Жертва і водночас старанна слуга хижака. Так виглядає радянсько–українська інтелігенція у книжці канадського історика Сергія Єкельчика «Імперія пам’яті: Російсько–українські стосунки в радянській українській уяві», що вийшла цього року у видавництві часопису «Критика». На обкладинці — малюнок Абрама Резніченка 1954 року. Широкоплечого українця у вишиванці, з простакуватим виразом очей по–батьківськи обнімає ще широкоплечіший росіянин, на вигляд зосереджений і мудрий, у пристойному костюмі з краваткою.

Нацисти знали про циган майже все. Дослідили етнічне походження, відмінності між осідлими й кочівниками, різновиди діалектів мови. В Антропологічному інституті Дюкінгеймського університету донедавна зберігалася картотека на 20 тисяч знищених ромів. Це 16–метрові стелажі з документами, фото, відбитками пальців, переліком родичів. Присуд «смертна кара» виголошували біологи: «Екземпляр не лише не має ніякої вартості для суспільства, а й небезпечний для нього». Геноцид проти цього не надто численного народу зветься по–різному: Порраймос, Самударіпе, Калітраш. У роки ІІ Світової війни, за різними даними, було знищено від 50 до 70 відсотків європейських циган. Серед них — понад десять тисяч циган українських. Здавалося б, не так і багато, проти семи мільйонів загиблих у час Голодомору і півтора мільйона українських євреїв–жертв Голокосту. Однак на середину XX ст. ромів в Україні налічувалося всього 20 тисяч. Разом із загиблими в небуття відійшли їхні пісні, майстерність ремісників і життєрадісність свободи.
Нацисти вивчали циган, щоб убивати. Ми ж досі не знаємо про них майже нічого. Хоча знання допомогли б співжити сьогодні. Про це йшлося на першій науковій конференції «Роми України в період Другої світової війни: сучасний стан вивчення, викладання й увічнення пам’яті», організованій Українським центром вивчення історії Голокосту за підтримки Фонду Фрідріха Еберта. Вчені з Норвегії, Німеччини (де впродовж багатьох років вивчається геноцид ромів), Росії доповнили картину тільки–но започаткованих українських студій, які все ще залишаються без державної підтримки.

Поки про музей Голодомору в столиці лише мріють, у Білій Церкві такий діє вже кілька років. Щоправда, не в окремій будівлі, а в одному із залів районного краєзнавчого музею. Ця документально–образна виставка, побудована майже винятково на матеріалі Білоцерківщини, створює враження всеукраїнського масштабу. Утім, вийшовши на вулицю після її огляду, відвідувач потрапляє в інший, «великий музей», комунізму з дбайливо збереженими пам’ятниками Іллічу й вулицями, названими на честь чільників більшовицького режиму.

Матерi несли своїх дiтей. З Бессарабiї в Україну. Щоб урятувати вiд голоду. А за ними стежки двi залишалося. Одна — кривава: вiд сукровиці, що сочилася з опухлих нiг. А друга — тiлами встелена. Мертвими. То впали тi, хто не дiйшов. I потім живi заздритимуть мертвим. Бо й на далекiй Буковинi, куди бессараби йшли по хлiб, також лютував голод.
На полi Слободи Банилiвської — великий хрест. Остання шана для мертвих i пам’ять для живих. Щоб не забули, як комунiсти хлiб на смертях замiшували. I колоски кров’ю дитячою поливали...
Про голодомор на Буковинi та Бессарабiї не знiмають фiльми i рiдко пишуть у газетах. Ще донедавна про це нiхто не говорив уголос. А вiн був. Пiсля вiйни i не повоєнний. Нині iсторики датують цей голодомор 1946—47 роками, але старенькi буковинцi, якi вижили в цiй фабрицi смертi, розповiдають, що голод почався вже весною 45–го й тривав до літа 48–го. Голод зачепив тоді багато областей України. Лише пiсля розпаду СРСР Україна заговорить: «Голодомор на Буковинi та Бессарабiї у 1946—1947 роках було створено штучно. Вiн викликаний колективiзацiєю». Свiдчення тих, хто жив у тих роках, їв траву, щоб вижити, бачив, як худли, потiм опухали i помирали голодною смертю люди, — нинi останнi.

