«Ви блазні, якщо берете участь у цьому цирку», — почула від знайомого, що проходив повз. Протягом чотирьох років він також виходив 16 вересня на Майдан і зі свічкою в руках ішов до тоді ще Адміністрації Президента: ставити тодішньому главі держави запитання, яке потребувало, але так і залишалося без відповіді. Тепер плакати з надписами «Кучма, де Гонгадзе?» деякі активісти переписали на «Ющенко, де замовники Гонгадзе?». А на Банковій «сидить» нова влада. Саме тому багато хто з постійних учасників траурних мітингів — так-так, тоді вони були ще мітингами — пам'яті Георгія тепер вважає дурницею й навіть блазнюванням і вихід на Хрещатик зі свічками в руках, і тим паче походи до вже відкритого й не перегородженого жодними «омонами» секретаріату Президента Ющенка. Це їхня думка, і вони мають на неї право.

Здається, наш розчарований у політиці й особливо політиках народ уже нічим не здивуєш. Навіть найполум'яніші активісти Майдану, спостерігаючи за тим, як їхні колишні провідники виторговують собі кращі умови вступу в коаліцію з колишніми противниками (або, якщо комусь іще до вподоби революційна риторика, «бандюками»), вже навіть спльовувати гіркою слиною перестали. Хіба ж їх збагнеш, тих політиків — ще вчора ладні були перегризти одне одному горлянки, а тепер... Утім «УМ» таки вирішила бодай спробувати розібратися в тому, що спонукає колишніх ворогів творити спільні коаліції. З цього приводу — інтерв’ю однієї з найвідданіших представниць Партії регіонів, народної депутатки Людмили Кириченко.

Рівно 10 років тому — «як діти в школу», бо в понеділок 2 вересня, — була запроваджена в обіг українська гривня. Тоді, після періоду гіперінфляційної смути, повноцінну національну валюту чекали як панацею стабілізації. Так і сталося: гривня принесла в Україну відносний грошовий спокій, водночас і гривню вберегли від ударів та потрясінь. Те введення до кас та гаманців нових незалежних грошей відбулося чітко й виважено — так, що даний приклад вдалої грошової реформи вже вивчають студенти західних університетів.

У країні — економічна й бюджетна криза. Два попередніх уряди розвалили економіку й довели до ручки бюджет, ще трошки — і полетіли б ми з вами у фінансові тартарари... Страшно? Не лякайтеся, адже прийшов новий, потужний уряд професіоналів, які впіймали Україну на межі провалля й, спасибі їм, порятують неньку й нас із вами від катастрофи. Так принаймні випливає з інтерв'ю, коментарів та інших публічних виступів нового провідника фінансової й економічної політики, кабмінівського «2 в 1» — першого віце-прем'єра і міністра фінансів в одній особі Миколи Азарова, якому доручив боротися з «економічною кризою» сам Прем'єр, Віктор Янукович. Приємно, звісно, що об'єднана одним партійним кольором урядова команда, якій за «універсальною» домовленістю відійшов економічний блок, так турбується про благо держави. Тільки незрозуміло, з чим саме панове Азаров і компанія планують так ревно боротися, адже, як запевняють їхні опоненти, ніякої кризи немає й близько.

Анатолій Кінах — політик, відомий своєю поміркованістю й розважливістю. Анатолій Кирилович ніколи не ліз на барикади й завжди наголошував на тому, що варто досягати компромісів заради майбутнього України. Водночас голова Українського союзу промисловців та підприємців й лідер однойменної партії був активним учасником команди Майдану й постійно наголошував на тому, що в українськiй полiтицi триває не війна конкретних особистостей, а боротьба світоглядів — «поганого» і «хорошого». Після перемоги «хорошого» Кінах (колись ледве не суперник Віктора Ющенка, якого змінив на посаді Прем'єр-міністра, але вже давно — його прихильник і соратник) обійняв посаду секретаря РНБО, а після парламентських виборів-2006 обрав мандат народного депутата. Тепер Анатолій Кирилович очолює парламентський Комітет з питань національної безпеки й оборони, тож має багато чого сказати з цього приводу. Особливо в «тривожному» контексті дій нового уряду, призначеного, до речi, 4 серпня — саме в той день, коли Кінаху виповнилося 52 роки. Про те, чи задоволений він «поведінкою» «подаруночка на день народження», «Україна молода» розпитувала Анатолія Кириловича в телефонному інтерв'ю (заклопотаний державними справами політики зараз вирвався на короткий відпочинок до Криму).

