Суть справи ми вже описували у позавчорашньому номері: сторіччя Київського зоопарку було використано для з’ясування стосунків між «групою Берзіної» та «групою Трантіна». Вийшло так, що по один бік барикад опинилася директор зоопарку Світлана Берзіна, по інший — її заступник Кирило Трантін. Трантіна підтримують, зокрема, Сергій Григор’єв та Ігор Марійчук — учасники «ювілейної бійки», яка виникла через те, що чоловіки намагались пройтися територією закладу з плакатом «Берзіну — геть!». Проблема, звісно, не у шматку картону, а у взаємних обвинуваченнях. Обвинуваченнях матеріального, фінансово–майнового порядку. Про педофілію чи — що в даному випадку було б актуальніше! — зоофілію, слава тобі, Господи, не йдеться. Тож бодай цей пункт можна відкинути... «УМ» мала можливість отримати коментар у Марійчука та записати інтерв’ю з Трантіним. А Берзіна, як і було обіцяно, сама розродилась цілою статтею. Дуже довгою і написаною російською мовою. Ми переклали її мовою державною і частково використали у підготовці цього матеріалу. Вирішили вдатися до жанру «контрв’ю», коли два опоненти відповідають на одне й те саме запитання. Щоправда, розуміти це слід не буквально, адже з Берзіною не було безпосереднього спілкування. От що в підсумку в нас вийшло:

Я пишу цю колонку, щоб відповісти на закид про недостатньо критичне висвітлення теми зоопарку. На жаль, прозвучало і таке. У квітні цього року я робила інтерв’ю з директором зоопарку Світланою Берзіною. Тоді вона зустріла мене досить люб’язно і відповіла на всі мої запитання. Гострі вони були чи ні — як на мене, нормальні... Нормальні та актуальні. Відтак я зробила розшифровку запису, але подала матеріал не як інтерв’ю, а як проблемну статтю. Я не замислювала її як комплімент пані Берзіній. І як підтримку її опонентів також не замислювала. Іншими словами, не була ні на чиєму боці. Не хочу казати, що була «на боці правди» абощо.

Коли знамените Київське водосховище «запускали» в дію (а було це в 1964–му), термін його експлуатації, за задумом будівничих, мав дорівнювати сотні років. Ця сотня ще не добігла кінця, але проблема в тому, що при закладанні гідроелектростанції та водосховища ніхто не розраховував на безконтрольну забудову обабіч цих об’єктів. Уздовж дамби мав рости ліс, а не елітні котеджі, які руйнують систему дренажу, зазначають екологи. Нині, як говорить в інтерв’ю агент­ству УНІАН керівник незалежної міжнародної групи вчених з прогнозування наслідків катастроф Василь Кредо, аварійність Київського водосховища зростає до 93 відсотків.

Минулого тижня на станції аерації горіли «мулові поля». Поки у Бортничах готували «київську перепічку», а вітер гнав дим на лівобережжя столиці, подія обростала немислимими чутками. На кшталт того, що при горінні мулових полів у повітря виділяється діоксин. Буквально за тиждень до пожежі в «УМ» вийшла стаття про екологію міста, в якій ми згадували, зокрема, і станцію аерації. Америку наше видання не відкрило: про проблеми Бортничів поінформоване все столичне керівництво. А для досі не поінформованих — невеличка довідка.

Це вже не смішно: Київська міська держадміністрація звертається до столичних мешканців із проханням висловити свою думку щодо гімну столиці. Прохання озвучив заступник мера Віталій Журавський, зауваживши, що «столиця не може залишатися без гімну». От тільки свого часу на проведення конкурсів щодо гімну було витрачено 93,5 тисячі гривень бюджетних коштів. Мета проекту полягала у «прослуховуванні» і аматорів, і знаних митців, які могли б порадувати городян текстом та музикою, гідними репрезентувати Київ.

