На цій виставі з вашої підсвідомості навряд чи випірне думка: «Щось подібне вже десь було...». Бо коли спектакль «відштовхується» не від тексту чи сюжету, а від інтонації та пластики героїв — аналогів справді годі й шукати. Втім є невеличка групка театральних тифозі. Це — завсідники танцювальних перформенсів хореографа Лариси Венедиктової, які таки розпізнають у «Натомість народженій», прем’єрі театру «Вільна сцена», знайомі рухи і штрихи. Зазвичай подібні дійства відбуваються за одним і тим самим сценарієм.

Передислокувавшись із Театру оперети, де вручали «Київську пектораль», до Російської драми на традиційний «капусник», театральна громада міста наче опинилася в іншому мистецькому вимірі. Досліджувати фінансовий бік справи, аби хоч якось виправдати таку разючу відмінність цих двох подій, процес безнадійний хоча б тому, що в театрі імені Лесі Українки про якісь спеціальні фінансові вливання взагалі не йшлося. Просто захотіли люди зробити свято собі та своїм друзям — і вони його зробили. Не пошкодувавши для цього ні часу, ні таланту, ні душі.

Чи можна театр, із його багатогранністю форми і змісту, загорнути у сіру обгортку з написом «протокол»? Та ніколи, це таке мистецтво, яке здатне проявлятися крізь найгрубіші «фантики», — скажете ви, і відразу стане зрозуміло, що на цьогорічній церемонії нагородження лауреатів театральної премії «Київська пектораль» вам побувати не довелось. Усупереч усім можливим уявленням про мистецтво, акторство, професії режисерів та художників, автори віншування переможців пішли шляхом економії (і на творчому підході до підготовки вечора також), конкретики й офіціозу. Якщо коротко, то урочистості, яких театрали чекають цілий рік, виглядали таким чином: отримав «Пектораль», подякував — сідай на місце. А після того до уваги усіх «опекторалених» та інших учасників свята — концерт від артистів Театру оперети.

Останнім часом інтрига театральної премії «Київська пектораль» розгортається у двох напрямах. Перший — хто з митців отримає цю відзнаку? Другий — скільки номінацій вона недорахується цього разу? Минулого року премія «схудла» на кілька позицій: з подачі Головного управління культури КМДА викреслили номінації «За краще виконання чоловічої ролі другого плану», «За краще пластичне вирішення вистави», «За кращий акторський дебют»... Як з’ясувалося, «хірургічна операція» планувалася ще радикальніша — із 14 номінацій хотіли залишити лише шість, але тоді СТД та експертам вдалося відстояти десять. Цьогорічна ситуація нагадувала минулорічну. Не всі фаворити отримали необхідні 9 голосів експертів, тож було зрозуміло, що знову комплект нагород буде неповним. Але з об’єктивного процес скорочення номінацій дуже швидко перетворився на примусовий. Від Головного управління культури, яке разом із СТД входить до оргкомітету «Пекторалі», надійшла рекомендація: профінансувати перемогу в кожній номінації не вдасться, тому список позицій треба суттєво підкоротити. Суму нагороди, тисячу у. о., Управління зберегло. А відкоригувавши список, можна було і гроші зекономити, і з чистим сумлінням відрапортувати: незважаючи на кризу, призові переможцям не зменшили!

Розмови про вічне для сучасного театру — розкіш, яку можна дозволити собі зрідка десь на малій сцені. Розважальні вистави красномовно домінують над виставами серйозними, і ця очевидність вкотре нагадує, що в мистецтві, як і в будь–якій іншій галузі, пропозицію диктує попит. Розумні режисери давно знайшли вихід із цієї ситуації: вони наче й погоджуються з тим, що заради каси доводиться йти на повідку у глядача, але на цьому шляху примушують цього самого глядача думати, аналізувати, сумніватися, переживати, згадати, врешті–решт, про свою приналежність до «гомо сапієнс»... Режисер Олексій Лісовець цю тактику використовує постійно і успішно. Дивитися його вистави — одне задоволення: сюжет розгортається органічно і невимушено, одна блискуча знахідка чіпляється за іншу... А «післясмак» спектаклю обов’язково з філософським підтекстом, розшифровка якого потребує душевних сил.

Активно анонсований спектакль «Поки мама не прийшла» прихильники Молодого театру чекали з нетерпінням. По–перше, цікаво було подивитися, чи справді повноцінну виставу можна випустити всього лише за місяць — саме стільки тривали репетиції. По–друге, частка п’єс драматургів–абсурдистів у театральних афішах міста настільки мала, що на увагу заслуговує будь–яка новинка в цьому жанровому сегменті. Ну і по–третє, ставити спектакль запросили французького режисера Крістофа Фьотріє, а де ви зараз ще зможете подивитися французький абсурд в українському виконанні?

Ще донедавна українські театри підтримували досить тісні стосунки з режисерами близького, а часом і далекого зарубіжжя. Нині ж від ідеї залучити «імпортних» митців до вітчизняного творчого процесу театральне керівництво, як правило, змушене відмовлятися — сьогодні для бюджету завеликим є не те що гонорар режисера, а й оплата готельного номера для нього на час репетицій. Але іноді ситуація складається так, що з цією практикою вдається сперечатися.

Однією з найстабільніших складових українського театру сьогодні залишається його вперте небажання впускати на сцену сучасну вітчизняну драматургію. Наші послідовники справи Чехова і Шекспіра гучно обурюються такою несправедливістю, в театральних афішах домінують прізвища класиків, але разом з тим неординарні п’єси сучасних зарубіжних авторів українські режисери намагаються не пропускати. Так, свою драму «Сексуальні неврози наших батьків» швейцарець Лукас Берфус написав лише кілька років тому, а український театр уже тут як тут.

Одного разу Дмитрові Лаленкову приснився сон. Начебто він помер: вінки, траурна церемонія, якась жінка з трагічним підвиванням у голосі читає епітафію, перераховує нагороди, фільми... І резюмує: цей артист залишиться в пам’яті як актор кіно і другосортних телесеріалів. «Я аж обурився в труні, — не без гумору переказує свої враження від побаченого уві сні Лаленков. — Чуєш, що значить другосортних, наче бувають першосортні телевізійні серіали!» Такі сни сняться на довге життя. А серіалів у житті Дмитра і справді вистачає: в його машині — паперові гори сценаріїв, паралельно актор знімається в кількох «мегасерійках»... До цієї складової своєї професії він ставиться по–філософськи. Мовляв, є романи Толстого, а є щоденна газета, яку також потрібно видавати. Хоча і без «романів Толстого» Лаленков обійтися не може. Нещодавно він дебютував на сцені Театру драми і комедії, зігравши Плечового у виставі «Граємо Чонкіна». Після чого мистецька громада полегшено зітхнула: нарешті після багаторічної перерви цей цікавий актор знову повернувся в театральну обойму.

Аплодувати грузинському «Вільному театру» кияни мали ще півтора місяця тому. Та заплановані на 2 листопада гастролі, присвячені 15–річчю Посольства Грузії в Україні, через оголошений у столиці карантин довелося скасовувати в авральному порядку, а фуру з декораціями, що вже перетнула кордон, завертати назад. Але справедливість і разом із нею бажання всіх зацікавлених у тому, щоб цей візит відбувся, восторжествували: минулого тижня грузини, як і планувалося, привозили до Києва вистави «Брати» та «Кавказьке крейдяне коло», а представляв їх особисто режисер і керівник «Вільного театру» Автанділ Варсимашвілі.