Кругла дата Шелеста — 14 лютого. А 17 лютого — 90–річчя його наступника, Володимира Щербицького. Пригадується, як у 2003–му керівництво нашої держави вшановувало 85–річчя Щербицького. Президент Кучма задовго до дати підписав відповідний указ, аби про земляка встигли видати красиву книжку, зняти фільм, почепити пам’ятні дошки. Про 95–річчя Шелеста, за звичаєм, змовчали. Про «дивного» першого секретаря намагалися не згадувати і в радянській довідковій літературі, скажімо, десятитомній «Історії УРСР». Минулого тижня в Українському інституті національної пам’яті за «круглим столом» зібралися історики й громадські діячі, щоб обговорити, як сьогодні, в демократичній державі, слід відзначати 100–річчя одного з чільників тоталітарного режиму, який не вписався в систему.

Коли Україна почала домагатися визнання у світі Голодомору геноцидом проти українського народу, почастішали атаки з боку проросійських сил, зокрема тих, що використовують екстремістські єврейські кола. Останніми днями в інтернет–програмі YouTube (осідок в Америці, Каліфорнія) можна було бачити відео: «Українська міліція, що працює для айнзацґруп, карає євреїв у 1942 р.». Відео дуже невиразне, солдати — не визначеної національності. Чому ж їх названо українцями?

90–та річниця бою під Крутами — дата непересічна. Невелике село Крути, яке тулиться до однойменної залізничної станції у Борзнянському районі Чернігівської області, здається, закинуте на край світу. Увагу цілої країни Крути стали привертати лише останніми роками — відколи з ініціативи Президента Віктора Ющенка річницю бою 29 січня 1918 року почали відзначати на державному рівні, біля невеликого пам’ятного кургану з хрестом виріс більший, із меморіальною університетською колоною та тризубом, і сюди почав навідуватися сам глава держави. Цього року «родзинкою» заходів з нагоди річниці крутянських подій стало військово–історичне дійство — реконструкція бою на цьому полі 90 років тому.

У 1965 році на околиці Літок, поблизу Дарницького кладовища, екскаваторник Іван Микитась навантажував будівельний кар’єрний пісок. І раптом наткнувся на людські кістки й рештки напівзотлілого військового спорядження. Роботи вмить були припинені. Чутка про подію облетіла село. Старші люди згадали, що на цьому місці колись були поховані українські вояки, закатовані більшовиками–муравйовцями у січні 1918 року. Але з клубка подій далеких років важко було чітко визначити, до яких формувань вони належали, скільки часу перебували в Літках, які мали імена. Разом із старшими людьми час забрав багато спогадів. Тим паче люди тоді більше мовчали, ніж говорили. Лише кілька років тому, коли молодь активніше зацікавилася історією краю, а старші люди стали трохи менше боятися, прояснилися обставини бою і поховання полеглих.

Пам’ятаю, як уперше проїздила потягом через станцію Крути в 1970–х роках. На лавках дрімали пасажири, хтось байдуже дивився у вікно. Поряд зі мною біля вікна сидів дідусь. «Крути, ті самі Крути», — намагався він привернути увагу. Згадався цей епізод пізніше, коли почали з’являтись публікації про ті драматичні події, а на полі біля станції був встановлений хрест. Майже щороку їду туди, щоб вшанувати пам’ять про полеглих у нерівному бою з окупантами. В одній із перших поїздок, чекаючи на потяг до Конотопа, попросилась погрітися до будинку біля станції. Господарі зустріли насторожено. Та поступово зав’язалась розмова. Здивувались, що я «не з Западної», а з Конотопа і що мені за поїздку ніхто не платив. Згадала, як на початку 1990–х, збираючись на панахиду за закатованими жителям Батурина, бачила ті ж залякані обличчя, що визирали з дворів. Батуринцям місцеві можновладці «не рекомендували» залишати оселі, бо приїдуть «бандерівці»...

22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила самостійну і суверенну Українську державу. Взаємини між УНР і радянською Росією були з самого початку неприязними. Однією з найбільших неприємностей для більшовиків стало те, що Центральна Рада заборонила безконтрольний вивіз хліба з України в Росію.

Пекуче сонце, вітер грає ковилою, чисте просторе небо. В цьому просторі волі глухий тупіт копит будить безкрайній степ... Історія української чоловічої культури, як і світової в цілому, має в основі культ сили і мужності. Не дивно, що коли немає воєн, природа чоловіка все ж вимагає адреналіну. Інстинкт воїна вимагає самовираження в боротьбі. Саме цей інстинкт спровокував сучасні суто чоловічі ігри, азарт спортивних змагань і демонстрації сили. Однак серед усього цього ми часто забуваємо, що козак, власне, і був козаком, коли мав коня. Не секрет, що жінки часто можуть «заткнути за пояс» чоловіків у військовій справі чи бізнесі, навіть у мужності, та сьогодні йтиметься не про них і навіть не про чоловіків... А про тварину, що протягом історії людства полонила і тих й інших не лише своєю грацією, а й розумом, силою та сміливістю. Була і є вірним другом і часто — рятівником.

«Українці не відали, що таке люлька й тютюн, аж поки російський цар Петро Перший не завіз це в Україну», — можна «дізнатися» сьогодні з популярних російських книжок і телесеріалів. Петро Перший правив у Московії з 1689 року, а «вікно в Європу» прорубав аж після 1710–го. Чи справді так? Он Мамая все із люлькою малювали. Хоча обізнані люди зауважать, що народна картина «Козак Мамай» датується десь другою половиною XVIII століття. Та ще ж був гетьман «Сагайдачний, що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний». А Петро Сагайдачний мав люльку ще на початку XVII cтоліття, адже загинув у битві під Хотином у 1621 році. Та, може, пісня створена пізніше?..

Вірменський кафедральний собор у Львові, занесений у реєстр світової культурної спадщини ЮНЕСКО, є одним із небагатьох уцілілих (після численних війн та революцій) будівель міста, що «пам’ятає» останніх галицьких руських князів, козацьких гетьманів, великих українських письменників та політичних діячів. Саме кафедральному собору зобов’язаний своєю знаменитістю львівський художник Генрік Розен (1891—1982). Дотепер неясно, чому в 1927 році ієрархи вірменської церкви запросили саме його розписати внутрішні стіни вірменського кафедрального собору. Адже тоді у Львові перебувало чимало іменитих митців.

90 років тому, 24–25 грудня 1917–го в Харкові проголосили встановлення в Україні радянської влади. «...Потім Центральна Рада оголосить терор, і майже захлинеться в крові «Арсенал», бо після довгих боїв все–таки увірветься в нього п’яною перемогою гайдамацький курінь смерті». Це — завершальний абзац статті Олександри Богданової «Витоки», до 70–ліття проголошення в Україні радянської влади, надрукованої 1987 року в журналі «Ранок» (видавався Центральним комітетом ЛКСМУ). Можливо, літератор Богданова сама хильнула з гранчака для натхнення перед написанням свого тексту в розпал «гласності». А може, в самому суспільстві ще вистачало акумульованого упродовж 70 років «градуса». Лише тепер, на тверезу голову, ми можемо бачити трагікомічність рекламних трюків радянських ідеологів. Тоді ж у приколисаному народі, немов під гіпнозом, вживлювали ненависть до самих себе.