«УМ» дуже хотіла б побалувати своїх читачів шикарним анонсом святкових подій, але... фантазія у апаратних працівників КМДА пласка, як асфальт на проїзній частині Хрещатика. Деякі рядки з програми заходів, яка висить на сайті адміністрації, є повторюваними рік у рік.

Якщо заглянути в російську «Вікіпедію», то можна знайти таке визначення: «День міста — свято міст (Росії і колишнього СРСР), яке зазвичай приурочене до вихідних днів». Насправді День міста не є радянським винаходом.

Головний месидж від Світлани Берзіної, директора київського зоопарку та радника мера з питань охорони навколишнього середовища, полягає в тому, що бездомних тварин ніхто не збирається вбивати. Точніше, евтаназія можлива у двох випадках: коли тварина проявляє неконтрольовану агресію чи є невиліковно хворою. У решті випадків підібраних на вулиці кішок та собак будуть стерилізувати, підліковувати та випускати на волю. Захисники тварин не вірять: ще не так давно Київ лихоманило від повідомлень про трупи чотирилапих з явними ознаками отруєння. Мовляв, отруту в їжу підсипали працівники ЖЕКів — з благословення мерії. Звичайно, довести це неможливо. Утім як і спростувати. Жодного «жеківця» не спіймали за руку в момент, коли він «присмачував» дитиліном ковбасу і приманював нею бездомного пса. Жоден «жеківець» не зізнався б, що відповідне розпорядження негласно надійшло з Хрещатика, 36. Словом, історія темна і неприємна. І, що найгірше, це аж ніяк не її кінець.

Можете закидати мене помідорами презирства та облити соусом обурення. І ось так подавати на стіл. Мені — як би це сказати делікатніше? — не надто близька тема бездомних тварин. Тобто свій обов’язок я виконала і тему висвітлила. З позиціями сторін–опонентів — усе як годиться. Але...

Володимир Заболотний, автор будівлі на Грушевського, мав нагоду розкрити свої таланти під час активної забудови Києва на початку 30–х років. У 1934 році столицю радянської України перенесли з Харкова до Києва — міста, яке тодішнім можновладцям здавалось провінційним та старомодним, позбавленим соціалістичного «шику».

Біля спеціальної експозиції, відкритої у Верховній Раді й присвяченої 70–річчю її будівлі, депутати не надто юрмляться. Власне, взагалі ніхто не зупиняється. Кому просто не цікаво, а для когось — більшість вікопомних подій і так не стерлися з пам’яті.

Юрій Луценко зробив ведмежу послугу місту–герою Києву. Через інцидент, який почався на німецькому летовищі, а продовжився в українському парламенті, тимчасова слідча комісія у зловживаннях столичних чиновників так і не виступила цієї п’ятниці у Верховній Раді. Шкода, бо комісії було що сказати.

Загалом Леонід Михайлович Черновецький терзає Київ уже три роки поспіль. Бог таку «трійцю» не любить, але карає киян за необдуманий вибір. Рік тому, у травні 2008–го, столиця мала шанс переобрати міського голову на позачергових виборах. Шанс було втрачено: опозиція не домовилася про єдиного кандидата, і «маршал гречки» переміг вдруге. Як і прогнозували експерти, така безкарність тільки розбестила Черновецького: мер розійшовся «не по–дитячому». Усі нарубані ним дрова «Україна молода» зводить у єдиний синопсис. Порадившись із депутатами Київради, ми виділили топ–10 ознак міського життя, які привніс Черновецький та його «молода, енергійна команда». При цьому ми не говоримо про такі прикрі реалії, як підкуп електорату під час кампанії або сумнівні землевідводи та незаконні забудови Києва по завершенні виборів. Усе це було і до Черновецького, а ми шукаємо «ексклюзив». Отже...

Київ — місто не тільки каштанів, а й міфів. Зокрема, й міфів про каштани. Існує байка, що каштани спочатку дуже образили: щоб догодити царю Миколі І, дерева вирвали з корінням і викинули на узбіччя. А співчутливі кияни підібрали саджанці і розсадили, де прийдеться. Російський самодержець, розповідає «УМ» директор Ботанічного саду імені Фоміна Василь Капустян, чітко дав зрозуміти, що хоче бачити Київ засадженим тополями. Чого він так кохався на тополях — бозна. Але вказівку міській владі дав. Натомість кияни вирішили все зробити по–своєму. Тож коли цар укотре приїхав до Києва, йому продемонстрували «красиві екзотичні рослини» — каштани. Як не складно здогадатись, сюрпризу не вийшло. Микола Павлович тупав ніжками і бризкав слиною. Як антидепресант імператору подали на тарілочці його тополі: деревами засадили Бібіковський бульвар (нині — бульвар Тараса Шевченка). Каштани ж солдати за одну ніч вирили з землі й кинули напризволяще. А трапилась вся ця історія у 1842 році...