...В одному великому красивому місті жила–була дівчинка на ім’я Людмилка. Великий багатоповерховий будинок, однокімнатна квартира, великий портрет тата з мамою над її маленьким дитячим ліжечком із лози. Вона назавжди запам’ятала їхні обличчя — як день і ніч — білявий батько, темнокоса мама. Обоє променисті, з виразними очима. У тому загубленому дитинстві все було великим і незабутнім... Саме тоді почалася війна. Для Людмилки — з коридору, де тато у військовій формі прощався з мамою і з нею... Назавжди. Так автором і жорстоким сценаристом життя Людмили Феофанівни Дяченко (за чоловіком) стала війна...

Сьогодні в селі Ображіївка Шосткинського району на Сумщині, де народився Іван Кожедуб, урочисто відзначатимуть 90–річчя льотчика. Саме він та ще росіянин Олександр Покришкін — ті двоє, хто за всю Другу світову війну тричі удостоїлися звання Героя Радянського Союзу за бойові заслуги. Як підрахували вже в повоєнні часи, за кількістю вильотів та збитих літаків Кожедуб є найрезультативнішим льотчиком. Він почав війну сержантом, закінчив — гвардії майором. Потрапивши на фронт лише в 1943–му, Кожедуб ніби надолужував пропущене: здійснив 330 бойових вильотів, узяв участь у 120 повітряних боях, особисто збив 62 літаки.

Його ім’я навіть серед професійних бджолярів оповите неймовірними історіями й чутками. А першу з них я почув на минулорічній виставці–ярмарку в Сімферополі від відставного полковника з Миколаївщини. На пенсії чоловік перекваліфікувався у вправного пасічника–селекціонера, заодно зціливши себе та рідних медом і пергою («УМ» торік про нього писала). «Я — аматор, — скромно оцінив свої здобутки колишній ракетник. — От у вас у Криму є справжній мастак, щоправда, імені не знаю. Чув, що вилікував самого Ж. (відомого російського політика. — Авт.). Той віддячив йому джипом».

Чи так на роду було написано, чи, може, Ігор Іванів за збігом обставин потрапив у шалений вихор випадковостей, та прожиті ним два останні десятиліття неможливо виміряти аршином усталеної житейської логіки. З молодих літ доля поставилася до нього вельми прихильно: здобув дві вищі технічні освіти, впевнено піднімався щаблями кар’єри на потужному підприємстві в Пермі та в геофізичному управлінні, мав чарівну дружину Лесю і двох милих доньок. І раптом як грім серед ясного неба — рішення стати священиком. Він нічого не робив абияк, тому й на духовній стезі невдовзі набув авторитету доброзичливого й мудрого душпастиря. Перебуваючи «у штаті» Всевишнього цілителем людських душ, він через кілька років сам несподівано зазнав жорстокого удару. П’яний водій на величезній швидкості протаранив його «Жигулі». Від отриманих тоді травм священик почав катастрофічно втрачати зір. Згодом світ в його очах набув лише химерних тіней. «На все Божа воля, — смиренно підсумовує 66–річний отець Ігор наслідки тієї ДТП. — Мабуть, Господь вирішив, що я маю бути саме таким. Узамін він дав мені духовні очі, тому зі щирою молитвою несу свій хрест».

Франція, попри весь її військовий гонор, вікопомними перемогами у морських битвах похвалитися не може. Чого не скажеш про її військове суднобудування: англійські адмірали вважали за щастя отримати під своє командування призовий (тобто трофейний) корабель, зроблений французами. Ну вміли ті робити зі своїх суден справжні шедеври, причому часто не тільки в інженерному сенсі, а й у прямому — естетичному. В’ячеслав Козак думку флотоводців з туманного Альбіону поділяє; мало того, він давно взяв за зразок для себе творіння французьких корабелів XVII—XVIII століть.

Героїчна історія того, як жителі села Котюжани Мурованокуриловецького району самовіддано рятували вихованців дитячого будинку, що залишився на окупованій території, добре відома не тільки в Україні. За радянської пори про неї не раз розповідали центральні та республіканські видання, вона лягла в основу кінофільму «Котюжанські матері». Правда, окремі важливі сторінки тієї історії були вкриті важкою завісою мовчання: з ідеологічних міркувань про них не дозволялося навіть словом прохопитись. Наприклад, про те, де взявся цей дитячий будинок, який проіснував до кінця сімдесятих (пізніше споруди перейшли до школи–інтернату).

...У 1998 році під час популярного Міжнародного фестивалю «Поліське літо з фольклором» група артистів з Таїланду поклала квіти до одного зі старовинних пам’ятників, що збереглися на цвинтарі кафедрального Свято–Троїцького собору у Луцьку. Ім’я голови луцького міського суду Івана Десницького, вибите на надгробку, мало що скаже сучасному пересічному мешканцеві древнього Лучеська. Дивовижно, але таїландці , їдучи до Луцька, знали, що це за могила і чиї останки там знайшли свій останній прихисток. Вони вшановували батька їхньої принцеси На Пітсалунок.

87–річна черкащанка Валентина Титова — одна з тих переможців, хто 9 травня 1945 року поставив свій автограф на стіні Рейхстагу в Берліні. Записуватися добровольцем на фронт вона пішла в перші дні Великої Вітчизняної. Спочатку не взяли, бо дівчині не виповнилося й сімнадцяти років. Але наступного дня Валя відстояла чергу і не моргнувши оком заявила, що їй є вісімнадцять. Так вона стала санінструктором і пройшла важкими дорогами війни аж до Німеччини. Серед її фронтових нагород — два ордени Червоної Зірки, «За мужність», Вітчизняної війни I ступеня.

Село Правда — типова кримська глибинка: до Сімферополя близько 110 кілометрів, до райцентру Первомайське навпростець не більше п’яти. Будиночки в селі майже у всіх — наче «під копірку», переселенські, себто зведені ще на початку 60–х років минулого століття для завербованого звідусіль люду. Сюди Північно–Кримським каналом якраз прийшла велика дніпровська вода, тож тодішній колгосп «Країна Рад» конче потребував робочих рук, здатних дати раду «всім родичам гарбузовим». Сьогодні та «Країна Рад» почила у бозі (хоча ліквідаційна комісія досі ніяк не може поставити на ній «хрест»). Натомість править бал у Правді сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) «Грузія».

В авіакатастрофі під Смоленськом разом із президентом Польщі Лехом Качинським, його дружиною, представниками найвищої державної влади загинула ще одна знакова для Польщі постать — Ганна Валентинович. Вона, як і покійний президент Польщі, свого часу була найближчим соратником Леха Валенси, безпосередньо причетна до формування профспілкового руху «Солідарність», що зіграв визначальну роль в сучасній польській історії. Однак мало кому відомо, що жінка, нагороджена вищою нагородою Польщі — Орденом Білого Орла — українка, уродженка Рівненщини.

Останні півтора десятка років Ганна Валентинович щороку приїжджала в Україну — гостювала в Рівному та в рідному селі Садове. Востаннє телефонувала в Рівне до рідної сестри Ольги Любчик, щоб повідомити: летить до Катині. Тож коли українська рідня довідалась про катастрофу під Смоленськом — майже не сумнівалася: там була й Ганна. На телефонний дзвінок до Польщі відповів її син Януш: «Мами більше немає...»