Ще півроку тому в «УМ» вийшла публікація «Коли юрист грошей не просить» (№ 188 за 14.12.2012 р.). Йшлося у ній про те, що в Україні все більше адвокатів долучаються до руху «для суспільного блага», безплатно захищаючи тих, хто не може заплатити (так звана культура pro bono).

Громадськість Приірпіння обурена Генеральним планом Ірпеня, який передбачає знищення восьми найбільших зелених зон міста. Генплан затвердила місцева рада ще півроку тому — 20 грудня 2012 року, але про реальні плани мерії та забудовників щодо знищення «зелених легенів» у передмісті столиці стало відомо лише зараз.

Коли в Україні ще лежить сніг, в Узбекистані вже квітне урюк. До різко континентального клімату, з плюсовою температурою взимку, до степового та пустельного рельєфу, а також до східних солодощів та найсмачнішого у Середній Азії плову вже давно звикли й вихідці з України. Вони часто послуговуються російською, хоча й узбецьку знають добре, а українську — не забувають. За даними останнього перепису 2007 року, в Узбекистані проживає близько 87 тисяч українців. Щоправда, про те, що вони козацького роду, багато хто воліє говорити лише у власному домі чи в колі української громади. Життя в мусульманській країні, об’єктивні процеси асиміляції усе більше змивають розбіжності між різними слов’янськими націями.

За чотири місяці вихованці Ковельської виховної колонії, що на Волині, вишили тридцять рушників на великодню тематику. Що й не дивно, адже хлопці, перебуваючи за ґратами, регулярно відвідують гурток вишивання, який діє при загальноосвітній школі у колонії вже вісім років. Як повідомили «УМ» у прес–службі Державної пенітенціарної служби, вишиті засудженими юнаками рушники заплановано продати на благодійному аукціоні для представників української діаспори в Канаді. Отримані від аукціону кошти, як і благодійну допомогу канадців, спрямують на підтримку та розвиток гуртка й вирішення матеріально–побутових проблем засуджених Ковельської колонії.

Двадцять років тому в незалежній Киргизії було створено нове громадське об’єднання — Українське товариство «Берегиня». Ініціаторами стали відомі в республіці вчені, депутати, журналісти, військові, агрономи, музиканти, педагоги тощо — усі українці. Головою товариства став уродженець України Володимир Нарозя. З того часу Володимир Володимирович є незмінним «отаманом» української діаспори Киргизстану. В Бішкеку пана Нарозю знають ще й як відмінника народної освіти КР, художнього керівника фольклорного ансамблю «Барвінок» та ведучого щотижневої радіопередачі «Берегиня» на Першій Національній радіохвилі. Під час першого візиту делегації УВКР до Киргизстану автор переконався, що Володимир Нарозя — надзвичайно активна людина, адже графік перебування, запропонований діаспорянами «Берегині», був дуже насиченим та цікавим. Про діяльність товариства «Берегиня» та незворотні процеси міграції та асиміляції в українській громаді, яка за роки незалежності Киргизстану зменшилася у сім разів, ми говорили з паном Володимиром під час коротких перерв між офіційними зустрічами, науково­практичними семінарами, концертами та переїздами з місця на місце.

Наше авто виривається з пробок Бішкека і прямує на захід — до райцентру Кара­Балта, що розташований за 56 кілометрів від столиці Киргизстану. Сільські назви по дорозі вражають: Садове, Біловодське, Петрівка, Полтавка, Петропавлівка. «Всі ці села сто років тому заснували українці», — пояснює голова українського товариства «Берегиня» Володимир Нарозя. Його заступник, за фахом адвокат, Сергій Кузьменко додає: «Киргизи ж кочівники були, а українці разом із росіянами першими землеробами стали на цих землях, так поступово і навчили киргизів сільському господарству».

Більше деталей членам делегації Української всесвітньої координаційної ради на чолі з Михайлом Ратушним, у складі якої був і журналіст «УМ», повідомили у єдиному в Киргизстані унікальному музеї українських переселенців у селі Петропавлівка. Виявляється, українські селяни цілими родинами з дітьми їхали сюди заради вільної неораної землі наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на волах, відтак шлях лише від російського Оренбурга до Чуйської долини склав цілих півроку! Щоб обжитися на цих землях везли із собою саджанці дерев, посуд та крам, а ще — томик «Кобзаря». Смішно сказати, але з України селяни везли ще й каміння для гніту, бо як же без квашеної капусти! Не знали, що каміння у передгір’ях Тянь­Шаню вдосталь. Нині ж із Києва до Бішкека можна добратися літаком за півдня. Але хвилі міграції часів Столипінської реформи чи направлення комсомольців­добровольців минули. Нині українці масово виїжджають у зворотному напрямку.

