, виділяли гроші на ремонт шкільних майстерень. Тепер же Анатолій Дудченко, вчитель трудового навчання Київської школи №306, змушений сам шукати деревину, з якої його учні виготовляють кухонні качалки і дощечки для нарізання хліба, ручки для інструментів та інші вироби. «Часто ми з учнями підбираємо старі рами і вікна, — розповідає пан Анатолій. — Їх викидають на смітник заможніші родини, які можуть собі дозволити вставити нові». Обладнання майстерень тепер ремонтують самі вчителі праці.

У київській школі №34 учні молодших класів із легкістю запам'ятовують найскладніші енциклопедичні дані. Дітки розкуті, веселі, рухливі й, головне, з великим задоволенням ходять до школи. Тут навчають за нетрадиційною методикою, яку автор-розробник — президент Міжнародного інноваційного центру гармонійного розвитку людини Наталя Яновська назвала «Піснезнайкою».
Методико-педагогічна технологія «Піснезнайка» започаткована в Україні в 2002 році й на сьогодні успішно випробувана в більш ніж 60 вітчизняних школах та дошкільних закладах, більшість із них продовжує учити дітей за допомогою пісні. Методикою серйозно зацікавилися в Росії. І це не дивно, адже «Піснезнайка» враховує особливості розвитку дитячої нервової системи та кори головного мозку.
Методико-педагогічна технологія «Піснезнайка» була започаткована в Україні у 2002 році й на сьогодні успішно пройшла апробацію.

Сьогодні — професійний день українських правоохоронців. А напередодні цього свята «УМ» завітала в один із найбільш закритих для стороннього ока вищих навчальних закладів — Навчально-науковий інститут підготовки слідчих і криміналістів Київського національного університету внутрішніх справ. Цей інститут, створений за наказом МВС України 2002 року, є правонаступником аналогічного факультету, заснованого 1985 року на базі вищих курсів МВС СРСР. За понад 20 років існування цей навчальний заклад підготував понад три тисячі слідчих та експертів-криміналістів для України й усього колишнього СРСР.
Коли я запитала курсанток інституту, чому вони вирішили вступати саме сюди, то дівчата почали з юнацьким запалом розповідати, що люблять свою роботу за те, що вона — цікава. Хоча, ясна річ, робота не з простих — огляд місця злочину, експертиза почерку, підроблених документів, експертиза слідів крові, відбитків пальців, дослідження холодної та вогнепальної зброї тощо. «Коли ми вперше заходили в морг, то мені було моторошно. Але потім страху вже не було. Бо я дивлюся на труп лише як на об'єкт дослідження. Так було і під час виїзду з приводу суїциду, коли повісився чоловік», — каже 20-річна курсантка третього курсу Навчально-наукового інституту підготовки слідчих і криміналістів Київського національного університету внутрішніх справ Тетяна Ігнатова.

Бентежні й ностальгійні спогади про студентські роки роблять по-хорошому сентиментальними усіх. А в дні, коли відзначав своє сорокаріччя Тернопільський державний економічний університет, відповідний настрій оволодів мало не половиною тернополян. Нічого дивного — упродовж цих чотирьох десятиліть вуз став причетним до долі стількох людей, що його випускники є фактично в усіх організаціях, фірмах, установах та на підприємствах. Та й майже у кожній тернопільській родині хоч хтось один обов'язково вчиться чи вчився колись в економічному. Якщо ж додати сюди ще й колишніх випускників з різних куточків України, то це свято сміливо можна було назвати всеукраїнським. Недарма на нього завітав і сам Президент — також випускник цього навчального закладу. Загалом говорячи у своєму вітальному виступі про дуже серйозні речі, Віктор Андрійович теж не втримався від ліричних спогадів. А ще підкреслив, що саме в цих стінах відбулося його громадянське становлення.

У Страдчі можна відчути, як виглядало подвижницьке життя ченців 800 років тому. Більшість святинь в Україні перебудовувалися й оновлювалися, втрачаючи первісний вигляд. У цій же печерній лаврі монастирське життя завмерло у 1243 році, коли орда, повертаючись на Схід, спалила село і в печерах потруїла ядучим димом близько тисячі людей із довколишніх сіл. Переповідають, що їхній болісний крик досяг неба і над святим місцем з'явилася Божа Мати. Упродовж кількох останніх століть до святині звідусіль приходять прочани, щоб помолитися за своїх предків і нащадків. У середині ХХ століття Страдч пережив ще одну навалу «орди» і сьогодні відновлюється.

