«Я коли бачу зараз боби, мені аж погано стає, — здавленим голосом говорить Людмила Мирончук. — Можете уявити собі, всю зиму, і аж до молодої картоплі, я харчувалася винятково бобами! Варила з них і суп, і борщ, і пюре, і тушкувала їх — іншої їжі в мене тоді не було. Покійний дядько дуже любив боби, от і припас на горищі кілька мішків. Три роки вони пролежали там, але як я зраділа знахідці! Боби врятували мені життя. Хоча з тих пір я їх більше не вживаю».

Здається, стільки випробувань, скільки випало на долю цієї жінки, людина витримати не може. Вона була гарною, щасливою, багатою і коханою. Але практично в одну мить у неї все зруйнувалося — одного за одним Людмила втратила новонароджену онуку і єдиного сина, після цього — розлучення з другим чоловіком, операція з видалення пухлини в молочній залозі. Наслідки розлучення вона розсьорбує от уже десять років, намагаючись повернути собі половину незаконно відібраної трикімнатної квартири. Її били безжалісно через це, вивозили в поле, щоб убити, та вона й сама хотіла повіситися. А потім почала життя спочатку.

Наш колишній земляк Олександр Сизоненко (зараз мешкає у Санкт–Петербурзі) стверджує, що його зріст — майже 2 метри 60 сантиметрів. До того ж чоловік і зараз продовжує рости! На жаль, його унікальність стала справжнім прокляттям для велетня з пітерською пропискою: адже ця аномалія звичайній людині завдає купу незручностей і «гарантує» цілий букет хвороб. Окрім того, нещодавно на велетня «поклав око» учений–патологоанатом із Німеччини. Власник специфічного музею «Тіла світу» запропонував гіганту, який живе на досить скромну пенсію, кілька сотень тисяч доларів за можливість стати після смерті... експонатом у його музеї!

Валентину Михайлову в Тернополі знають передусім як парапсихолога та біоенергоінформтерапевта. Саме так значиться її спеціалізація в обліковому списку Обласного центру здоров’я. Однак у її візитці написано ще й «спеціаліст у галузі паранормальних явищ». Довгий час вона проживала дуже далеко від України — у місті Мінусинськ російського Красноярського краю, котрий, як сама каже, є суцільною аномальною зоною. Саме там якось випадково помітила, що може на відстані впливати руками на предмети і людей. Там же почала відчувати присутність своїх ангелів–охоронців та інші незвичайні речі. Все це спочатку дуже лякало і тривожило, аж поки не прочитала в газеті про клуб уфологів. Пішла туди і її записали у групу контактерів.

Трохи пізніше цей клуб став філією Сибірського науково–дослідного центру аномальних явищ, і саме в ньому Валентина Михайлова освоїла ази методики енергетичного впливу на людину. Потім були московський навчальний центр «Елком», де жінка з незвичайними здібностями отримала диплом парапсихолога–цілителя вищої категорії та Всесоюзний науково–координаційний уфологічний центр, а також здобуття початкової медичної освіти, без чого неможливо було займатися з хворими людьми. А спеціальність біоенергоінформ­терапевта підтверджує диплом уже Української асоціації народної медицини. Крім того, є у неї ще й незвичне «звання»— контактер, про яке вона не дуже розповідає, адже більшість людей просто не готові сприймати таку інформацію. Що ж, у те, про що легко і навіть трошки з гумором розповідає ця розумна, весела і явно наділена високим інтелектом жінка, справді важко повірити...

Більше сотні патентів на власні винаходи та десяток власноруч написаних книг має відомий черкаський винахідник, кандидат технічних наук Леонід Фомінський. За видатний вклад у науку йому вручено російську міжакадемічну нагороду — орден «Лицар науки». Ученого з волинським корінням академік Російської академії космонавтики ім. Ціолковского Нікітін називає людиною, яка «закладає основи нової фізики». Фомінський відкрив джерело нової енергії, створивши теорію вихрового теплогенератора. Це «вічний двигун» третього покоління, в основі якого — ефект зменшення маси енергії тіл під час прискорення їх обертання.

