Із 6 травня в українському прокаті стартує один із найочікуваніших фільмів 2010 року: російська картина «Як я провів цього літа» режисера Олексія Попогребського. Такі фільми рідко показують у кінотеатрах, адже в ньому немає екшену і він не претендує на шалені касові збори через участь у проекті розкручених зірок. Проте ця двогодинна драма не потребує дутої розкрутки: лейбл якості на ньому поставив останній Міжнародний кінофестиваль у Берліні, де фільм здобув три «Срібні ведмеді» (за найкраще виконання чоловічих ролей — Григорію Добригіну, Сергію Пускепалісу, та за «видатний внесок у кіномистецтво» — оператору Павлу Костомарову).

Хороша новина зовсім «юного» столичного фесту, що проходитиме з 25 травня по 1 червня, — нарешті сформували призовий фонд: гран–прі становить 20 тисяч гривень (минулого року не було жодної копійки). Також цьогорічний бюджет кінофоруму зріс у півтора раза і становить сім мільйонів гривень. Щоправда, генеральний продюсер фестивалю Федір Крат, розповідаючи, що у пристойних іноземних фестивалів 70 відсотків фінансування становлять державні кошти, не уточнив українські джерела надходження. Відомо лише, що певну суму обіцяє чинний уряд.

«Враження повної ошелешеності публіки… Але я помітив, що на 20—30–й хвилині починається розуміння», — поет і письменник Юрій Андрухович розповідає, як їхню творчість сприймали у п’яти містах України, де проходив тур на підтримку однойменного альбому. Його оцінка квітневих гастролей тверезо–критична: майже ніколи не набиралося повних залів, а найменше публіки було в Одесі. Але всюди концерти завершувалися довгим прощанням. «Тобто сподобалося», — резюмує Андрухович. Така характеристика слухацької реакції напередодні п’ятничного завершального концерту, що проходив у Києві, вельми заінтригувала. Хоча група підтримки Андруховича й «просунутість» київської публіки не викликала запитань, проте все ж момент занепокоєння був: чи економічна криза не спричиниться до того, що Будинок офіцерів, який, наскільки пригадується, такого інтернаціонального — з вкрапленнями українського — андеґраунду ще не бачив, буде напівпорожнім?..

Ще при перегляді трейлера «Втомлені сонцем–2: Предстояння» картинка новоспеченого фільму не віщувала нічого хорошого: масштабні батальні сцени й криваве місиво війни накладають кліше голлівудських блокбастерів і відносять далеко від тонкої лірики «Іванового дитинства» чи «Балади про солдата». Але Міхалков хотів зробити фільм, який був би зрозумілим західному глядачеві: «Чесно кажучи, перший імпульс виник, коли я подивився фільм «Врятувати рядового Раяна»... Мене просто зачепила трансляція самої історії, котра показує, що цю Велику війну виграли союзники. Це ж глибоко несправедливо ні щодо кількості жертв, ні щодо співвідношення зробленого внеску». Ще одна цільова група глядачів для Міхалкова — це молоде покоління росіян (і, очевидно, прилеглих територій), котре відійшло від патріотичного виховання радянського зразка.

До неї можна застосувати багато епітетів: жінка–епоха (про її насичене подіями життя можна писати роман чи знімати кіно), жінка–письменниця (Емма Андієвська написала 36 книжок), а ще художниця (намалювала понад 13 тисяч картин) і філософ (формує власні теорії — хаосу, круглого часу). Крім того, вона феєрично позитивна людина: очевидно, тому у свої 79 років пані Емма виглядає просто чудово. В Україну вона навідується ситуативно — коли добрі люди запросять. Каже, що не має часу й коштів — усі ресурси йдуть на творення у невеликій мюнхенській квартирі, де вона малює свої фантастичні картини, компонує дисонансні сонети й намагається дописати роман «Лабіринт».