Соціаліст Микола Рудьковський, судячи з усього, до розпуску готовий і почувається більш ніж упевнено. Бо на запитання кореспондентки «УМ», що його фракція і партія робитимуть у разі виходу в світ відповідного указу Президента, «снісходітєльно» поплескавши авторку цих рядків по плечу, любитель костюмів від «Бріоні» й дорогих машин констатував: «Сонечко, підемо на вибори — виграєм вибори!». Ось так, коротко і ясно. І, погодьтеся, значно приємніше, ніж «зайка», як любить називати журналісток соратник Рудьковського по «антикризовій коаліції» Олег Калашников.

«Ну де ж вона, ну що ж це таке, ой...» — ледь не плачуть двоє дівчат, з надією видивляючись когось у розрізнених групках людей біля пам'ятника Ватутіну (навколо на доріжках та газонах стоять або бродять такі самі групки, деякі з табличками на кшталт «Голосіївський район»). Випадково прийнявши кореспондентку «УМ» за «свою», ставлять якесь дивне запитання про списки, але не встигаю я розгублено зітнути плечима, як поруч «виростає» міцно збита жіночка — дійсно з якимись паперами в руках. «Дєвочкі, ви чьї?» (панночки, перебиваючи одна одну, починають хаотично пояснювати, «чиї вони» й кого шукають). «Я же о ваших інтєрєсах пєкусь, чтоби ви дєньгі получілі!» — намагаючись розібратися, дратується жінка.

Без помісної Української православної церкви, із центром у власній, а не будь-якій чужій державі, не буде й незалежної України. Цю тезу патріарх Філарет проголошує давно, послідовно й щиро. У 1997-му, через два роки після сходження на патріарший престол, у Москві йому оголосили анафему й тепер саме ім'я «розстриги» Михайла Денисенка (як уперто називають його по-мирському «там»), викликає у російських церковників лють. Його святість Філарета ненависть не лякає. І не тільки тому, що він, як каже сам, не з лякливих, а й через те, що добре розуміє справжні причини цієї ненависті: Російська держава, із якою Російська церква віддавна пов'язана надто тісними узами залежності, понад усе боїться втратити свій вплив на Україну. І патріарх Філарет, який виступає за створення незалежної церкви в незалежній державі, їй як більмо в оці.
Нині УПЦ КП має всі шанси опинитися під перехресним вогнем: проти нього воює, по-перше, УПЦ Московського патріархату, а по-друге, Філарет може стати об'єктом гоніння ще й для нового урядового керівництва України (не забуваймо про конституційну реформу). Адже Партія регіонів і комуністи — одні з найзатятіших ворогів Київської патріархії, та й Соцпартію навряд чи назвеш добрим другом «філаретівців». Тож хоча Церква й повинна перебувати окремо від держави, прихід у владу «антикризової» коаліції, безперечно, не може не непокоїти Патріарха, котрий стояв разом із людьми на помаранчевому Майдані й молився за створення коаліції демократичних сил. Тож природно, що наша розмова починається саме з цього — обговорення нинішньої політичної ситуації.

«Орли Луценка» врятували Верховну Раду від захоплення. Напередодні вчорашнього засідання парламенту міліція затримала мікроавтобус із ланцюгами, замками та дерев'яними брусами, загорнутими в пакети з надписами «Пора». Як революціонер, пікетник і «блокатор» із неабияким стажем міністр внутрішніх справ Юрій Луценко одразу розкусив, що до чого: «Міліція знає про підготовку до блокування і ймовірного захоплення приміщення Верховної Ради, — попередив керівник МВС в інтерв'ю «Українській правді». — Ми ретельно відслідковуємо ситуацію і будемо робити все, щоб депутати могли потрапити до парламенту».

«Блакитні, рожеві, оранжеві... Ніяк не вгамуються. Та однакові вони всі. І дурню ж ясно, що у них там відбувається дерибан». Це — глас народу, причому на вигляд вельми інтелігентного. Двоє чоловіків при краватках і «дипломатах», ідучи по алеї Маріїнського парку, де стоять сині намети з символікою Партії регіонів, незлобиво констатують: «бандити ділять владу». «Простіша», судячи з одягу, жіночка, яка кудись дуже запізнюється, має щодо «всього цього» значно радикальнiшу думку: її разом з іншими пасажирами висадили з маршрутки, яка через запруджену мітингом вулицю не може проїхати далі Верховної Ради, тому сердешна сипле на голови політиків усіх мастей такі прокльони, що позаздрила б і Довженкова бабця із «Зачарованої Десни». Вулицею Грушевського туди-сюди бродять групки людей із партійними прапорами БЮТ, Партії регіонів та СПУ. Розминаються ніби мирно, хоча подекуди виникають дискусії між представниками протилежних таборів на тему, чиє діло «правіше», себто справедливіше. У кожного, природно, з цього приводу власна думка.