У Делятині, за десять кілометрів від курортного Яремче, мешкає 81–річна Ніна Григораш, у дівоцтві — Павлина Бойчук, по–партизанськи — Ореля. Ім’я Ніна залишилося з табірних часів. З чоловіком Василем, теж колишнім політв’язнем, живуть скромно, але в рідному краї і на вітцівщині, тобто на батьківському обійсті. Це для Орелі — важлива обставина. Дві рідні сестри і молодший брат (старший, Василько, загинув у боротьбі за Україну), втікаючи разом із батьками від переслідування НКВС, опинилися аж у Чикаго. Коли піднялася радянська «залізна завіса», вони і Ніну кликали за океан, де ситніше і комфортніше. Американізована сестра навіть двічі возила її на Гавайї. Острівна екзотика й штатівське благополуччя справді нагадували земний рай, але не спокусили. Пані Ніна твердо переконана, що «краще, ніж в Україні, нігде немає». Вочевидь не може натішитися тим, що і її «скромна часточка є в долі незалежної і дуже дорогої України».

Ця страшна сторінка в історії Черкащини донедавна була «білою плямою». Та завдяки архієпископу Черкаському і Канівському Софронію, який першим ініціював дослідження архівних документів про червоний терор проти священнослужителів у центрі України, люди дізналися правду. Вдалося опрацювати понад 800 «справ» на служителів церкви. 144 мученики, невинно убієнні горезвісними «трійками», церква прирахувала до лика святих. А черкаські художники на пам’ять про них написали ікону, де над ликами священиків — зруйнований храм, скинутий дзвін, тюремна вишка і сухе дерево, як символ знищеної віри.

Минуло більше року відтоді, як Світовий конгрес українців звернувся до Президента України з проханням подбати про місце для української експозиції в музеї колишнього концтабору Аушвіц.

Найкращі сини й доньки України ставали в ряди Української повстанської армії з вірою, що незабаром побачать свою державу самостійною і незалежною. Хто вони, ті хлопці й дівчата, котрі клали свої життя на алтар свободи, що впливало на їхні переконання і світогляд? Частково привідкрити завісу невідомості, а ще зрозуміти, як попри заборони польської влади формувалася свідома українська еліта, може розповідь уродженки села Дермань Здолбунівського району, нині жительки Рівного Онисі Іванівни Саковської (Сердюк), адже таке виховання, як вона, отримували в 20—30–х роках минулого століття чимало молодих українців, а в Дермані — чи не кожен. Недарма саме Дермань у роки війни став важливим опорним пунктом у боротьбі проти зайд–поневолювачів, був місцевою «повстанською столицею».

89–річний Євген Стахів майже щороку приїздить з Америки в Україну. Найбільше він полюбляє Донеччину, адже в роки Другої світової війни очолював там українське підпілля, що боролося за вільну Україну «без Гітлера й Сталіна». Цьогорічна подорож також не обійшлася без відвідин Донецька. «Я вважаю, що то найважливіша територія України, — каже пан Євген. — Чи є вибори, чи немає, але Донбас залишається індустріальним серцем України».

Скромний довоєнної побудови особняк на тихій вулиці Опанаса Заливахи в обласному центрі Прикарпаття дотепер зберігає спогади про відомих українців, котрі зазнали переслідувань у гнітючу епоху КДБ. У гостинній оселі знаходили прихисток знані у світі вільнодумства дисидент Валентин Мороз, отець Романюк (згодом — патріарх Володимир), сюди на початку 1970–го В’ячеслав Чорновіл привів звільненого з ув’язнення Опанаса Заливаху. Думалося тоді, на тиждень–два, а вийшло — назавжди, до весни нинішнього року, коли перервалася нитка земного буття відомого правозахисника і художника. Його шлюб з молодою господинею Дарією Возняк — донькою Василя Бандери, рідного брата провідника ОУН, майже чотири десятиліття тому освятив усе той же отець Романюк. В останні роки Опанас Заливаха мав честь жити тут на вулиці, названій його, Шевченківського лауреата, іменем.
У цьому знаковому будинку разом з племінницею Дарією мешкає і легендарна 92–річна Люба Лемик, визнана «Людиною десятиліття» на Прикарпатті в номінації «Сильні духом».

Село Порошково є найбільшим у Турянській долині. З ним пов’язані імена таких постатей, як Євген Фенцик, котрий тут довгий час був парохом і саме звідси видавав газету «Листок». У двадцятих роках тут учителювала і творила Марія Підгірянка. У Порошкові народився і перший закарпатський народний артист — Михайло Кречко. Але про жодного з них у селі зараз немає ніяких згадок.

У селі Крячківка Пирятинсь­кого району урочисто відкрили меморіальну дошку видатному землякові — етнографу, літератору, фольклористу, археологу й антропологу Федору Вовку. Зініціювали її встановлення районна рада та міжнародна громадська організація «Полтавське земляцтво». Вони ж допомогли організувати в цей день науково–практичну конференцію, присвячену багатогранній діяльності дослідника, на базі пирятинської філії Європейського університету.

Майже півстоліття тому радянські правителі загорілися нестримним бажанням не дозволити американським агресорам поглинути Острів Свободи — Кубу. Секретній операції, розробленій військовим та політичним керівництвом Радянського Союзу, дали кодову назву «Анадир». Було вирішено підкинути неприятелю «їжака», як висловився Микита Хрущов, себто розмістити на острові ракети. Людей, які опинилися на Кубі, називали інтернаціоналістами. І їх виявилося зовсім немало — 43 тисячі радянських військових і фахівців. За період з 15 липня по 30 жовтня на Острів Свободи 85 суден здійснили 183 рейси...

Українська влада протрималася у Медвині майже місяць. Здається, небагато, якщо не враховувати, що в довколишніх селах уже господарювала влада радянська, яка і це село, котре проголосило себе республікою, тримала в облозі. Не нам, нинішнім, судити, чому кремезні й розумні чоловіки з Медвина та тисяч інших волелюбних сіл у 1918–му не об’єдналися у війську Української держави, а запекло боронили свій маленький життєвий простір.