...Світ завжди намагався заглянути за високі монастирські мури. Людям кортить побачити, як живеться там самітникам, які добровільно прирекли себе на аскетичне існування, відмовившись від усіх земних утіх. Бо просто розумом цей подвиг самозречення не осягнути. Та не всі, виявляється, здатні витримати нелегкі будні чернечого послуху. Не так давно журналістська робота випадково звела з людьми, які втекли з монастиря й заснували свою обитель із власним статутом.

Зо 20 років тому Микола Тарасенко був відомим археологом, працював у Нікарагуа, де навіть зробив відкриття, що перевертає уявлення про залюднення Американського континенту. А потім повернувся на Луганщину. Оселився самітником на горі у Ведмежому байраці, подалі від гамірного життя. Сьогодні в цьому поселенні вже мешкає більше десяти людей...

...Мені було тринадцять, коли почалася війна. Я досі пам’ятаю той день — 22 червня 1941 року. Я сидів біля ганку дядька Данила. Раптом із хати вийшов сполотнілий дядько і сказав, що рано–вранці на нас напали фашисти. Так у життя нашого села Рижове, що на Харківщині, увірвалася війна...

У скромній івано–франківській квартирі неподалік набережної імені Стефаника скромно до квітня 2007 року жив на заслуженому відпочинку колишній інженер заводу «Промприлад» Мирон Болехівський. Майже щодня зранку він їздив у рідне село Ворона, за два десятки кілометрів від обласного центру, де на запустілому батьківському обійсті порався біля пасіки та городу, а вечорами продовжував удосконалювати те, на що заклопотане людство не звертало увагу. Після публікації в «УМ» матеріалу «Засекречена лабораторія» пана Мирона» її герой три роки тому прокинувся відомим. Відтоді не звичного до публічної уваги винахідника кілька разів показували місцеві та київські телеканали, читачі й глядачі зверталися з уклінними проханнями поділитися досвідом використання запатентованого ним медичного пояса для лікування пахової грижі. Та згодом ажіотаж довкола його скромної персони стих, і життя знову ввійшло у звичну колію.

Аж раптом — несподіваний дзвінок від пана Мирона: «Приходьте ввечері, я хочу поділитися з читачами «України молодої» одним давнім відкриттям, про яке варто знати передусім власникам транспортних засобів. Нехай користуються».

Відколи людство придумало гроші, його роздирають протиріччя. Гроші — зло, але чомусь цього зла кожному хочеться якнайбільше. Гроші не головне, але й без них — ніяк. Бути заможним у бідній країні — непристойно, але чи багато знайдеться бажаючих, які не хотіли б опинитися на місці багатія? Про гроші та про те, як вони правлять світом, ми розмовляємо з дніпропетровцем Михайлом Арошенком, автором серії книжок «Час і гроші», започаткованої 16 років тому.

...Уперше працювати з папером Ася почала ще в десятирічному віці. З легкої руки своєї мами — черкаської художниці Анни Чуприни. «Тоді наша Ася захворіла й сиділа вдома. Мені треба було йти на роботу й, аби дитина не нудьгувала на самоті, я взяла білий папір, маленькі ножиці й показала їй, як потрібно вирізати витинанки», — розповідає «УМ» Анна Юріївна. Вона пригадує, як розгорнула папір, на якому з’явилося тонке та мальовниче мереживо: очі в малої аж засяяли від здивування. А ввечері, коли мама повернулася з роботи, біля ліжка Асі вже лежала ціла гора паперових витинанок. Анна Юріївна дотепер зберігає ті перші доньчині роботи. Тоді вона не думала, що дитяче захоплення зіграє немалу роль у виборі Асею майбутньої професії. Утім, певно, по–іншому й бути не могло у дитини, батьки якої є художниками і котра змалку пропадала в Черкаській дитячій школі мистецтв, де вони працювали.