«Ми розуміємо, що при владі бути важко. Але хто, як не ми?». Приблизно так, надавши обличчям серйозно-скорботного виразу, при обранні Прем'єр-міністра відповідали представники Партії регіонів на запитання журналістів про те, чи не бояться вони, прибравши до своїх рук Кабмін, розгубити свій високий рейтинг. Однак, схоже, це твердження стало не так свідченням готовності «професіоналів» із ПР покращувати добробут народу, як виправданням, чому вони цього не роблять. Мовляв, передбачали ж, що одразу засипати людей манною небесною не вдасться, і розуміли, що слід очікувати втрати популярності в народі... Нічого, мовляв, не вдієш — така вже доля тих, хто при владі. А що народ чекав виконання передвиборчих обіцянок «регіоналів» — покращити життя «вже сьогодні», знизити ціни, підвищити зарплати й пенсії — то хто ж тому народові винен, що він такий наївний?

Геннадій Удовенко, народний депутат від блоку «Наша Україна», колишній міністр закордонних справ України і президент 52-ї сесії Генасамблеї ООН:

Це було якесь дежа вю: як і рік тому, «Наша Україна» намагалася оновитися через очищення. Як і рік тому, на цьому наполягав почесний голова партії, Президент Віктор Ющенко. Як і в листопаді 2005-го, зібрання НСНУ в Палаці культури Київського політеху затягувалося до глибокого вечора, а зі сцени ледь не зі слізьми на очах, відчайдушно промовляв обвинувачений однопартійцями Петро Порошенко. Різниця лише в тому, що у 2005 році партія йшла до виборів і намагалася не допустити провалу, а тепер — шукала винних за провал на цих самих виборах. А результат — один: і тоді, й тепер група осіб, яких Ющенко назвав «закрите акціонерне товариство», зберегла свої провідні позиції в партії.
І той факт, що майданний стиль з'їздів робить «Народний союз «Наша Україна», без сумніву, найдемократичнішою українською партією, є лише дрібною ложкою меду у величезну діжку дьогтю. Адже їхній розламаний віз і нині там — у болоті неспроможності.
«Не можу зрозуміти людей (делегатів з'їзду. — Авт.), які спочатку себе «відтрахають», а потім зроблять те, що їм пропонували з самого початку!» — лише й сказав журналістам, ідучи вже вночі із закритого форуму, так і не відставлений голова ради партії Роман Безсмертний. Таке ось визначення марності зусиль рядових партійців. Трагіфарс міцнів...

«Та навіщо папір переводити — ми ж його все одно приймемо!». Так, подейкують, один із лідерів правлячої коаліції, соціаліст Цушко, прокоментував переживання депутатів, які непокоїлися, що вчасно не отримають до першого читання законопроект про бюджет, оскільки його не встигли роздрукувати. А й справді, під час перегляду засідань Верховної Ради нерідко складається враження, що всі нечлени «антикризової» більшості можуть вийти. Їхня присутність у залі лише відволікає «більшовиків» на порожні балачки, анітрохи їм не потрібні. Адже однаково необхідні для ухвалення питань порядку денного 226 голосів у них стабільні й непорушні, голосування розплановані заздалегідь, і можна не сумніватися: якщо коаліція вважає, що такий-то законопроект треба підтримати, вона це зробить незалежно від результатів обговорення. Ну і навпаки, звісно.
Здавалося б, нічого парадоксального в цьому немає — більшість на те й більшість, щоб мати перевагу над меншістю. Чому ж тоді не полишає неприємне враження, ніби раніше, навіть за часів кучмівської більшості, сформованої на Банковій силою грошей і погроз, демократії в парламенті було більше? Траплялися ж тоді такі дива, коли поданий Президентом Кучмою законопроект міг залишитися без підтримки, а пропозиція гнаної й дискримінованої опозиції набирала 226 і навіть значно більше голосів. Чи то президентська влада «а ля сильний Кучма» була слабшою за владу «а ля сильний Прем'єр Янукович», чи то «помаранчево-малинова» опозиція «дореволюційного» зразка була настільки сильнішою за нинішній БЮТ і «невловиму» «Нашу Україну»...

Тихцем і потроху, нахрапом і одразу — для захоплення влади всі методи добрі. Однак розумні і далекоглядні сили тим і вирізняються, що вдало поєднують обидві стратегії. Так, як це зараз роблять ті, кого ми називаємо евфемізмом «синьо-білі». Вдало використана політреформа, вдало проведена виборча кампанія, вдала розстановка кадрів на місцях — і ось уже павутинням «Регіонів» обплутана значна частина України.
Однак дірки все-таки залишаються, і чи не найпомітніше зяє та, що у столиці. Тут завдяки ухваленому в 1999 році Закону «Про місто-герой Київ», панує інша команда. І хай навіть її методи не менш «чисті», але ж і цілі вона переслідує власні, автономні. Очевидно, тому у Верховній Раді й з'явився проект закону, покликаний цю «несправедливість» виправити.

