Їй 64 роки, енергії хоч відбавляй. Минулого року у вересні відомий контрабасист Аркадій Овруцький, який уже давно переселився на постійне місце проживання у США, привіз у Київ із концертом американську джазову співачку світового рівня Синтію Скотт. Після виступу за старою дружбою з Арком (так музиканта називають усі, хто хоч раз бачив Овруцького) Синтія дала кількаденний майстер–клас юним київським вокалістам. Відтоді Україна, українські джазові музиканти стали їй як рідні.

«Музей без колекції — виставковий дім», — якось сказав турецький письменник, лауреат Нобелівської премії Ор­хан Памук. Два роки тому, напередодні 100–річчя з дня народження видатної майстрині Ма­рії Примаченко, Український дім вийшов за рамки виставкового дому і вперше презентував свої надбання. Зрозуміло, що тоді на презентабельному першому поверсі культурного центру розмістили твори Марії Примаченко, котрих у фондах Українського дому немає. Їх зібрали з приватних колекцій. А от другий і третій поверхи віддали під спадщину Українського дому, що дісталася від колишнього Музею Леніна. З фондової колекції, де зберігається понад 70 тисяч експонатів ХVIII—XXI століть, на світ Божий витягли кілька сотень живопису, графіки, скульптури, ікон, тканих рушників та японської гравюри. Як зізналася тодішня директорка Українського дому Наталя Заболотна, в них у підвалах зберігається переважно соцреалізм. Більшість робіт написані на ленінську тематику. Тоді для виставки відібрали тих авторів, з якими не соромно на люди вийти — Тетяна Яблонська, Сергій Григор’єв, Михайло Дерегус, Михайло Бойчук, Оксана Павленко, Микола Рокицький...

Ще рік тому організатори різноманітних розважальних заходів були впевнені бодай на половину в тому, що їхні ідеї втіляться у житті. На реалізацію планів вони знаходили гроші здебільшого у приватних осіб, при цьому завжди могли розраховувати на невелику частку з Міністерства культури. З новою політикою Мінкульту найбільше, на що можна сподіватися, — це на безкоштовну рекламу в метро, як було у випадку з «Трипільським колом». Зрозуміло, що з безкоштовною рекламою, але без грошей далеко не заїдеш. У такому випадку у фестивальних затійників залишається один вихід — іти на жебри до заможних людей. Саме цим останнім часом займався виконавчий директор фестивалю «Мазепа–фест», нардеп Микола Кульчинський. «Я звертався по фінансову допомогу більш ніж до 10 людей. Усі відмовили. Лише одна людина відгукнулася. Це Віктор Ющенко, — каже Кульчинський. — Бюджет фестивалю не перевищує 230 тисяч гривень, із них 220 тисяч виділив Віктор Андрійович. Завдяки його підтримці всі фінансові питання із полтавською владою та музикантами вже вирішені».

Ще рік тому українські художники не могли втямити, чому після 35 років вони не можуть подавати заявки на першу в Україні приватну загальнонаціональну премію у сфері мистецтв — премію PinchukArtCentre. Аналогічним питанням мучилися художники з усього світу, коли ознайомлювалися з умовами участі в новому масштабному конкурсі Future Generation Art Prize 2010, оголошеному у січні Фондом Віктора Пінчука. Відзнака не має обмежень за роботами (будь–який жанр і дата створення) і кількістю учасників у проекті, проте подані три роботи мають бути засвіченими на міжнародних бієнале, а вік учасників — від 16 до 35 років. Останнє мотивувалося тим, що премію засновували «з метою відкриття нових імен у світі мистецтва та надання довгострокової підтримки наступному поколінню художників, незалежно від місця їх народження та проживання». Незважаючи на те, що конкурс тільки набирає обертів, бажаючих зірвати «великий куш» розміром у 100 тисяч доларів виявилося більше, ніж очікувалося. На адресу Future Generation Art Prize 2010 надійшло більше 6 тисяч заявок від молодих художників із 125 країн на різних континентах. Тож не дивно, що премія Пінчука автоматично стала в один ряд із найпопулярнішими у світі конкурсами: американськими ArtPrize (250 тисяч доларів) і Hugo Boss Prize (100 тисяч доларів).

