Цією дорогою в концтаборі Аушвіц—Біркенау ходили й наші земляки.
Перше засідання з приводу створення української експозиції в музеї концтабору Аушвіц відбулося в середині вересня цього року в Інституті історії України НАНУ. Тоді історики, які досліджують період Другої світової війни, домовилися про співпрацю з головою Світового товариства українських політв’язнів Богданом Качором, який задля такої історичної зустрічі прибув зі США. «Ми попросили, щоб матеріали з діаспори надходили до нас, — розповідає заввідділом історії Другої світової війни Інституту історії України НАНУ, член Міжнародного комітету Аушвіца Олександр Лисенко. — Все–таки центр буде тут, ми готуватимемо експозицію спільно з працівниками Меморіального комплексу «Музей Великої Вітчизняної війни», які мають досвід наукової обробки джерел та їх експонування». Однак приступати до серйозної праці наші історики зможуть лише після того, як буде прийнято політичне рішення глави держави стосовно участі України у створенні національної експозиції в музеї–концтаборі. Музей запропонував українцям підготувати українську експозицію, і тепер Президент має видати відповідний указ. Лише тоді польська сторона зможе надати площу для розміщення експозиції. Кілька разів до cекретаріату Президента направлялися заявки і відповідні папери від Світового конгресу українців і Світового товариства українських політв’язнів, але позитивного рішення поки що немає.
«Після того як буде політичне рішення, має бути створена робоча група з представників Інституту історії, УІНП, Спілки в’язнів, Меморіального комплексу «Музей Великої Вітчизняної війни», — пояснює Олександр Лисенко. — Ми готові спільно з музеєм збирати фонди і готувати матеріали до експозиції. У музеї є досвід і є художники, адже інформаційний ряд має бути художньо осмислений. Для того, щоб була повноцінна експозиція, мають бути представлені документи першого ряду, оригінальні. Бо фотографіями й копіями експозицію не наповнити. Мають бути речі, листи. Хоча навряд чи в’язні змогли вивезти це все в еміграцію або ж ввезти з Німеччини до СРСР».
Завідувачка відділу Музею Великої Вітчизняної війни Марина Шевченко шкодує, що у фондах цього закладу дуже мало пам’яток, з яких можна було б збудувати експозицію. Утім Світовий конгрес українців і Світова ліга українських політичних в’язнів переконують, що допоможуть у придбанні необхідних фондів. Діти в’язнів–українців також готові поділитися сімейними реліквіями задля збереження доброї пам’яті про їхніх батьків. За розповідями одного з ініціаторів створення української експозиції, голови Світового конгресу українців Аскольда Лозинського, в експозиціях інших народів переважають саме фото й текстові довідки про життєпис і долю ув’язнених. На сьогодні такі експозиції мають євреї, поляки, чехи, словаки, угорці, французи, нідерландці, австрійці, югослави, роми–цигани, планується відкриття італійської та бельгійської експозицій. Один із бараків, який саме на реконструкції, призначений совєтським полоненим.
Утім навіть фото і текстових матеріалів про українських в’язнів нацистських концтаборів наші історики майже не мають. Десятиліттями ця тема була закритою в СРСР. А емігранти, які пережили концтабірні мордування, довгий час не хотіли про них згадувати. Нині, окрім Аушвіца, українська пам’ять помалу відновлює жахіття Маутхаузена, Майданека, Ебензе, Бухенвальда, Дахау, Грос–Розена, Бан–Сен–Жана, Штрутгофа, Флоссенбюрга... На меморіальних теренах деяких із цих концтаборів уже є українські меморіальні дошки й пам’ятні знаки.
«Про в’язнів Аушвіца в нас матеріалів майже немає, — розповідає Олександр Лисенко. — Так само про в’язнів Дахау, Заксенхаузена та інших нацистських концтаборів. Спеціальної роботи для збирання таких даних в Інституті історії не проводилося. Це дуже складно. Інститут як наукова установа має обмежені можливості. У кожного співробітника є своя тематика, а ці проекти ми робимо паралельно, на добровільних засадах. Потрібно зібрати інформацію з регіонів, але немає коштів на відрядження, щоб поїхати до колишніх в’язнів і записати їхні свідчення». Архіви не надто допоможуть у цій справі. Адже німці не визначали національності «українець» і відмовлялися ставити українцям літеру «У» на ідентифікаційних ярликах. Наших співвітчизників вважали «совєтськими» або «нічиїми».
