Буковинська «фабрика смерті»

Матерi несли своїх дiтей. З Бессарабiї в Україну. Щоб урятувати вiд голоду. А за ними стежки двi залишалося. Одна — кривава: вiд сукровиці, що сочилася з опухлих нiг. А друга — тiлами встелена. Мертвими. То впали тi, хто не дiйшов. I потім живi заздритимуть мертвим. Бо й на далекiй Буковинi, куди бессараби йшли по хлiб, також лютував голод.

На полi Слободи Банилiвської — великий хрест. Остання шана для мертвих i пам’ять для живих. Щоб не забули, як комунiсти хлiб на смертях замiшували. I колоски кров’ю дитячою поливали...

Про голодомор на Буковинi та Бессарабiї не знiмають фiльми i рiдко пишуть у газетах. Ще донедавна про це нiхто не говорив уголос. А вiн був. Пiсля вiйни i не повоєнний. Нині iсторики датують цей голодомор 1946—47 роками, але старенькi буковинцi, якi вижили в цiй фабрицi смертi, розповiдають, що голод почався вже весною 45–го й тривав до літа 48–го. Голод зачепив тоді багато областей України. Лише пiсля розпаду СРСР Україна заговорить: «Голодомор на Буковинi та Бессарабiї у 1946—1947 роках було створено штучно. Вiн викликаний колективiзацiєю». Свiдчення тих, хто жив у тих роках, їв траву, щоб вижити, бачив, як худли, потiм опухали i помирали голодною смертю люди, — нинi останнi.

За нездачу хлiба — розстрiл

— Траву їли. Ось так рвали жменями i їли, їли. Молоденьку, з корiнням і землею. Наїдалися i помирали. Дiти, як горобцi на деревах, сидiли, i нiхто їх зi своїх садкiв не гонив. Бо їх лише пуля звiдтам могла зняти», — дiдо Андрiй пiдняв вицвiлi очi. Вiд страшних спогадiв їх укрила пелена, як туманом. Над хатою бiля цвинтаря небо тихе. Лише пташки спiвають. I тодi, у селi Розтоки, теж так спiвали солов’ї.

— Голод почався не одним днем. То ще з 45–го тяглося. Як руськi прийшли. Ходять по хатах, про колективiзацiю говорять. А гуцули й такого слова не розумiють. Енкаведисти переписують, що в кого в хатi: землю, худобу. I нашi люди вже ско–оро, що то таке «колективiзацiя», зрозумiли. То так: що заробив власними потом i кров’ю — вiддай тому, що робити не хоче, а лише готового сподiвається. То раніше гуцул на румуна спину гнув, а тепер на москаля мав гнути...

Андрiєва дружина Анна сидить на ослiнчику бiля дiда й похитується в такт своїм споминам. I все одну й ту ж фразу вставляє: «Скiльки ми натерпiлися, скiльки пережили!».

— Корову маєш — 14 кілограмів масла дай, яєць — 300—400, м’яса — п’ять центнерiв. Хлiба маєш стiльки–то здати, вовни з вiвцiв — стiльки. На бараболю план виконай, на квасолю — також. Ай–но й нiхто не спитає, чи та корова доїться, чи хлiб уродив, чи дiтоньки мають що їсти? — вiд бабиної ненавистi менi мороз поза шкiру йде. Скiльки й справдi таким, як вона, довелося натерпiтися лиха, щоб більше як пiвстолiття серце болем сходило?

До чепурної буковинської хати бiля цвинтаря пiдходить ще одна старенька. То баба Параска Бурак. Присіла на ослінчику, склала на колінах спрацьовані руки: «Я росла сирiткою при тiтцi. Чоловiк її в лiсах пропав, за Вкраїну боровся. А в неї на руках, окрiм мене, — ще шестеро. Було в тiтки двi корови, то їй совєти написали бумагу — 25 кiлограмів масла здати. А де ж його наберешся? Корову тiтка доїть, а ми — як пташенята бiля неї. Чекаємо. А окрiм масла, ще м’ясо, яйця, хлiб. То ми з тiткою ходили до багатих гуцулiв у найми, щоб на поставку совєтам заробити, най вона буде проклята».

— А якщо не здати? — допитуюся. — Що ти, дитинонько? Б’ють у підвалі, потiм суд — i до Сибiру. А то й заберуть уночi, i тiльки коло крайньої хати села — дир–дир, а на ранок нiхто не знає, де пропав. У 46–му неврожай був, а здавати на поставку треба. От тодi й почали руськi по гуцульських хатах обшуки робити. З таким залiзним штирем ходили — все проштрикували: землю, стрiху, подушки розривали. Як знайдуть вiдерце пшеницi чи миску гороху — вже ти ворог народу. До Сибiру. I ось тiєї весни до нас із Бессарабiї люди почали йти. За миску бараболi золото, срiбло, хустини файнi — все вiддавали. Нашi люди й так з ними дiлилися. Бо ж голод. Як стали зелень їсти — тиф почався.

У центрi Розток — амбулаторiя. Бiля неї кiлометрова черга на обидва кiнцi села. Тиф. Люди помирали на пiдводах, на вулицi. Закопували їх у спiльну могилу. Одну засиплять – другу назбирують.

90–рiчна Павлiна, незряча, промацує кривулькою сiльську дорогу. Наказує менi їхати до Слободи–Банилiвської.

— У нашiм краю багато людей вiд тифу згинуло. А там... Там панська гуральня стояла. Отам смерть голодна косила. О–о–о! Однаково, що бессарабiв, що українцiв. Їдьте. Там ще є живi, що то бачили. Розкажуть...

