Здавалося, насправді виборча кампанія почалася вже давно, коло кандидатів окреслене, способи й засоби як їхньої боротьби за булаву, так і боротьби проти них — теж. Четверте липня плюс мінус день виглядало лише як формальний пункт у плані заходів ЦВК. Але варто було в ці дні відбутися кільком подіям за участю головних пошуковців президентського крісла, і навколовиборча масовка усвідомила багато чого нового. Перший тиждень липня став лакмусом для всіх «великих перегонів-2004».

Ситуація з так званою Українською національною асамблеєю, де головою — такий собі Едуард Коваленко, привертає увагу не стільки тим, хто саме «підтримує» Віктора Ющенка (адже колишній дрібний підприємець із Генічеська справді не вартий жодної уваги як «підкорювач столичних політичних вершин»), як насамперед зовнішнім антуражем і метою — як саме і навіщо УНА «підписується» за лідера «Нашої України». Минула субота — день, від якого до офіційного старту президентської виборчої кампанії залишався рівно тиждень, — стала вагомою заявкою президентської Адміністрації на застосування в протиборстві з Ющенком найчорнішого піару. В даному випадку через маріонеткову УНА та висвітлення її акцій на центральних телеканалах розвивається тема «екстремізму» й «фашизму» в іміджі Ющенка, в ідеології його оточення та політичної бази. Усі бажаючі могли пересвідчитися, хто саме є замовником таких декорованих походів, а також — як із ними боротися.

Менш як за півроку до дня голосування за нового Президента виборча кампанія ще не набула всієї очікуваної яскравості-страхолюдності. Але один технологічний елемент «великих перегонів» уже застосовується на повну котушку — це рейтингові дослідження, зокрема вплив на маси оприлюдненням попередніх висновків щодо їхніх же, масових, політичних уподобань.
Діюча влада, вже фактично не маючи надій на політреформу як запоруку виграшу виборів, узялася нарощувати м'язи для «прямого» виборчого застосування. Важка артилерія у вигляді центральних телеканалів переключається із піару доленосного значення змін Конституції на смакування рейтингів головних дійових осіб? І де б ми ще дізналися, що в кандидата Ю. електоральної сили не прибуває, а виборці, навіть прихильники, не вірять у його кінцеву перемогу, тоді як у «єдиного» кандидата Я. рейтинг зростає навіть не як на дріжджах, а на віагрі, й більшість (причому не лише парламентська) переконана в тріумфі цієї сили?

Так звана «широка демократична коаліція», вона ж «парламентська більшість», обіцяла вирішити питання з єдиним кандидатом від влади в президенти після завершення проекту «Конституційна реформа». Ясна річ, що Банкова (а саме її голосом говорить ШДК) передбачала успішний для себе фінал прийняття змін до Конституції, за якими майбутній Президент України був би наділений фактично правами англійської королеви, а вся повнота виконавчої влади переносилася б у Кабінет Міністрів. Проте сподіванням Кучми й Медведчука не судилося збутися, і скільки б Леонід Данилович не казав «халва», таки обіцяючи якимось чином завершити політреформу до цьогорічних виборів, солодше йому від цього не стане. Після невдалого голосування у ВР 8 квітня більшість фактично розсипалася, тож потрібно було негайно її якось клеїти, при цьому пускаючи в хід резервний план на президентські вибори. Уже без урахування цілющої для нинішнього режиму політичної реформи. Відтак учора надвечір і було хутко оголошено про те, що на координаційній раді партій, які входять до парламентської більшості, в присутності нинішнього Президента єдиним кандидатом у його наступники було висунуто Прем'єр-міністра Віктора Януковича.

Дивина, та й годі: політична реформа після 8 квітня фактично зникла з екранів телевізорів. Якщо в попередні дні ця тема, безперечно, значилася в «темниках» як «важлива й актуальна», центральні канали робили прямі включення з так званого всеукраїнського громадянського форуму на підтримку змін Конституції, про це ж безперервно бубоніли в телесинхронах металурги й учителі, доярки й гінекологи, редактори новин чекали голосування у Верховній Раді як вінця процесу, започаткованого мудрим Президентом і підштовхуваного його вірним канцеляристом, то після четверга — наче заціпило.