Не інакше як фантастичною новиною вважають відомі політики ЄС помилування Президентом Віктором Януковичем екс–глави МВС Юрія Луценка після 27,5 місяця «відсидки». Кадри, на яких засуджений до чотирьох років «колючки» колишній головний міліціонер позавчора вранці радів достроковому звільненню у вишиванці разом із дружиною та соратниками, не залишили байдужими не лише вітчизняних політиків і журналістів, а й закордонних експертів. Учора ж помилуваний Юрій Віталійович уже зустрічався з послами ЄС та США — Яном Томбінським та Джоном Тефтом, а також приймав численні вітання по телефону від відомих європейських політиків. Луценко наголошує: влада не висувала йому жодних умов перед звільненням. Тим більше що, за його словами, з Януковичем він не спілкується з 2009 року. Відпочивши у колі родини та підлікувавшись у приватній лікарні, самому Луценку вочевидь доведеться розриватися між Європейським судом з прав людини (де він планує домагатися повної реабілітації свого імені та скасування двох вироків вітчизняної Феміди) та опозиційними майданчиками в Україні (адже про бажання вести боротьбу з режимом він неодноразово заявляв за ґратами). Чи додасть присутність Луценка масовості поки що не чисельним мітингам «Батьківщини», «УДАРу» та «Свободи», побачимо вже невдовзі.

Між офіційним Києвом і Бішкеком останні контакти на найвищому рівні відбулися ще у вересні 2011 року. Тоді Президент України Віктор Янукович, перебуваючи з візитом у США, зустрівся з попереднім президентом Киргизстану Розою Отунбаєвою. Робочих зустрічей з обраним півтора року тому Президентом Алмазбеком Атамбаєвим узагалі не було, в обох країнах важко пригадують, коли відбулися останні зустрічі на рівні прем’єр–міністрів. Та, незважаючи на це, товарообіг між Україною і Киргизстаном в останні роки лише зростає. Цифри, звісно, не астрономічні, але в українській амбасаді у Киргизькій Республіці переконані у подальших перспективах взаємовигідної співпраці між українцями і киргизами.

На вулиці Ахунбаєва у Бішкеку, де Україна орендує будівлю посольства, вже призабули тривожні революційні дні квітня 2010 року, коли розгнівані киргизи спалили Генпрокуратуру, а мародери розграбували торгові центри та супермаркети. Що й казати, якщо з поста біля української амбасади зняли держохорону, тож будівлю могли захопити будь–якої миті. Але минулося. Нині у парку перед посольством підростають берізки, посаджені кілька років тому за ініціативи Надзвичайного та Повноважного посла України в Киргизії Володимира Солов’я. Володимир Васильович пригадує, як після його призначення до Бішкека навколо посольства був, м’яко кажучи, «бомжатник». Але власними силами прибрали територію, посадили деревця, тож замість асоціальних елементів тут почали гуляти мами з маленькими дітьми.

Проблематику і перспективи економічної і культурної співпраці між двома країнами ми обговорили з паном послом під час нещодавнього візиту до Киргизстану делегації Української всесвітньої координаційної ради, у складі якої перебував і журналіст «УМ».

Керівництво Державної пенітенціарної служби наголошує на подальшому реформуванні кримінально–виконавчої системи згідно з міжнародними стандартами. Днями за ініціативи відомства та за фінансової підтримки Генерального директорату з прав людини і норм права Ради Європи, низки міжнародних неурядових організацій відбулася науково–практична конференція «Державна пенітенціарна служба України: історія, сьогодення та перспективи розвитку у світлі міжнародних пенітенціарних стандартів та Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально–виконавчої служби України». Проведення заходу збіглося із 15–річчям ДПтС України.

Після засніженого Києва Алмати зустрів нас ранковим весняним дощем. Захмарене небо не давало змоги помилуватися класичною панорамою «південної столиці» Казахстану біля підніжжя гір Заілійського Алатау — найпівнічнішого хребта Тянь–Шаню. «Засніжені вершини навіть у сонячну погоду нині не завжди побачиш», — каже нам один iз працівників Генерального консульства України в місті Алмати. І дійсно, над містом садів і фонтанів тепер постійно висить смог, повітря загазоване, тож складна екологічна ситуація у цій передгірській котловині не відрізняється від схожих за рельєфом Афін. Перенесення столиці Казахстану в 1997 році з Алмати до Астани дещо виправило ситуацію, але не надовго. Тоді на північ країни слідом за президентом Нурсултаном Назарбаєвим та державними чиновниками поїхало й чимало українських фахівців, що обжилися тут iз часів СРСР. Ті ж, хто лишився, вже у 2004 році створили громадське об’єднання «Український культурний центр «Просвіта Жетису» ім. Т. Шевченка» й за підтримки українського Генконсульства в Алмати почали активну діяльність заради збереження національних традицій українського народу. Що й казати, за короткий час свого існування УКЦ організував і провів більше двадцяти фестивалів української культури.