Кожного року до села Малин Млинівського району з Чехії приїжджають діти, внуки, родичі тих, хто мешкав тут раніше, йдуть до місця вічного спочинку представників двох народів — українського та чеського, які десятиліттями проживали разом на волинській землі.

Полтавський історик, заступник директора обласного державного архіву Тарас Пустовіт недавно «відкопав» у його фондах більш ніж промовистий документ нашої недавньої минувшини.

Соловки — це спершу страшно. Потім боляче. А потім приходить відчуття святості. Можна багато чути, читати про Соловки, розглядати фото. І лише коли ступиш на ту землю, починаєш чітко розуміти, чому ці далекі острови, де містився «мозок ГУЛАГу», для багатьо­х народів стали символом розкритої правди.

А чи потрібна та правда нам сьогодні? Можливо, дивною виглядає підтримка на державному рівні наукових досліджень, відновлення святинь, дбайливе ставлення до місць пам’яті, коли економіка не в порядку, є значні проблеми з освітою і медициною. Але ж людина дбатиме про добру сучасність своєї національної спільноти лише тоді, коли зрозуміє цінність історичної самобутності народу і збагне, через що вона свого часу перестала цінувати своє. Польща, Литва, Угорщина, Східна Німеччина, Латвія, Естонія, вийшовши з «соціалістичного раю», досконало його вивчили, описали у книгах, зафіксували у документальних і художніх фільмах, створили музеї тоталітаризму. І — диво! Сьогодні в них непогано (хоча й не ідеально) функціонують економіка, освіта, культура. Утім у них були зовсім інші, ніж у нас, 1920—30–ті роки. І це спонукає нас ще ретельніше дослідити й осмислити нашу спадщину «земного раю». Україна має це пройти.

Національна українська революція у лютому 1917 року застала одного з найвідоміших кобзарів Івана Кучугуру–Кучеренка енергійним, життєрадісним співцем, який радо сприйняв велику весну народів. Кобзар подався до Чорноморсько–Кубанських країв, де подорожував за молодих літ. Там по школах давав концерти і зорганізував близько 200 осередків «Просвіти». Співець став цілим фронтом Української Центральної Ради та УНР. Творче тріо — кобзар Кучеренко, артист–декламатор Петро Цимбал і Кость Даниленко з рефератом «Про самостійну Українську Державу» — мандрувало Україною, збираючи кошти у фонд Українських національних установчих зборів у Києві. Кобзаря Кучеренка Центральна Рада іменує національним артистом УНР.

Ще років 20 тому на велелюдному Смілівському базарі можна було побачити немолодого чоловіка біля великої картини, на якій було зображене це старовинне містечко з усіма його розкішними церквами, знищеними в 1920–30–ті роки. Довкола юрмилися люди, чоловік захоплено розповідав історію містечка, та коли хтось хотів купити картину, чув відповідь: «Не продається».

Монументальна книга «Злочин» присвячена пам’яті жертв різних окупаційних режимів на теренах України. На понад 500 сторінках цієї двокілограмової книги — спогади, свідчення і розвідки українців із різних континентів. Утім до книжки увійшла лише частина матеріалів, надісланих на адресу редакції видання в Мельбурні. Це дописи 140 авторів з України, Австралії, Польщі, США, Латинської Америки, Канади. Ініціатор видання — відомий український діяч в Австралії Петро Кардаш. Він із 1960–х років популяризує українську культуру в Австралії. Контактував із нашими дисидентами, його не раз затримував КДБ. Із початку 1990–х ініціює й упорядковує видання «Україна: історія і мистецтво», «Українці у світі», «Слава українського козацтва».