Олександр Лисенко сподівається, що долучитися до пошуку і надати хоча б адреси колишніх в’язнів нацистських концтаборів могли б редколегії «Книги Пам’яті України» або «Реабілітовані історією», які мають свої представництва в усіх областях. Історик хотів би, щоб і Український інститут національної пам’яті також взявся за збереження пам’яті про українських в’язнів нацизму. Треба розпочинати цілеспрямовано записувати свідчення. Але поки немає списків, історики не знають, скільки колишніх в’язнів залишилося в живих на сьогодні в Україні, тим паче в Америці чи Австралії.
«Музей Аушвіца щороку відвідують тисячі людей, і вони досі не мають інформації про жертви українського народу, одного з найбільших у Європі, — каже голова київського товариства «Меморіал» Роман Круцик. — Тривалий час українцям приписували ледь не суцільний «колабораціонізм з нацистами», мовляв, усі українці — явні чи приховані «поліцаї», що серед українців — ледь не найбільше наглядачів у концтаборах. Усі ці міфи могла б розвіяти правдива експозиція в одному з найбільших місць пам’яті про злочини нацистів».
Один з лідерів закордонного українства, мешканець Брюсселя Омелян Коваль, нагадує, що в Аушвіці перебувало найбільше число українських політв’язнів, заарештованих німецьким гестапо після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року у Львові. Тобто в тому таборі смерті перебував український цвіт політичної і збройної боротьби проти гітлерівської Німеччини. Омелян Коваль, арештований за проголошення Акта відновлення державності у рідному містечку Волинське на Прикарпатті, потрапив до першої групи українців–політв’язнів, яку німці називали «Бандера–группе». «У першу чергу, в Аушвіці слід збудувати пам’ятник українським політв’язням, які залишили там своє життя, — вважає пан Коваль. — Між замордованими були два брати Степана Бандери — Олекса і Василь, а також деякі члени Державного правління. Їхні портрети треба вивісити на стінах виставкової зали. Також треба представити всі книжкові і газетні видання. Це і «Таборовий Альманах» 1943 року, і кілька чисел журналу під заголовком «Жіноча недоля», книжку доктора Петра Мірчука «В німецьких млинах смерті», літературний твір Данила Чайківського «Хочу жити», дослідження Маруняка «В боротьбі за волю України». Ще в 1946 році Омелян Коваль описав своє перебування в творі «Катакомби Аушвіца», надрукованому тоді ж у «Літописі політв’язня». Страждання українських дітей в Аушвіці описала Оксана Іваненко у книзі «Рідні діти». У 2001 році в Києві вийшла друком книга Степана Петелицького «До Освенціма за Україну».
Здається, не зайвими були б ці видання і в експозиції київського Меморіального комплексу «Музей Великої вітчизняної війни», де нацистські політв’язні–українці поки що не згадуються. Утім, як уже зазначалося, усе залежить від політичного рішення. І буде шкода, якщо воно з’явиться вже після того, як у вільному на сьогодні бараку розмістять експозицію, створену державою–спадкоємицею СРСР у стилі совєцьких агіток.
«До Освенціма — за Україну!»
Так називається книга колишнього в’язня Аушвіца Степана Петелицького. Нацисти арештували його навесні 1943–го, в одному з ним «етапі» до табору смерті прибув Богдан Качор. Петелицькому витатуювали номер 154922. Автор подає список українських політичних в’язнів, перевезених до Аушвіца зі Львова та інших міст. «Ми чули про вбивства в гетто. Проте до того, як я потрапив до Біркенау, не мав справжнього уявлення про те, що діється у таборах», — пише Петелицький. Його поселили в бараку 4. Там був капо єврей, який бив і знущався, називаючи українців «поліцаями». Декілька новоприбулих померли протягом першої ночі. Частина померли на карантинній території. Автор наголошує, що кожна людина, яка вчинила воєнний злочин — це індивідум, а не представник якоїсь нації чи віросповідання: «Я не вважаю ту наволоч, яка на моїх очах катувала або вбивала моїх друзів, євреями, поляками, німцями чи будь–ким, я вважаю їх лише мерзенними вбивцями. Я наполягаю, що треба судити жахливі діяння цих індивідумів, а не країни чи народи, що їх породили».
Барак 11 у «старому Освенцімі» майже повністю населяли українці. Разом із Петелицьким на нарах були Петро Мірчук і Данило Чайківський. Мірчук знав ідиш, був юристом і його в Аушвіці дуже шанували інші ув’язнені, особливо єврейська молодь. У блоці 11 жили також радянські військовополонені, серед яких велика група українських жінок. Інколи Петелицький чув, як вони вночі співали українських пісень. За три тижні спів обірвався — жінок розстріляли.
19 січня 1945 року напівживого Петелицького перевезли до концтабору Маутхаузен, потім до Ебензе (невдовзі звільненого американцями). 27 січня 1945–го в Аушвіц увійшли радянські війська.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