Проаналізувавши фестивальний рух в Україні, важко уявити собі, що відвідувачі впродовж кількох спекотних днів зможуть утриматися від пива, а то й чогось міцнішого для підняття настрою. Еко–культурний фестиваль «Трипільське коло», котрий проходив із 1 по 4 липня на берегах Дніпра у Ржищеві під Києвом, довів, що все можливо. Організатори три роки поспіль ставили перед собою мету зробити фестивальну зону вільною від алкоголю, тютюну та наркотиків. Реалізувати завдання їм допомагала концепція «Трипільського кола». Щороку фестиваль проходить почергово під знаками води, землі, вогню, який став девізом цьогорічного фесту, та повітря. Коло символів замкнеться у 2012 році парадом стихій. Вістрям етно–забави є тема трипільської культури. Ми мало обізнані в історичних тонкощах, якими насправді були трипільці. Та однозначно, вони не поводилися так, як зазвичай прийнято на фестивалях у нашій країні, де без пляшки алкоголю жодного танку не поведуть.

Перші два роки не завжди вдавалося проконтролювати вміст рідини у пляшках відвідувачів. Бувало, що продавці поміж квасом і мінералкою примудрялися продавати хмільні напої, а фестери у пакетах із–під соку — проносити горілку. «На 98% ми досягли своєї мети. У жодній точці не продавали алкогольні напої. Еко–патрулі разом з охоронцями перевіряли вітрини і холодильники продавців, — звітують організатори. — Не можемо сказати, що на «Трипільському колі» ніхто не курив. Та наші волонтери, а їх було більше 150 осіб, нагадували курцям, що в нас не палять. Щороку кількість людей, які надають перевагу здоровому способу життя без шкідливих звичок, стає все більше».

Важко не погодитися із затійниками «Трипільського кола». Адже на фестиваль їдуть не тільки схиблені меломани, а й звичайні люди, щоб відпочити у колі друзів на лоні природи. Цьогоріч у Ржищеві зареєструвалося 10 тис. відвідувачів. Для порівняння, минулого року кількість фестерів не перевищила 7 тис. осіб. До того ж серед звичної для польових тусовок молоді переважали сім’ї з маленькими дітьми. Денна програма була розрахована так, що у малюків не вистачало часу надокучити батькам.

Уявіть собі маленьку дівчинку наприкінці 80х, у якої старші брат і сестра ходять до школи. Вони — піонери, знають вірші про Леніна, щоранку з ненавистю зав’язують галстука і «стібуться» з наймолодшої, що на неї теж чекає таке щастя. Загалом я була дуже холерична дівчинка, зі злості кусала губи до крові й кричала, що не дочекаються. Я палила всі мамині фотографії, на яких було зображення Леніна. Виривала сторінки з книжок, де бачила лисого вождя, і не розуміла, як поетноватор Володимир Маяковський міг написати химерного вірша «Комсомольская», в якому пророкував «Ленин — жил, Ленин — жив, Ленин будет жить», яке стало гаслом цілої доби. Брат із сестрою справді не дочекалися, щоб мене записали в жовтенята. Моя ненависть розвалила Радянський Союз, і з першого класу я гордо називала себе соколятком. А зараз, 20 років потому, розумію, що Маяковський мав рацію. «Ленин — жив, Ленин будет жить». Про це мені чи не щомісяця нагадують художники, вечірки, рок­клуби, галереї сучасного мистецтва, кафе і білборди.

Одна моя знайома працює на приватному пост–продакшені, який знімає різні рекламні ролики для України та Європи. На мій подив, як тільки закінчувався знімальний період, дівчину відправляли у відрядження до Москви або Праги з валізами, набитими бобінами плівки. «У нас дешевше знімати, ніж в Європі, але проявляти відзнятий матеріал немає де», — пояснила знайома. Коли я їй почала розповідати про Національний центр Довженка, який надає такі послуги, вона тільки розсміялася: «Подивись на це підприємство з боку не патріотки, а бізнесмена, який має сучасний пост–продакшен? Машини Довженка у музей треба відправляти. Замовники останнім із могікан не довіряють».

