За радянських часів тим, хто підсів на читання художньої літератури, було легко орієнтуватися. Існував цілий цех регулювальників літпроцесу, які ретельно стежили за тим, що, а головне — як читати. Позірно, всі були задоволені: законослухняні читачі дослухалися до порад соціалістичних критиків, а те, що вони гудили, — захоплено обговорювали дисиденти від читання. Коли ж Титанік соцреалізму пішов на дно, на літературній поверхні не лишилося жодних дороговказів. Проте колишнє критичне плесо недовго лишалося пустельним — його швидко затягло густою ряскою примітивних смакових оцінок, і скоро кожен помітний твір дістав як порцію бездоказового фіміаму, так, водночас, і власне відро помиїв. Збагнути щось у письменницькій ієрархії стало важко навіть досвідченому читачеві — що вже казати про студентів–філологів.

Професор Ярослав Голобородько написав, що Галина Пагутяк «входить до числа найсамобутніших і найутаємниченіших мислителів новітньої літературної доби» («Елізіум. Інкорпорація стратоґем». — Х.: Фоліо, 2009). От тільки пояснив цей гаданий ексклюзив вельми туманно. А тут саме вийшла остання книжка письменниці — «Зачаровані музиканти» (К.: Ярославів Вал, 2010), де в анотації сказано, що це вищий творчий злет нашої авторки.

Аналізуючи перший роман польської письменниці Ольги Токарчук, який з’явився на українському ринку («Правік та інші часи». — Л.: Кальварія, 2004), я дійшов висновку, що її «фірмовою» темою є дослідження сутності Часу та здатності людини вести з цією грізною субстанцією свою Гру. Останній переклад О.Токарчук («Веди свій плуг понад кістками мертвих». — Л.: Урбіно, 2011) лише потвердив цей здогад. А оскільки опанування такою проблематикою по силі тільки Майстрові (в сучасній українській прозі, наприклад, це вдається хіба Валерієві Шевчуку), справджується й інше припущення: польська авторка увійшла до еліти європейського письменства.

За радянських часів чимало перекладалося з угорської — авжеж, то була «братська соціалістична республіка». Але скласти собі ієрархічне уявлення про тамту літературу було важко, оскільки насамперед у нас друкували авторів, безмежно відданих «лінії партії та уряду» й соцреалізмові. Знати ж опозиційних літераторів (не лише угорських, а й чеських, польських, східнонімецьких etc.) нашому читачеві було «не положено». Та саме серед тих письменників–опозиціонерів, як видно з часом, — найбільше майстрів вищого класу. Саме так було і з Тібором Дері (1894—1977). Його ранню прозу, коли був комуністом, охоче перекладали, а коли вийшов з партії та ще й став натхненником революції 1956–го, придушеної радянськими танками, про Дері «забули». З комуністичної точки зору — цілком правильно, бо навіщо щасливій людині Країни Рад замислюватися над такими, приміром, сентенціями: «Якщо нам судилося бути лакеєм, то витерпіти себе самого в такому випадку можна, лише полюбивши накладені на нас пута»?

Видавництво «Смолоскип» більш–менш періодично видає збірники під складним серійним титлом: «Соло триває... нові голоси на пошану Соломії Павличко». Це — колективні роздуми над актуальними літературними проблемами. Цього разу відомі літературознавці замислилися над тим, що таке «історія літератури».

Уже доводилося писати, що головний персонаж усіх творів Андрія Куркова — один і той самий архетип Колобка, який досі котився теперішнім часом від пригоди до пригоди. Понад десять років цей герой змагався — як Дон Кіхот із вітряками — з уламками пострадянського абсурду. Але на його шляху чимдалі більше траплялися такі «незалежні» потвори, поруч з якими соціалістичні динозаври — Вовк, Ведмідь і навіть Лисиця — просто відпочивали. В останніх книжках Куркова наш Колобок замислився: чи аж так варто було тікати від Діда з Бабою — нехай тоталітарних, але ж прогнозованих гарантів твоєї власної безвідповідальності? Словом, заностальгував. Або, як елегантно висловився критик Ігор Бондар–Терещенко, почалися «стрибання у гречку минулого» (Україна молода, 29.09.2010).

Не сказати, що наші книгарні завалені вітчизняними путівниками, але потенційному мандрівникові є з чого вибрати собі маршрут. А молодому туристові й не уявити, що на початку 1990–х ми мали лише одну на всю країну книжку: Осип Зінкевич, Володимир Гула, «Україна: Путівник» (К.: Смолоскип, 1993). Тепер же, окрім ексклюзивно–географічних, можна придбати і комплексно–тематичні навігатори: наприклад, про гірськолижні курорти або центри виноробства.

Чи можливо в наші дні «відкрити» вітчизняного живописця ХХ століття? Та ще й такого, хто свого часу був головним художником військово–морського штабу Росії (раніше цю посаду обіймав Айвазовський)? Чиє ім’я російська преса згадувала поруч з іменем Шишкіна, а французька порівнювала його з імпресіоністами, головно з Камілем Піссарро?

Для критика знайомитися з дебютом невідомого автора — завжди підсвідома напруга: це ж ти витрачаєш час, коли міг би взятися до якогось досі не читаного класичного твору, скажімо, Шекспіра. А кинути невідому книжку на перших сторінках, якщо «не подобається» (як–то звичайному читачеві), не можеш: мусиш збагнути потенції та перспективи нового автора на літературному ринку. Така робота.

Уперше за всю історію української Академії наук Державну премію в галузі науки присуджено не за здобутки у царині космонавтики, мостобудування чи то медичні технології, а за дослідження з психології особистості — за книжку С.Д.Максименка, В.В.Клименка і А.В.Толстоухова «Психологічні механізми зародження, становлення та здійснення особистості» (К.: Видавництво Європейського університету, 2010). Та й в історії науки всього Радянського Союзу особистісних психологів вшановано держпремією лише двічі — 1943–го та 1961–го року. Можливо, це знак — звертати увагу на фундаментальне вивчення людської особистості саме у кризові для суспільства (а отже, й для цієї самої особистості) часи?