«Помаранчева» революція на київському Майдані певною мірою сприяла переоцінці персони столичного голови. Мало–помалу склався міф про те, що київський правитель (ким би він не був) мав реальну можливість впливати на події. Омельченко, мовляв, був «хорошим» і повівся мудро, бо вже не намагався «навести лад» у той спосіб, у який він робив це в 2001–му — під час «України без Кучми». Я суджу про цей міф із запитань, які колеги з інших видань ставлять експертам: як проявить себе Черновецький у випадку, якщо в столиці після президентських виборів почнеться друга революція? На чиєму він тоді буде боці? Відповідаю замість політологів: на своєму. Безумовно, кандидати в президенти це прекрасно розуміють. Але все одно заграватимуть із Черновецьким, бо київський плацдарм є для них надзвичайно важливим, а Черновецький його диригент. Тішить те, що, на думку опитаних «Україною молодою» коментаторів, після виборів Льоні–«Космосу» буде непереливки: переможець і переможені в той чи інший спосіб поквитаються з ним за подвійну чи навіть потрійну гру.

Перед початком нового політичного сезону (який, щоправда, у парламенті відчутно загальмував) депутати отримали листи від директора Київського зоопарку Світлани Берзіної. Отримали — за рідким винятком — майже всі. Як кажуть джерела «УМ», не написала Берзіна хіба що відкритим опонентам Черновецького. (Нагадаємо, що пані Світлана є також радником міського голови з питань охорони навколишнього середовища).

Узяти хоча б неактуальні нині таксофони. «УМ» писала, що частину їх демонтують, але йдеться не про це. Іще задовго до демонтажу, але вже під час «загальної мобілізації» (себто з початку 2000–х, коли мобільний телефон перестав бути предметом розкоші) я звернула увагу на те, що таксофони стоять — не повірите! — цілі та неушкоджені. Нові, чисті, без непристойних написів, без «генітального» живопису — просто як щойно з конвеєра. У радянські часи з телефонних будок неможливо було спокійно та без пригод подзвонити. Один автомат не працював, інший стояв із виламаною трубкою, третьому примудрялись підпалити чи викорчувати нутро, в четвертому щілину для монети заливали клеєм... Кожен, хто микався зі своєю «двушкою» у пошуках зв’язку, пам’ятає ті часи.

Київ — це не тільки тарифи на комунальні послуги. Не тільки Черновецький і його команда. Це також, на жаль, проблемна екологія, чия проблемність почала закладатись іще у 1986–му. Ми, кияни, вже років двадцять як не говоримо про радіацію, проте вона, ясна річ, нікуди не поділася. «УМ» з’ясувала, що рівень радіоактивного забруднення регулярно вимірюють і досі, хоч показники ці нестабільні й подекуди зовсім неочікувані. Для прикладу: в районі метро «Шулявська» (там, де дислокується редакція «України молодої») рівень радіації становить 15 мікрорентгенів на годину (при нормі — 10—15 мкР/год), а от у науковій бібліотеці імені Вернадського (Голосіївський район) — чомусь аж 20. До речі, у Чорнобилі рівень радіації нижчий, ніж у Києві. Тобто у знаменитому «рудому лісі» біля АЕС він і по цей день зашкалює (небезпечно також їздити на екскурсії і в місто Прип’ять), але в самому Чорнобилі — «атмосфера» більш прийнятна для здоров’я, ніж під Шулявським шляхопроводом.

За право бути «використаним» у колонтитулі пан Яструбинський змагався з Сергієм Міхалковим. У підсумку науковий фантаст із КМДА переміг популярного радянського поета. Яструбинський змалював такий нереально–прекрасний Київ, що в авторки статті просто слинка покотилася. Виявляється, у нас найнижча платня за комірне і найвищий дохід на душу населення. А ще течуть молочні ріки вздовж хлібобулочних берегів, а в кранах та батареях — цілодобово тепло та гаряча вода. А те, що сталося минулої зими (коли городяни у сильні морози сиділи без обігріву), відбувалося, мабуть, десь на Марсі.

Але йдеться зараз про інше. «УМ» уже писала, що ціна на гаряче водопостачання може зрости вдвічі (і це лише тому, що подачу води і її підігрів можуть «потрактувати» як дві окремі послуги). У ігрищах, які затівають «Київенерго» та «Київводоканал», і намагалась розібратись «Україна молода», використовуючи свої джерела інформації. Ось тут нам і стала б у нагоді стара дитяча класика: «А у нас в квартире газ. А у вас? А у нас водопровод. Вот!». Адже головна проблема в тому, що у київського майна — сім няньок, а газ із водою знаходиться в різних руках. До того ж у руках монополістів. Словом, для київського обивателя ситуація патова. Хочеш чи ні, а за новими правилами грати доведеться.