Упродовж останнього візиту в Україну пані Емма мала досить публічних зустрічей, кілька з яких провела в Києві. І що вразило найбільше — на зустріч у книгарні «Є» прийшла переважно молодь і з захопленням слухала її вірші! Подібне я спостерігала на недавньому ювілейному вечорі Ліни Костенко. А на камерному вечорі в Музеї друкарства (подія була абсолютно позапланова, оскільки пані Емма несподівано затрималася в Україні через скасування авіаперельотів) письменниця вже більше розповідала про себе. Про те, як мати хотіла виховувати її у російськомовному середовищі, а шестирічна Емма, почувши у Вишгороді (куди її перевезли із Донецька за станом здоров’я) українську, відразу закохалася в цю мову і навіть змусила батьків віддати її в українську школу. Про те, як потрапила на Захід, що там пережила і як почала писати.

Минулої суботи рестораторка Маргарита Січкар придумала для заможних мешканців столиці, як цікаво і з користю провести час: запросила їх на благодійний аукціон на підтримку будівництва Театру на Подолі. Подія потребувала відповідного креативного підходу, тому для дорослих дядь і тьоть організували імпровізований «суботник»: у недобудоване театральне приміщення на Андріївському узвозі запрошували прибути, дотримуючись спеціального утепленого дрес–коду, годували закусками і гречаною кашею, поїли горілкою і гарячими чаями, показували короткі театральні мініатюри. Для створення настрою при вході роздавали похідні торбинки з алюмінієвою ложкою і гранчаком — щоб було чим їсти і куди налити. За цю всю гру просили заплатити участю в аукціоні, де ціна лотів коливалася від двох до п’яти тисяч доларів. Але гості «суботника» другу частину гри фактично проігнорували — половину з 20 лотів довелося зняти з торгів, а те, що продалося, пішло з молотка за ціною естімейта або навіть за те, скільки не пожаліли.

Музична культура доби Середньовіччя, Ренесансу, бароко знаходить в Україні нових адептів. Минулого року учасник відомого гурту «Хореа Козацька» Данило Перцов організував невеличку формацію старовинної музики — «Нова радість», куди, крім нього, входять Любов Славцева та Анжела Зайцева. Ці два паралельні проекти різняться репертуаром та набором музичних інструментів. Днями в Музеї друкарства (на території Києво–Печерської лаври) обидва колективи дали оригінальні концерти.

Україна може похвалитися однією каннською нагородою — у 2005 році «Золоту пальмову гілку» здобула «короткометражка» Ігоря Стрембіцького «Подорожні». Хочеться побажати подібної удачі й повнометражній картині «Щастя моє» (реж. Сергій Лозниця), де одним із співпродюсерів виступає українець Олег Кохан (Sota Cinema Group), фільм — копродукція України, Німеччини, Голландії. Про участь цієї картини в конкурсі стало відомо в четвер, коли оргкомітет Каннського МКФ оголосив перших конкурсантів. Наразі відібрано 16 робіт (список ще буде доповнюватися), які змагатимуться за «Золоту пальмову гілку» з 12 по 23 травня. Серед них — «Обурення» (Outrage) Такеші Кітано, «Інший рік» (Another Year) Майка Лі, «Втомлені сонцем–2» («Утомленные солнцем–2») Микити Міхалкова.

Синопсиси «Щастя мого» повідомляє, що фільм — історія водія–дальнобійника Георгія, який залишає вдома зрадливу дружину і їде шукати пригод у російській глибинці. «Його вантажівка повільно рухається до мети, а сам він заглиблюється у світ страху, жорстокості й зрадництва, що змінює його особистість…» — інтригує анотація до фільму.

«Я ношу окуляри, тобто не є людиною з ідеальним зором. А минулого року побачила оголошення про конкурс «Ініціатива року». Так виникла ідея створити проект для людей, які погано бачать», — пояснює студентка Національного університету ім. Т.Шевченка Євгенія Вятчанінова, як народилася ідея такого некомерційного благодійного проекту. Адже відомо, що людям із вадами зору та незрячим в Україні катастрофічно не вистачає спеціальної літератури.

Минулої п’ятниці на Софійській площі виставою «Площа ангелів» із десятками акробатів і тоннами пір’я, яке впродовж години засипало сотні киян, стартував фестиваль сучасного французького мистецтва «Французька весна». Як і обіцяли організатори з Французького культурного центру в Україні, видовище було неймовірне. Але враження від гри циркачів розвіялися так само швидко, як килимок із пір’їнок у центрі столиці. «Французька весна» тільки починається і вигуки у стилі: «Ах! Яка вона красива» відклалися до приїзду відомої французької актриси Жюльєт Бінош.