Слово «свічадо» має два значення: свічник і дзеркало. Однойменне видавництво, яке відзначило своє 20–річчя, «матеріалізує» обидва значення цього слова: віддзеркалення світла Божої мудрості у відповідь на запити людини. В Україні це єдине видавництво, що винятково українською мовою друкує як греко–католицьку, так і православну популярну християнську літературу, цікаву й практично–корисну для найширшого кола читачів — від воцерковлених до атеїстів, від малюків до осіб поважного віку.

Восьмий рік поспіль у різдвяний час виставка української традиційної іграшки та ляльки демонструється в київському Музеї Тараса Шевченка — старовинні й сучасні іграшки з глини, дерева, соломи, тіста, сиру, ляльки з тканини, різдвяне печиво для дітей. Якось демонструвалися археологічні старожитності — іграшки трипільської культури, яким по п’ять тисяч років. Цього року відвідувачі, окрім іншого, милуються старовинними вертепами XVIIІ століття. До організаторів виставки (Національного музею Тараса Шевченка, Музею народної архітектури та побуту НАНУ, а раніше — Спілки майстрів народного мистецтва України, галереї «Ляльковий Дім», Кабінету іграшки Міністерства освіти, що після кількох років виставок став Державним музеєм) вперше долучився Музей театрального, музичного й кіномистецтва України, який зі своїх фондів надав вертепні будиночки і ляльки, зокрема знаменитий Сокирянський вертеп. Ініціатор і головний організатор виставки етнограф Олесь Доля розповідає читачам «УМ» про ідею і восьмирічну історію столичного свята іграшки.

Передсвяткові дні сповнені творчості. Як оздобити скромну, урбаністичну оселю? Як виразити самобутність свята? Як розподілити святкові буряки, рибини і квасолю на 12 страв? Усі результати такої приємної творчості стають подарунками дітям, батькам і «половинкам». І хай найліпшим дарунком для нас самих, родичів і близьких стане урочистий мир у наших дбайливо–чистих серцях і оздоблених традиційними прикрасами оселях.

Львів, Площа Ринок, 40. Зелена вивіска «Галерея історичного українського військового однострою». Прочиняю двері й з порога потрапляю в ейфорію визвольних змагань. Особливо приваблюють стрункі суворочолі манекени, вбрані в українські однострої різних періодів ХХ століття. Є тут форма січових стрільців і вояків Української галицької армії, вбрання гетьмана Павла Скоропадського, головного отамана Симона Петлюри і командарма Романа Шухевича, однострої воїнів УПА. Та ще багато вітрин і стендів з тогочасними книгами, листівками, українськими військовими відзнаками й нагородами, пам’ятками військового побуту.
Ця невеличка але вражаюча галерея є, по суті, Музеєм визвольних змагань, на створення якого українці чекають уже 16 років. І важко повірити, що над нею нависла загроза знищення. Нині, коли земля в центрі Львова зростає в ціні, для міської влади вона стає дорожчою навіть за національні святині.

Очевидно, Захід і Схід України поєднати виявилося легше, аніж соціалізм і українську ідею. Музеї Хоткевича є у двох протилежних кінцях України — на Харківщині і на Івано–Франківщині. Правильніше, на Івано–Франківщині такий музей лише створюється — у Криворівні збереглася хата, де Хоткевич прожив шість років.

90 років тому, 24–25 грудня 1917–го в Харкові проголосили встановлення в Україні радянської влади. «...Потім Центральна Рада оголосить терор, і майже захлинеться в крові «Арсенал», бо після довгих боїв все–таки увірветься в нього п’яною перемогою гайдамацький курінь смерті». Це — завершальний абзац статті Олександри Богданової «Витоки», до 70–ліття проголошення в Україні радянської влади, надрукованої 1987 року в журналі «Ранок» (видавався Центральним комітетом ЛКСМУ). Можливо, літератор Богданова сама хильнула з гранчака для натхнення перед написанням свого тексту в розпал «гласності». А може, в самому суспільстві ще вистачало акумульованого упродовж 70 років «градуса». Лише тепер, на тверезу голову, ми можемо бачити трагікомічність рекламних трюків радянських ідеологів. Тоді ж у приколисаному народі, немов під гіпнозом, вживлювали ненависть до самих себе.

Пам’ятники й вулиці Ілліча, Дзержинського, Косіора й Маркса останнім часом усе більше дратують українців. Утім є небезпека, що коли їх приберуть із мапи незалежної держави, найбільшим пам’ятником цим творцям тоталітарної системи управління залишиться наше суспільство — безпорадне й апатичне, спрагле «сильної руки» і політичного дива, де зовсім не цінується здоров’я громадян. Зокрема, психічне.

Минуло більше року відтоді, як Світовий конгрес українців звернувся до Президента України з проханням подбати про місце для української експозиції в музеї колишнього концтабору Аушвіц.

Дивна річ: у вирі трагічно­урочистих пам’ятних заходів соромливо губляться імена тих, кому ці заходи присвячені. Ми досі не назвали вголос людей, загиблих від геноциду, і не опублікували каталогу меморіальних місць. Брак інформації про місця пам’яті можна вибачити, бо кургани й хрести на місцях масових поховань стали з’являтися переважно в останні три роки.

Перше, що бачать відвідувачі, — висушений сад. Лише не спекотою, а чимось ще страшнішим. Дерева з підтятим корінням стоять шатром над запавутиненим спогадом про колишню красу. На старому возі — картина застиглого жаху: 1933й рік.