Як влучно пригадав колега з «Української правди» Сергій Лещенко, вся ця «бодяга» з так званою «конституційною реформою» бере початок ще з дня виборів цієї Верховної Ради — 31 березня 2002 року, коли було оголошено про перемогу «Нашої України» з величезним відривом за партійними списками, Віктор Ющенко вiдтак став беззаперечним фаворитом президентських виборів-2004, а лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук, котрий тоді ще навіть не був «кризовим менеджером» всеукраїнського калібру, фактично пообіцяв: «Я зроблю все, щоб ажіотаж навколо посади Президента не був таким значним».

У Верховній Раді вчора готували провокацію. На початку засідання представник «Нашої України» Юрій Кармазін заявив, що в кулуарах затримано групу якихось невідомих молодиків, і зажадав від спікера пояснити, хто це такі і що вони там забули. Як згодом розповідали журналістам «УМ» опозиційні депутати, вранці вони справді виявили у приміщенні ВР понад 30 «бритоголових хлопців» (хоча «наш рухівець» Юрій Ключковський оперував іншою цифрою — «близько 70»), які «на третьому поверсі проходили інструктаж». Це, за словами парламентаріїв, були «люди з охорони, якою фактично керує Адміністрація Президента», котрі, очевидно, мали виконувати ту функцію, яку завжди виконують подібні хлопчики на демонстраціях, інших важливих подіях. «Ющенківці» та бютівці припускають, що ці натреновані провокатори мали якимось чином зірвати голосування: можливо, вчинивши бійку на балконі, можливо, в інший спосіб — скажімо, кидаючи щось у президію або в більшість.

Перш ніж оцінювати вчинок Валерія Кравченка, який виніс на суд не лише української, а й міжнародної громадськості факти протиправних наказів керівництва розвідки СБУ щодо стеження за опозиціонерами і взагалі чільними вітчизняними діячами за кордоном, потрібно зауважити головне: розмова ведеться навколо доказів злочинної діяльності наших лідерів. По-друге, слід дати оцінку справжності цих доказів. І лише потім говорити про мотиви, які спонукали головного офіцера безпеки української амбасади в Німеччині на такий безпрецедентний крок.

