Минулого тижня в київському Музеї совєцької окупації, що при київському товаристві «Меморіал», «невідомі» побили вікна. Очевидно, у відкритій дискусії недругам музею складно довести свою правоту. Отож, пригадуючи туманний вислів старших товаришів, що «каменюка — зброя пролетаріату», плечисті «невідомі» наколупали з асфальту купу кавалків і намагалися докинути їх до вікон Музею, що на другому поверсі. Утім до цілі долетіло всього чотири каменюки. Решта погупотіли під стіну. Директор музею, голова київського товариства «Меморіал» Роман Круцик пов’язує «акцію» з мітингами «Партії регіонів», що тими днями відбувалися в столиці. В них брали участь і парубійки з «Євразійського союзу молоді».

Дерев’яні церкви, яким по 200 років — чим не розкіш? У Білоцерківському районі на Київщині їх аж три, у селах Шкарівка, Сухоліси і Сорокотяги. Ольга Петрівна Денисюк, відповідальний секретар районної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, знає багато про стародавні пам’ятки свого району, має цілу бібліотечку книжечок про храми Білоцерківщини, написаних на основі досліджень місцевого історика Євгена Чернецького. Разом із нею, на запрошення районної держадміністрації, вирушаємо на архітектурні оглядини. Авто мчить, а краєзнавець розповідає про змієві вали, тисячолітні городища, кургани, що збереглися в багатьох селах району. В’їжджаємо в Шкарівку — чисте, випещене село з трьома тисячами мешканців, де кілька успішних підприємств виробляють ковбаси і сир, вирощують печериці. Тутешній голова сільради найняв кількох працівників, які підмітають вулиці й дбають про впорядкування пам’ятних місць.

Музей визвольних змагань України в Івано–Франківську — чи не єдиний в нашій державі заклад, де представлена майже тисячолітня історія боротьби українців за свободу — від києво–руських часів до наших днів. Хоча більшість експонатів представляють волелюбство західноукраїнських земель, тут не бракує і згадок про землі східноукраїнські. А експозиційні блоки про національно–визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, Українську революцію з Актом Соборності та УПА розгалужуються пишною кроною довкола древа нашої спільної свободи, що зростає з могутнього кореня.

Біле довге полотнище — знак мовчання, чорні жалобні стрічки, квіти і вогники свічок. Так учора, на 40–й день по загибелі в Єревані восьми мирних демонстрантів, багатонаціональний пікет перед посольством Вірменії у Києві нагадав про трагічні події 1 березня. До акції киян приєдналися учасники V Асамблеї Всесвітнього руху за демократію, що саме проходить в українській столиці, — громадяни Росії, США, Сербії, Узбекистану. «Ми вирішили висловити своє співчуття родичам загиблих, а також незгоду з насиллям і з тим, що цього ж дня відбувається інавгурація новообраного нелегітимного президента Вірменії Сержа Саркісяна», — пояснив москвич Дмитро Макаров, представник Молодіжного правозахисного руху. «Права людей не мають кордонів, — доповнив політичний аналітик Дмитро Потєхін. — Ми не можемо мовчати в ситуації, коли під час мирних акцій розстрілюють людей».

Про Голодомор широка громадськість дізнається переважно двома шляхами: з родинних розповідей та з газетних публікацій і телепрограм. Родинні перекази глибинні й зрозуміліші через близькість реальних очевидців — бабусі, прадіда, матері. А газетні публікації і документальні фільми розкривають широку загальнонаціональну картину геноциду, де кожен край може віднайти себе і водночас переконатися: такі ж методи були застосовані у 33–му до всіх українців у СРСР, від Поділля до Кубані.

Минулого тижня голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» Катерина Ющенко вручила нагороди переможцям Другого конкурсу для журналістів на краще висвітлення тематики Голодомору 1932—1933 років. Цей конкурс відкрив столиці, які талановиті журналісти є в різних областях. Першу премію в номінації «Краща публікація в інтернет–виданні» отримала Ірина Магрицька, доцент Східноукраїнського університету імені Володимира Даля і голова луганської філії Асоціації дослідників Голодомору, автор багатьох публікацій про Голодомор у місцевій і столичній пресі та в наукових збірниках. Нещодавно вона видала перший том книги «Врятована пам’ять. Голодомор 1932—1933 років у Луганській області (свідчення очевидців)».

Якою має бути пам’ять про загиблих від голоду, без домовин закопаних у великих ямах поблизу кожного українського села? Здавалося б, глибокою і шанобливою – хрести, меморіали, свічки і молебні. І, безперечно, ґрунтовні наукові дослідження, документальні виставки і фільми – аби минуле стало уроком і не повторилося для дітей і внуків. І ще наше суспільство потребує тиші, щоб засвоїти ці знання і замість «подвійної моралі» відчути в собі внутрішній закон, правдивий і єдиний для всіх, як зоряне небо.

«Дуже часто ми сприймаємо нашу незалежність, цілісність і свободу як даність, — сказав учора на відкритті Всеукраїнського форуму інтелігенції Президент Віктор Ющенко. — Подивімося на останні 80 років нашої історії. Від 1918 по 1991 роки ми 5 разів проголошували незалежність, з яких чотири рази програвали». Президент нагадав, що держави падають не від нападу агресорів. Як правило, спершу йде ослаблення через те, що втрачається історична пам’ять, губляться традиції, забувається рідна мова. Віктор Ющенко закликав інтелектуалів підтримати курс України на позитивні зміни і спробував переконати, що медицина й духовність, освіта й екологія, демографія, наука і мистецтво не зможуть повноцінно розвиватися в державі, яка не має внутрішнього стрижня і є незахищеною.

Установчі збори Парламентського клубу Всесвітнього конгресу російськомовного єврейства заплановано на 6—7 березня. Сайт ВКРЄ повідомляє, що на це зібрання до Києва з’їдуться російськомовні законодавці з Ізраїлю, США, Росії і України, які «шукатимуть шляхів вирішення актуальних питань міждержавних стосунків». Неважко уявити російськомовних законодавців у Росії і навіть в Україні, але як такі доносять свою думку в парламентах США й Ізраїлю? Виявляється, клуб об’єднає не так русофонів, як «радянських» за походженням. А поділ народу за мовною ознакою (на «хороших» і «націоналістів») застосовується для підкорення не лише українців.

Учора перед посольством Росії замайоріли синьо–жовті прапори. Приблизно тридцять учасників акції «Почуйте голос України!», з ініціативи Комісії з людських прав Світового конгресу українців передали до посольства звернення від громадських організацій України. За роки правління Володимира Путіна в Росії було вбито трьох активістів українських культурницьких товариств, громадян РФ, Володимира Побурінного (підприємця й мецената, заступника голови Товариства української культури «Мрія» — 2002); Анатолія Криля (керівника українського хору «Горлиця» — 2003); Володимира Сенишина (підприємця й мецената — 2006).

Києво–Печерська лавра має перейти у державну власність. Про це, серед іншого, йдеться в указі Президента України «Про невідкладні заходи для розвитку Києва», який глава держави підписав у понеділок. Зреалізувати передачу Києво–Печерської лаври в державну власність Президент доручив уряду. Це зовсім не означає, що її «заберуть у церкви».