Почувши, куди збирається кореспондент «УМ», мої співрозмовники з райцентру Рожнятів — одного з найстаріших міст Бойківщини, спершу захоплено підбадьорювали: «Там чудова природа і дуже добрі люди», а потім невпевнено додавали: «Але ж як ви туди потрапите — п’ять кілометрів розбитої дороги хіба що всюдиходом чи фірою можна подолати».

Як з’ясувалося згодом, рожнятівці нічого не перебільшили. Хоча саме завдяки бездоріжжю, яке хуторяни сприймають як щось невід’ємне від свого буття, збереглася патріархальна привабливість Ловаг (назва нібито походить від ловця, що колись оселився тут у лісових нетрях). Невеличке поселення з двома десятками розлогих обійсть та півсотнею мешканців — таки схоже на земний райський куточок. Окрім мальовничих ландшафтів і виняткової доброзичливості ловагівчан, про що я вже знав заздалегідь, здивував якийсь особливий аромат тутешнього повітря. «Воно в нас таке, — підтвердив при зустрічі 80–річний Іван Вацко, автор листа до редакції, — що коли цвіте ялиця, то й ми, хуторяни, не можемо його сі налигати (напитися — Авт.)».

Коли прикарпатські піротехніки на полігоні поблизу села Заріччя підірвали артилерійські снаряди, вилучені з Музею історії Надвірнянщини, стало зрозуміло, яка небезпека понад десятиліття таїлася в самому центрі Надвірної. На смертоносну знахідку, як повідомили «УМ» у Центрі пропаганди Головного управління МНС в Івано–Франківській області, фахівці їхнього відомства випадково натрапили, перевіряючи експонати залу Другої світової війни.

Із природними водоймами, придатними для плавання, мальовничій Богородчанщині, південнозахідна частина якої вкрита горами, не пощастило. Територією району протікає лише швидкоплинна, зазвичай мілководна, але завжди небезпечна стрімкою течією та кам’янистим дном БистрицяСолотвинська, тому вчитися плавати юним богородчанцям ніде.

Для обґрунтування нагальної потреби в альтернативних енергоносіях українські політики й економісти перемололи тисячі тонн словесної руди, проте раціональних зерен добули не більше, ніж золотоносного піску. Вражаючих ідей і спокусливих пропозицій — хоч греблю гати, але в «натурі» справа рухається архімляво. Може, іванофранківцям вдасться здійснити показовий прорив. Вони найближче в державі підійшли до реалізації проекту масштабного використання геотермальних джерел енергії, про невичерпний ресурс якої раніше людство й не здогадувалося.

Роль першопроходця Івано–Франківську випала з легкої руки Інституту проблем надійності газонафтопроводів, розташованого в скромному особняку на тихій вулиці Гнатюка в обласному центрі Прикарпаття. Про значення геотермальної енергії для України в умовах безперервного здорожчання традиційних енергоносіїв розмовляємо з директором інституту Віктором Шевчуком.

Оптимістичні повідомлення про перспективи відбудови колишньої плебанії-резиденції отця Андрія Бандери у прикарпатському селі Старий Угринів, де 1 січня 1909 року народився найвідоміший український націоналіст, виявилися дещо перебільшеними. Хоча обласна програма проведення ремонтно-реставраційних робіт на території Староугринівського історико-меморіального музею до 100-річчя від дня народження Степана Бандери і справді передбачає відновлення його родинної оселі, в якому вигляді вона постане через вісім місяців, що залишилися до ювілею, сьогодні, мабуть, не знає ніхто. Як розповів «УМ» завідувач музейним комплексом Степан Лесів, фахівці, які займаються розробкою експозицій, і будівельники по-різному бачать остаточний варіант реконструкції помешкання, зведеного в далекому 1893 році.

Знаходити в смітті прекрасне, погодьтеся, ще важче, ніж бачити в калюжі зорі. Людмилі Карайченцевій це вдається. Завдяки чому, вона й сама достеменно не знає. « Я дивлюся на порожню пляшечку з–під шампуню чи незвичний уламок пластмаси і відразу уявляю, що з того може вийти, — зізнається майстриня. — Уява спрацьовує блискавично. У мене є спеціальний мішок, куди складаю нестандартні пляшечки, невеликих розмірів упаковки, частини поламаних ляльок та інші тверді побутові відходи більш–менш «пристойного» вигляду. Згодом вони стають у нагоді під час реалізації якогось задуму. Можуть лежати без потреби рік–два, а тоді ніби на дорозі знайдеш».