Починаючи з минулого року, у Національному центрі Довженка поволі відбуваються зрушення. Завезли нове обладнання Easyplex, яке замовили у французькій компанії «СТМ Дебрі». До вересня його мають запустити. Тож восени моя знайома з плівкою мала б уже замість Москви їхати на Голосіївську площу. Аж тут трудовий колектив Національного центру Довженка збунтувався. З’ясувалося, що Міністр культури і туризму України Михайло Кулиняк підписав наказ про те, щоб реорганізувати Національний центр Довженка. Фільмофонд перенести на кіностудію Довженка на проспект Перемоги, 44 і зберегти за ним назву «Національний центр Довженка». Відповідно державне підприємство на вулиці Васильківській, 1, яке підпорядковується Мінкульту, перейменувати на «Кінолабораторію». Реорганізація має завершитися до 3 листопада 2010 року. Серед трудового колективу почалася паніка. Що буде, якщо у них Національного центру не буде. Приватизують? Закриють? Звільнять із роботи? Екс–керівник Держкіно Ганна Чміль, яка місяць тому прийшла на місце генерального директора Національного центру Довженка і за сумісництвом очолює комісію з його реорганізації, каже, що далі так працювати не можна: «Так як воно існувало, існувати не буде!».

Не кожна літня забава може похизуватися концепцією, розробленою на декілька років наперед. Екофестиваль «Трипільське коло», який вчетверте проходить під Києвом на полях Ржищева, запозичив у наших предків не тільки назву, а й знаки–символи: води, землі, повітря та вогню. Цього року цикл завершується, тож не дивно, що фестиваль буде наймасштабнішим і найнасиченішим на події. Він і раніше не нарікав на скромність і нудьгу. У Ржищеві для відпочинку знаходилося все, чого душа бажає. Та й організатори намагалися продумати програму так, щоб у відвідувачів не було часу сумувати. Цього разу, починаючи від сьогодні, тобто з 1 по 4 липня, «Трипільське коло» обіцяє бути спекотним. Хоча б тому, що фестиваль матиме тематику вогню і всі номери учасників так чи інакше будуть палахкотіти.

У Національному художньому музеї України зустрілися двоє чоловіків. Один із них — тайванець: низенького зросту, смаглявий, із розкосими очима, на правій руці носить чотки і як тільки випадає вільна хвилина, він, медитуючи, повільно перебирає намистини. Другий називає себе українцем, хоча коли бачиш його вперше, виникає сумнів, що цей містер зрозуміє бодай одне слово українською. Волосся хвильками спадає на його фіолетовий костюм, очі великі і наївно усміхнені, ніби він щойно вийшов із туристичного автобуса, тримаючи в руках буклет — чи то карту столиці, чи маленький розмовник. А нігті, пофарбовані чорним лаком, так і видають нетутешнє походження зрілого пана. «Майкл, у тебе чудові картини», — хтось тисне руку містеру у фіолетовому і отримує у відповідь історію написання роботи «Я страждаю, поки світ у порядку». Не віриться, але містер вільно щебече українською, правда, з легким діаспорним акцентом.

На найбільший світовий ярмарок модерного й сучасного мистецтва «Арт–Базель», який на днях відкрився у Швейцарії, з’їжджаються звідусіль не стільки купити шедевр за декілька мільйонів доларів, як завести контакти і налагодити відносини для майбутніх спільних проектів. Саме з цієї метою на ярмарок навідалася директор «Мистецького Арсеналу» Наталя Заболотна. Відомо, що найвеличніший виставковий простір України, яким вона керує із травня, до осені закривається на ремонт. Для відвідувачів ворота «Арсеналу» відчинять 9—14 листопада під час міжнародного ярмарку «Арт–Київ Contemporary 2010». Нова директорка хоче якомога престижніше показати відремонтований «Арсенал», тому готується до «Арт–Києва» не в київських галереях, а на швейцарському «Арт–Базелі». Коли її познайомили з латиноамериканським куратором Віктором Замудіо–Тейлором, Заболотна навіть не здогадувалася, що має справу з дуже відомою і впливовою на арт–ринку людиною.

Він формує і популяризує одну з найбагатших колекцій сучасного мистецтва в світі. Замідуо–Тейлор визначає, якою індіанська культура стане через п’ять поколінь, про кого з сучасних мексиканських художників говоритиме вся Америка та Європа і чи потрібна сексуальність латиноамериканському арту. Відразу з «Арт–Базеля» на два дні Замідуо–Тейлор прилетів до Києва, щоб оглянути «Мистецький Арсенал». Поміж численними зустрічами і відвідинами музеїв він зустрівся з «УМ», аби розповісти, що привезе на «Арт–Київ» із колекції «Хумекс» (Jumex), про свій документальний фільм про Фріду Кало та як поєднати Лавру і Центр сучасного мистецтва. Починаємо з представлення куратора.