Хоч як це дивно й незвично, але патріотично-демократичні сили в Україні, виявляється, можуть не лише сваритися й колотися на шматки, а й об'єднуватися. Щоправда, навіть коли таке трапляється, чомусь ніколи не обходиться без висновку «краще пізно, ніж ніколи».

В уявленні виборців «Наша Україна» - це вже давно не «партія Майдану», яка закликала його не зраджувати. Розриваючись між опозицією й коаліцією, «помаранчеві» примудрилися великою мiрою розгубити свiй електорат й породити масу анекдотiв. Однак те, що ми бачимо в новинах, і те, що насправді робиться в партії і її фракції - це насправді дещо різні речі.

Формування президентської команди кризових менеджерів, покликаних протистояти потужному «донецькому» лобі Кабміну, завершилося. Останньою за черговістю, але аж ніяк не за важливістю крапкою стало призначення секретарем Ради національної безпеки й оборони Віталія Гайдука. Саме так - як «завершення кадрових змін на рівні Президента» - охарактеризував кадровий указ Віктора Ющенка про призначення Гайдука голова президентського секретаріату Віктор Балога.

Тишу теплого осіннього вечора на вулиці Банковій порушував гучний сміх. Кілька молодих мам із колясками, які вигулювали своїх немовлят між секретаріатом Президента і Будинком з химерами, час від часу кидали зацікавлені погляди в бік розчиненого вікна на другому поверсі президентської «резиденції». Звідти долинали збуджені голоси й вибухи реготу, які свідчили про активний обмін враженнями. Вікно належало керівникові секретаріату Президента Віктору Балозі, який на 19.00 збирав у себе «губернаторів» на нараду. Один за одним до дверей пробігли іванофранківець Роман Ткач, його рівненський колега Віктор Матчук; як завжди нерозлучною парочкою прочимчикували харківський голова Арсен Аваков та його заступник Ярослав Ющенко, племінник Президента. З кожним поповненням сміх спалахував по-новій, а людей у строгих (і часто досить скромних) костюмах усе прибувало...

«О, дивись, ну просто як з мене малював!» — сумно засміявся знайомий: обговорювали новину про повернення вкраденої було картини Едварда Мунка «Крик». Геніальний таки був митець, можна сказати, провидець — так детально зобразив душевний стан людей «після Майдану»: «Це я на коаліції-кабміни дивлюсь». Хихочемо. Серйозні розмови про нинішню політичну ситуацію вже давно припиняються щонайбільше на десятій хвилині — шукати «їм» виправдання й сваритися на цьому грунті вже набридло, і кухня потроху перетворюється на банальне місце споживання їжі та в кращому випадку — розмов про футбол. Або таких от «мистецьких» дискусій: «Ага, а «Наша Україна» — це «Дівчинка на кулі» Пікассо», — розважаємося далі, пригадуючи, як уже трохи поголубіла панночка роботи майстра абстракції балансує на м'ячі під пильним поглядом широкоплечого мужика у синіх трусах. Завершуємо «Чорним квадратом» Малевича. Насміялися?
Але це таки в будь-якому разі краще, ніж плакати. Пригадується, як зо три місяці тому авторка цих рядків розривалась між бажанням розреготатися й заридати, спостерігаючи за потугами поважного зібрання «рятівників Батьківщини» в Українському домі. Всеукраїнська народна рада під проводом вічних у таких випадках мовчанів-танюків-зайців зібралася відвертати небезпеку, яка зависла над Україною, постановила передати (ну хай запропонувати) всю владу патріотичному Президентові Ющенку, і щось там іще говорили красиве, «патосне» й натхненне. Дуже гарно говорили, а дехто — навіть тверезомисляче, мудро і слушно. Зокрема й про те, чим усе це дійство завершиться.
Так і вийшло. Де зараз та Рада? Може, строчить якийсь обурений папірець алаверди заявам нових урядовців про запровадження російської мови. А може, й ні. Однаково папірцями тепер справі вже не зарадиш — для вимираючої популяції затятих оптимістів залишається надія хіба на «реорганізований», «посилений» і вкомплектовуваний «(анти)кризовим менеджментом» президентський секретаріат. Бо сірій махині Кабміну може протистояти тільки не менш (зніяковіло опускаємо очі долу) потужний зразок монументальної архітектури. Так дивно — ту страшну будівлю на Банковій ми тільки недавно, після зняття бар'єрів і допуску під самі сходи підлітків на роликах, потроху почали вважати «своєю». А Кабмін на Грушевського після Помаранчевої революції чомусь став таким одразу — можливо, допоміг погляд на колишнє «лігво Януковича» крізь революційні діжки. Тепер, проходячи повз урядову будівлю, з подивом ловиш себе на думці, що вона знову «чужа». І не лише тому, що всередині вже годі шукати добрих знайомих у латаних шкарпетках, які радо напоять чаєм з печивом у віце-прем'єрській приймальні. За ті без копійок два місяці, протягом яких у державі діє цей «чужий» і як ніколи сильний (політреформа-бо) Кабмін, підстави для ілюзій зникли не лише у тієї частини народу, яку за традицією ідентифікують як «помаранчеву», а й у тих, хто мислить себе принаймні у «синьо-жовтих» барвах...