Hещодавно в Технічному ліцеї Національного технічного університету України «КПІ» відбулося Свято інтелектуальної еліти 2006-2007 року. Масовий захід, який зібрав кілька сотень учнів Технічного ліцею НТУУ «КПІ», організували самі діти — вони працювали і на сцені ведучими, і в радіорубці, і забезпечили культурну програму. За понад дві години цього інтелектуального свята так і не вдалося відчути хоч трiшки закулісної «постановки». Звісно, без учительських рук усе це не обійшлося, але відчувалося, що вчителі свідомо залишилися стояти в тіні. Тому що це було не їхнє свято — це було свято їхніх учнів. Ліцеїстів нагороджували в номінаціях «Працьовитість», «Допитливість», «Переможець», «Лідер», «Відкриття року», «Творча особистість року», «Активіст року», «Учень року», «Гордість ліцею». Втім учні не так раділи своїм нагородам, як оголошенню переможців у номінації «Вчитель року». Своїх кращих учителів 2006-2007 року ліцеїсти зустрічали... зливою оплесків.

У травні Перший Національний канал та видавництво «Грані — Т» розпочали конкурс на кращий твір для дітей молодшого шкільного віку «Золотий лелека». «Грані...» вже видає серію дитячих книжок, написаних сучасними українськими авторами — Ірен Роздобудько, Олесем Ільченком, Любком Дерешем, Світланою Поваляєвою та іншими. Проте організатори конкурсу вирішили «запалювати нові зірки», тобто шукати нині невідомих талановитих авторів, які можуть писати для дітей, а заодно і пожвавити ринок української дитячої книжки. Адже більшість дитячих книжок, які успішно продаються на нашому ринку, — перекладні.

Не завітати до села Родіонівка я не міг. І не лише тому, що за свою 25-річну журналістську практику на теренах Дніпропетровщини ще жодного разу там не бував. Інтригувало інше — до Президента України і Прем'єр-міністра офіційно звернулися батьки учнів скромної середньої школи з Криворіжжя. Відкритий лист із 20 підписами батьків надійшов і до редакції «УМ».

За радянських часів шкільна форма була малоестетична, груба та «кусюча». Учні, особливо старших класів, боролися з нею по-своєму: дівчата вкорочували спідниці, відмовлялися одягати чорні фартушки на свої коричневі плаття, а хлопці замазували коліна та лікті, пропалювали піонерські галстуки, відривали гудзики... А пам'ятаєте ці малоестетичні комплекти комірців та манжетів, які слід було пришивати до шкільного плаття?

На російському каналі СТС цей фільм іде з невеликим випередженням (за серіями) українського показу. Його генеральнi продюсери — В'ячеслав Муругов та Олександр Роднянський, один із власників українського каналу «1+1».

Кореспондентка «УМ» опитала кілька десятків київських школярів 13—15-річного віку, й з'ясувала, що серіал «Кадети» дивляться майже всі. І не просто дивляться, а «фанатіють» від нього. Дехто навіть пробує... придумувати власні сюжети серій, не погоджуючись із творцями фільму.

Випускники гімназії №2 міста Біла Церква Київської області, й авторка цих рядків у тому числі, завжди з гордістю кажуть, що навчалися саме тут. Школа була утворена ще в 1864 році, є асоційованим членом Європейської мережі «Шкіл сприяння здоров'ю» і вважається однією з найпрестижніших у місті. А в 2004 році в гімназії №2 було започатковано ще одну цікаву справу — так звані кадетські класи. Автором цієї ідеї був директор гімназії Анатолій Плєшаков, який заручився підтримкою педагогічного колективу та міського клубу офіцерів «Честь».

Хоч би як ми ставилися до телебачення, але факт залишається фактом: голубий екран великою мiрою формує модні тенденції в суспільстві. Серіал «Кадети», який уже тривалий час транслює канал «1+1» і який, судячи з рейтингу, має величезну глядацьку аудиторію, є продуктом зі знаком «плюс». Уже хоча б тому, що оперує (але не спекулює) такими майже забутими на пострадянському просторі поняттями, як «престиж професії військового» та «офіцерська честь». Кажуть, у Росії інтерес до суворовських училищ після виходу серіалу на екрани зріс неймовірно. А чи збільшилася кiлькiсть бажаючих носити хоч і неофіційне, але горде звання «кадет» серед українських хлопчаків? Із таким запитанням кореспонденти «УМ» звернулися до викладачів Київського військового ліцею імені Івана Богуна (в минулому — суворовського училища, заснованого ще в 1943 роцi), а заодно поцікавилися у курсантів, як вони самі сприймають серіал «Кадети» і чи варто вірити зображеній у фільмі «романтиці кадетських буднів».

Як показує практика, випускника не кожного вузу фірми із задоволенням беруть на роботу. Батьки студентів, чиї діти вчаться на контракті, хочуть орієнтуватися, скільки і за що вони платять. А абiтурiєнтам кортить зорiєнтуватися, чи обраний ними ВНЗ «котирується» в середовищi профi. Рейтинги вузів допомагають також зорієнтуватися Міністерству освіти та науки, яке несе відповідальність за якість освіти в країні та має такий «пряник і батіг» для ВНЗ, як ліцензування та акредитація. Зрештою, рейтинги посилюють конкуренцію між навчальними закладами не лише у своїй області, а й на всеукраїнському рівні.

Дочекалися: харківським заводам потрібні робітники. Щоправда, лише тим із них, що уціліли в якийсь чарівний спосіб або повстали з руїни в усічено-модернізованому вигляді. Але тут одразу ж виникла нова проблема — працювати у виробничих цехах уже фактично нікому. Сивочолий слюсар, який уміє запустити свій старенький верстат, на підприємстві тепер почувається Богом. Проте молодь не поспішає йти працювати на заводи. Такою є плата за нашу суспільну звичку роками жити лише одним днем.