Гіркий цукор

На околиці села Слобода–Банилiвська — хрест. I надпис: жертвам Голодомору. На широкому полi бiля хреста селяни не садять городи. На нiм трава дика росте. Бо те поле — велика могила. Колись тут стояла та панська гуральня, про яку менi баба Павлiна з Розток розповiдала.

— То була не гуральня, а крохмале–паточна фабрика. Австрiйськi пани сироп виготовляли i в Одесу вiдсилали на конфети. Нам, дiтям, iнколи цукор звiдти палений приносили. Фабрику називали бараболянка. Бо сироп із бульби робили. Жмих трубами спускали в яму, її роками нiхто не чистив: крохмаль осiдав, а зверху — жижа зелена. Двадцять лiт вiдходи киснули. Йой, то таке воно квасне було, як оцет, — розповiдає пан Никифор. Подружжя Никифор i Марiя Радули — однi з останнiх свiдкiв буковинського Голодомору. Никифору на той час уже було 17 рокiв, а його майбутнiй дружинi — дев’ять.

— Найстрашнiший голод почався навесні в 47–му. Почали до нас із Бессарабiї люди йти. Хлiба просили чи бараболi. А в селi вже й не дуже було чим дiлитися. Нас було у мами шестеро. То вона видоїть корову, всiм нам по кружцi молока вдiлить, а решту бессарабам несе, — каже Никифiр, а баба Марiя i своє голодне дитинство згадує:

— Прийшла до нас на подвiр’я стара бессарабка. Просить, щоб я потримала собаку. Я тримаю собаку за шию, а бессарабка лушпиння коло конури збирає i їсть, — утирає сльозу баба Марiя. — Бессарабiя ж межує з другим кiнцем Буковини, то нашi люди питають бессарабцiв, чого вони аж сюди до нас йдуть? То вони нам розповiдали: в їхнiх газетах писали, що в Українi в селi Слобода–Банилiвська панськi бояри хлiб закопали, — сидять обоє, поскладали натрудженi руки на колiна. Тих рук чекає сiльська робота. Та Радули не спiшать. Кажуть, скільки то їх часу вже: як умруть — нiкому буде правду про тi страшнi часи розповiсти.

Бiля Слободи–Банилiвської — залiзнична колiя. Навесні тут розквітають ромашки. Дивно так цвiтуть. Купками. Це — могили без хрестiв. Коли бессараби їхали до села з Молдовiї, то падали з вагонiв товарняка попiд колiю. Їх закопували там, де впали. Боярського хлiба, якого йшли i їхали шукати молдовани, в Слободi не було. Але була яма–барабулянка. На тiм мiсцi, де нинi хрест стоїть...

— I ви бачили, як бессараби той жмих у ямi їли? — допитуюся у стареньких. — О, Господи! Ми разом із ними його їли. Я скидав чоботи i лiз у ту яму. Хто сильнiший — набирав у подол i вилiзав. А хто слабший – в тiй ямi i залишався назавжди! Тих, що скраю лежали, — витягували, а хто далi — нi. Не годнi були витягти — то ж силу треба. А де ту силу взяти, як усi як не худi, що аж хитаються, — то вже опухлi. Так мiж тiлами крохмаль з дна й вибирали. Жижу приносили додому. Мама на ситi водою вимивали, а потiм млинцi пекли. Бо ж їсти його немож було. Кисле й смердiло дуже. Але голод не питає. А бессараби й жили коло тої ями. Як новi приходили – наїдалися зі жменi тих вiдходiв i зразу ж помирали. А тi, хто вижив, — пекли коржi коло ями. Збирали в селi стару бляху, заржавiлу, чорну, i на нiй пекли.

Експеримент із ямою смерті

Дiдо Никифор каже, що москалям того, що забирали в людей їжу до крихточки i вбивали дiтей на полях за колосок пшеницi, було замало. Привабила їх і ота яма смертi. Експеримент вирішили провести.

— Понаїхали до ями автомобiлями, набрали тiєї жижі i повезли у Вашкiвцi на експертизу. Думали, з того горiлку можна варити. I того останнього, в чому шукали порятунок сотнi голод­них, їм було шкода. А смерть людей, як ото коса траву, косила. Селом не пройти. На дорозi, городах, полях — скрiзь трупи розпухлi лежали. То голова сiльради наказував нашим людям, хто сильнiший був, закопувати мертвих там, де лежать. Хiба з дороги до рова на узбіччя тягли. То якби на могилах, що є в нашiм селi, хрести ставили — село цвинтарем було б. Уже, як дуже мерлих було багато, «ястребки» понаїхали i почали людей коло барабулянки рахувати. Одного дня — 12 тисяч нарахували...

«Йой, скiльки їх умерлих було! По дорогах, толоках, коло колiї — скрiзь лежали. То якраз така пора, як зараз була. Спека стояла. А вони такi страшнi, поспухалi лежать. Ми, дiти, пасли худобу, то переступали через тi трупи, бо їх було дуже багато. А як бессарабки просили українських жінок, щоб дiточок їхнiх до себе забрали! Хiба то забудеш: стоїть молоденька, опухла, кров з нiг, сировиця тече, а вона мале дитя простягує, на колiна падає, просить, щоб забрали. Кожна мати рятує своє дитя як може. То нашi, хто мiг прогодувати, багатьох дiтей бессарабських у своїх сiм’ях залишали. І ростили укупцi зi своїми»...

Ось вона, правда. Про колективiзацiю. Голодомор. Про «могучий Советскiй Союз», 15 «навiки об’єднаних» республiк–сестер i щасливе дитинство. Ще й досi в селах Чернiвецької областi живуть бессараби. Оті діти, яких, рятуючи вiд голодної смертi, бессарабськi матерi вiддавали українським.