Минулого тижня екс-майор Державної служби охорони Микола Мельниченко перебував у Берліні. Власник найціннішої аудіотеки любить робити такі наскоки з Америки в Західну Європу, аби «перетнутися» з Президентом Кучмою. Ось і цього разу Микола мав нічліг в апартаментах готелю «Хілтон» на Моренштрассе, 30 — саме там, де знімав один із найдорожчих номерів наш дорогий Леонід Данилович. Символізм був, а от зустрічі в фойє чи коридорах за час спільного проживання під одним дахом Президента та його опального охоронця не трапилося. Утім Микола картинно подефілював на очах у високопоставлених представників української офіційної делегації, навіть про щось поговорив із міністром транспорту Кірпою та ледь не зчепився з помічником Президента Льовочкіним: той назвав Мельниченка «зрадником», а Микола його — «прислужником кривавого режиму».
Після того, як Кучма завершив українсько-німецькі консультації зі Шредером і відбув до Києва, здав ключ від кімнати в «Хілтоні» й Мельниченко. Хорошого потроху, та й задорого.
До того часу екс-охоронець встиг зробити майже звичний для своїх європейських візитів набір справ: виступив з інтерв'ю в російській редакції радіо «Німецька хвиля», там же, на «Дойче велле», взяв участь у «круглому столі» на українську тематику, ще раз розповів про повороти «касетного скандалу» і для фільму, який має вийти в ефір на центральному німецькому каналі вже у вівторок. Виходить така собі спроба інформаційної нейтралізації тієї «локшини», яку возить на Захід Кучма. Ну й правовий аспект: як говорить сам Микола, «пришвидшую початок юридичного розбирання у справі української владної банди».
Інтерв'ю Мельниченка для трьох українських журналістів («УМ», «Української правди» та Української служби Бі-Бі-Сі) відбулося в одному з холів «Німецької хвилі». Екс-майор виглядав хоч і дещо замороченим попередніми ефірами та «грою на публіку», але таким самим молодим, підтягнутим та свіжим, як на відомих фотографіях у почті Кучми «до скандалу». Проста матер'яна синя куртка, бувалий у бувальцях коричневий костюм, краватка, тека з документами-аргументами все про те саме.
Микола фактично не «шифрується», хоча, скажімо, фотографується неохоче. В Німеччині його опікує старий знайомий, який займався в Україні політикою ще з початку 1990-х, основний бізнес має в Чехії та Німеччині і, за його словами, допомагав Мельниченкові виїхати в 2000 році з України до Чехії, а затим і за океан. «Старші друзі», до речі, обізнані на всіх тонкощах нашої політики і симпатизують Вікторові Ющенку. У суперсучасному БМВ, в якому вони возять Миколу, — потовщені (кажуть, куленепробивні) стекла. Запрограмований комп'ютер на передній панелі «малює» і жіночим голосом німецькою мовою розповідає, куди треба їхати та повертати вулицями Берліна. У машині звучать українські пісні — як Оксани Білозір про любов до рідної землі, так і «Братів Гадюкіних» — «Бай, бай, мила, гудбай, бай-бай, мила, прощай. АвтобУсом до ЛондОну, літаком до Вашингтона — бай-бай, мене забувай».
Україну не забуває ніхто з них. З інтернету можна дізнатися про все. Микола Мельниченко, до речі, є постійним читачем «УМ» — при знайомстві з автором цих рядків він згадав деякі з останніх публікацій нашої газети, зокрема ті, що стосувалися його скромної особи. «Вас ще не закрили?» — запитує жартома. Коли я кажу, що нас — ні, а от «Сільські вісті» закривають, екс-майор-спецслужбіст висловлює переконання, що «єврейська» тема у «СВ» — це майстерна провокація, зрежисований план, на який невідомо навіщо повелися соціалісти.
Iз його відповідей на питання видно, що Мельниченко дещо втомився і розчарувався: «касетний скандал» загруз на мертвій точці в Україні, не має ця справа юридичного ходу до суду і в США. Микола критикує за бездіяльність і тимчасову слідчу комісію Григорія Омельченка, відчувається і його роздратування діями опозиції загалом: Мельниченко кілька разів наголошує на неправомірності угодовства з Кучмою, надання якихось юридичних гарантій злочинцям.
А ще екс-майор, схоже, трохи «ревнує» почату ним справу до генерала розвідки Валерія Кравченка, який «підірвав» свою «бомбу» «Берлін-гейту» якраз у переддень візиту до столиці Німеччини Леоніда Кучми. З одного боку, Мельниченко в розмовах із журналістами ніби підтримує демократичну риторику «есбеушника», який прозрів і відмовився виконувати злочинні накази начальства. А з іншого — вже підвечір, в останній розмові з журналістом «УМ», сказав, що «про генерала Кравченка вже через тиждень забудуть», а ті шифровки з центру, які пан Валерій хоче передати в комітет Верховної Ради та Генпрокуратуру, не мають жодної юридичної ваги. Хоча Микола й не погоджується з припущенням, ніби Кравченка створили, аби затьмарити Мельниченка.
За однією з версій Миколи, вчинок Валерія Кравченка був потрібен лідерам української опозиції, і вони його підтримуватимуть. За іншою — він перейшов під «ковпак» німецької спецслужби БНД і, оскільки не має на руках нічого серйозного, змушений буде здати всю агентуру в Німеччині, аби тут залишитися і мати підтримку Берліна. До речі, за деякими даними, Мельниченко насправді прагнув зустрітися з Кравченком, але той не пішов назустріч.
Утім є різні оцінки «Мельниченка-2» з вуст Мельниченка справжнього. А інтерв'ю ми почали все ж із традиційної теми.

Роль особистостей в історії важко переоцінити — вони її рухають, змінюють, не дають застоятися. Час президентських виборів, що надходить в Україні, — саме час появи цих самих особистостей. В Україні, яка вже скоро десять років як живе «під патронатом» Леоніда Кучми, по його «понятіях» (але, виявляється, лише один його президентський термін, а не два), нарешті має добродити молоде вино. Нові міхи зачекалися на нього.