Kоли молодий поет, студент Одеського інституту народної освіти Кесар Андрійчук у 1929 році давав рукопису своєї першої віршованої збірки назву «На зламі» (вийшла 1931-го), він і гадки не мав, якою точною по суті вона виявиться. Мав на увазі, звичайно ж, злам старого «капіталістичного» укладу життя з його «буржуазною» культурою і будівництво на руїнах нового — комуністичного — майбуття. І естетичний пафос книжки, і типове для доби коло тем цілковито вкладалися в таке витлумачення. Однак саме тоді суспільство переходило пору іншого зламу — ламався традиційний спосіб господарювання, першого нищівного удару зазнали національні культура, наука, мистецтво, а місця репресованих яскравих особистостей масово заповнювали слухняні посередності та нездари. Про це Андрійчук, ясна річ, не думав, як і про те, що глобальний злам незабаром пройде і через його власну долю, трагічно розділивши її на два періоди: «до арешту» і «після арешту».

Після тривалого затишшя у Вінниці знову почали розігріватися пристрасті, які яскраво свідчать про загострення протистояння різних політичних груп напередодні президентських виборів. Точкою прикладання сил на цей раз обрано посаду секретаря міськради — де-факто другу за значенням після посади міського голови. Свого часу на неї більшістю голосів було обрано Віктора Козака, який очолює обласний осередок партії «Реформи і порядок» (від минулої суботи — «Наша Україна») й має репутацію людини толерантної, здатної знаходити компроміси і згладжувати гострі кути.

Якщо ви зібралися на власному авто до Вінниці — будьте готові, що головною вулицею проїхати не вдасться: перекопана, обгороджена, нині вона незручна навіть для пішоходів. А винні в усьому трамваї, бо на півкілометровій ділянці, в самісінькому центрі міста, розгорнувся перший етап робіт із заміни старої, «допотопної» колії на сучасну безшумну, яка відповідає новітнім вимогам до міського електротранспорту.

Коли звичайні сільські хлопці вступали на перший курс Вінницького будівельного технікуму, ні їхні вчителі, ні батьки не могли припустити, що мине зовсім небагато часу — і вони побачать свої чада на лаві підсудних. Усі напочатку хотіли вчитися, усіх добре характеризували за місцем попереднього проживання, та й у навчальному закладі до них особливих претензій не висловлювали.

Коли оперативна група Бершадського райвідділу внутрішніх справ о третій годині ночі приїхала за тривожним викликом, очам міліціонерів відкрилась дещо незвична картина. На фасаді райцентрівського Будинку культури, зависнувши в повітрі на альпіністському спорядженні, на рівні вікон другого поверху орудували два верхолази. Вони вже перерізали за допомогою автогена металеві грати і намагалися спеціальними ножицями з довгими ручками перекусити з'єднувальні кільця, аби безперешкодно потрапити до магазину, розташованого в приміщенні навпроти.

Досить красномовною ознакою закордонного визнання можна було б вважати уже сам факт, що для участі у Всеросійському конкурсі професійної майстерності водіїв тролейбусів були запрошені фахівці тільки з одного українського міста — із Вінниці. Однак три дні змагання, яке на днях відбулося у місті Стерлітамак в Башкортостані, засвідчили, що наші земляки приїхали із вельми серйозними намірами. В командному заліку вінничани виступили порівняно скромно, опинившись у середині підсумкової таблиці, але якщо взяти до уваги загальну кількість учасників — 55, то результат можна вважати цілком обнадійливим.

На перший погляд, творчий замисел художника з Вінниці Володимира Козюка оригінальністю не вражав. Митець усього лише вирішив здійснити низку подорожей у різні куточки Поділля в пошуках старих хат під солом'яними стріхами, які ще подекуди збереглися, і намалювати цикл їхніх «портретів». Проте коли проект набув закінченої форми і вийшов «на люди» у вигляді тематичної персональної виставки «Останній штрих минулого тисячоліття», яку відкрили у художньому залі обласного краєзнавчого музею, він не міг не зачепити ностальгійних струн у багатьох душах.

Коли жителі села Пархомівка Іллінецького району на Вінниччині в нежитловому будинку виявили повішеним місцевого 36-річного жителя, всі ознаки вказували на самогубство. Спочатку нікому на думку не спадало, що трагічна подія матиме таке ж трагічне продовження. Коли ж у кишені трупа виявили коротку передсмертну записку з інтригуючими словами «Біля криниці за вербою в пшениці по дурниці», люди на всяк випадок пройшли за вказаним маршрутом.

Ці слова двома мовами — українською та на івриті — відкривають напис на монументі жертвам фашизму, який встановлено в селі Цибулівка Тростянецького району на Вінниччині. Саме тут у будівлях колишнього корівника взимку 1941 року окупаційна влада влаштувала гетто, де розмістила близько двох тисяч євреїв, виселених із буковинського міста Сирет. Без їжі, без теплого одягу, в неопалюваних приміщеннях, не отримуючи ніякої медичної допомоги, знедолені люди мали принаймні одну перевагу: на контрольованій румунською адміністрацією території — у так званій Трансністрії — режим ув'язнення був порівняно м'якшим, ніж у німецькій зоні. Тут не практикували масові розстріли, деякі бранці мали реальні шанси за сприяння організацій Червоного Хреста перебратися в безпечні країни. І все ж Голокост залишався Голокостом і тут: із двох тисяч людей визволення дочекалися тільки 390, решта назавжди залишилися в братській могилі.

Треба ж такому статися, щоб трагедія в селищі Вороновиця Вінницького району припала саме на фатальне 22 червня, причому витоки її — якраз у тій страшній війні. Саме в цей день близько одинадцятої ранку пролунав вибух в орендованому приміщенні цеху з розпилювання деревини приватного підприємства.