Трапляється, що буквальне розуміння біблійного тексту затьмарює нам глибинний, духовно-символічний зміст Святого Письма. «Якщо зняти тілесний покров слова, то те, що залишається, є Господь, Життя і Дух...» — навчає святий отець Церкви Григорій Ниський. Він говорить, що «тіло Писання», ніби завіса, часто затуляє «Славу, що заховується в Писанні». У Євангелії від Луки читаємо про те, як Христос навчав у одній із синагог у суботу і побачив жінку, яка «вісімнадцять років мала духа немочі, і була скорчена, і не могла ніяк випростатись». Ісус покликав її до себе і сказав: «Жінко, звільнена ти від недуги своєї». І Він руки на неї поклав — і вона зараз випросталась і стала славити Бога!..»

Марина Ільїна, студентка першого курсу, спеціальність «педагогіка», сидить за комп'ютером у темних окулярах і наосліп (у прямому і переносному значенні цього слова) набирає комбінацію клавіш. Асистент комп'ютерного класу допомогла їй запустити програму електронної бібліотеки, тож Марина може знайти потрібний для підготовки до занять текст і прослухати його. Правда, електронний голос звучить трохи незвично, гугняво. Слова непідготовленому слухачу спершу навіть важко розібрати, але, розповідає Марина, можна регулювати швидкість прочитування тексту і зробити повільніший темп для початку. Сама ж студентка вже звикла до цього звучання, адже на домашньому ПК у неї встановлено програму озвучування текстів. Водночас Маринин комп не підключено до інтернету, тож вибір текстів для прослуховування значно менший, ніж у комп'ютерному класі педінституту. «Тепер я зможу не лише краще готуватися до занять, а й «почитати» щось із художньої літератури для душі», — радіє Марина.

Ярослав Церковняк — представник золотої української молоді у класичному значенні цього слова. Освічений, інтелігентний, талановитий, він власною працею і цілеспрямованістю досяг усього, про що мільйони його ровесників в Україні можуть лише мріяти. Не маючи батьків-олігархів, він зумів здобути найпрестижнішу у світі освіту. Спочатку його прийняв на навчання університет Британської Колумбії в Канаді, а потім за результатами тестів його було запрошено в аспірантуру шести (!) найкращих університетів США, серед яких він обрав Гарвардський. Кілька місяців тому Ярослав став молодшим професором фізичного факультету Каліфорнійського університету, де створюватиме власну наукову групу. Середній вік людей, які отримують у США таку посаду, — 35 років. Ярослав Церковняк став професором у 26. Проте гранти, нагороди і дипломи не змінили молодого вченого. На моє запитання: «Скільки у вас наукових статтей?» він відповів: «Не знаю, я їх не рахував». А про свою родину Ярослав каже: «Я зі звичайної української сім'ї. Я б сказав, що я зі сплюндрованої сім'ї. Сім'ї, яка, можливо, в нормальній країні була б елітною, але в СРСР була повністю зруйнована і сплюндрована. Половина моїх предків була репресована за комуністичних часів, зокрема дідусь, який був священиком».
Нещодавно Ярослав приїздив до Києва — на 60-річчя свого батька. Незважаючи на величезну зайнятість, молодший професор Каліфорнійського університету знайшов час, щоб розповісти читачам «УМ» про свій науковий шлях. Роки життя на Заході сформували в Ярославові Церковняку не просто щиру, а вже по-своєму аристократичну відкритість. А ще — не девальвували його патріотизм. Він каже, що був і залишається українцем. І, дивлячись на нього, здається, що все в Україні могло б бути інакше, якби кожен вірив у себе і свою справу так, як він.

Майже півтора десятиліття тому, коли суверенна Україна робила перші кроки на міжнародній арені, її тодішній президент Леонiд Кравчук змушений був на конфіденційну зустріч з главою Туреччини запрошувати тлумача... з Москви. Той випадок примусив керівництво держави звернути увагу на підготовку мовних кадрів у своїй країнi, поклавши відповідальність за це на вищі державні інституції. Саме тоді на базі Київської гімназії східних мов №1, де ще 50 років тому українські школярі почали вчити китайську мову, вирішили створити навчальну базу для вивчення інших мов Сходу. Сьогодні це єдиний загальноосвітній навчальний заклад в Україні, де діти з першого класу вчать за програмою (а не факультативно), крім англійської, ще й одну зі східних мов. Тут навчають китайської, японської, корейської, в'єтнамської, хінді, арабської, перської, турецької та індонезійської.