Серед побутового сміття, що таки дошкуляє проголошеній батьками Івано–Франківська європейськості обласного центру Прикарпаття, Людмила Леонідівна не тільки зуміла розгледіти майбутній мистецький ексклюзив, а й із його допомогою толерантно пропагує екологічну культуру, застерігає від «брудних» цивілізаційних загроз, що невідступно переслідують людство з кінця минулого століття.

Засудженим, що відбувають покарання, їхні близькі часто намагаються передати за колючий дріт щось із переліку забороненого. Дивно, але найпоширенішими серед таких прихованих передачок від рідні є... наркотики! Принаймні на Прикарпатті, в Коломийській виправній установі №41, такі факти фіксують не рідко. Як розповів «УМ» начальник Івано–Франківського управління Держдепартаменту з питань виконання покарань Степан Підручний, його підлеглі найчастіше вилучають із передач ретельно замасковані канабіс, амфітамін та марихуану.

Захоплення мелодіями церковних дзвонів, як і чимало інших несподіваних інтересів, доля чомусь дарувала йому здебільшого після пережитих больових відчуттів. Пригадує, як у дев’ятирічному віці він лежав удома хворий і з нудьги взяв до рук журнал для радіолюбителів. А після обіду попросив старшого брата, коли той повернувся зі школи, купити чотири деталі. Так народився його перший детекторний приймач. У п’ятому класі він уже міг похвалитися власноруч складеним кишеньковим транзисторним радіоприймачем, що в шістдесяті роки минулого століття у середовищі підлітків було рівнозначно демонстрації нинішніх ультрасучасних мобільників. «А далі, — каже Роман Ткачук, — я вже не міг зупинитися — радіоконструювання стало справою всього життя. Хоча, закінчивши школу з золотою медаллю, хотів багато ким стати, зокрема й лікарем, як мій батько, та, зрештою, свідомо обрав фізмат».
Ідея створити фонотеку автентичних монастирських дзвонів, а згодом — й електронну дзвіницю, виникла в нього теж після «курсу» фізичних страждань, коли, переживши кілька міокардитів, виписався зі шпиталю: «Тоді треба було знову починати вірити в життя і зайнятися чимось особливим. Я пригадав історію зі дзвонами Теребовлянського монастиря, а потім почав їздити по святих місцях, записуючи мелодії у виконанні дзвонарів–віртуозів. І сам переконався, що вони сприяють швидшому одужанню».

В українських Карпатах чим далі в гори, тим більше архаїки й таємничості, оповитої міфами, легендами, елементами обрядів, що збереглися до наших днів із дохристиянських часів. Словом, рай для фольклористів та етнографів, котрі за два минулі століття вже записали з вуст горян тисячі сторінок унікального матеріалу. Та чомусь сюди неохоче завертали авторитетні шукачі артефактів — історики, археологи, релігієзнавці, тобто фахівці суто наукового пояснення минувшини. Можливо, учених–матеріалістів відлякував зроблений за радянської доби безапеляційний висновок відомого дослідника Уралу та Кавказу професора Фармозова про те, що в Карпатському регіоні немає значимих петрогліфів (наскельних зображень) — і крапка. Хоча ще в 30–ті роки ХІХ століття співзасновник «Руської трійці» Іван Вагилевич особисто зафіксував рунічні написи й солярні знаки на культових пам’ятках у трьох різних місцях Карпат.

Життя дорожчає невпинно, цифри на цінниках змінюються, мов у калейдоскопі. Причому аж ніяк не у бік зменшення. Наш народ, який звик усі труднощі держави долати самотужки, нині перебуває у розгубленості: не купиш сьогодні — завтра воно коштуватиме ще більше. Але, з іншого боку, доходи у більшості із нас стабільні і особливо розганятися у магазинах не дозволяють.