Посадовці приватного підприємства зі Жмеринки, мабуть, так би й займались статутними видами діяльності (вичинка шкури великої рогатої худоби та її продаж на внутрішньому і зовнішньому ринках), якби не спокусилися на незрівнянно рентабельніший спосіб отримати прибутки на відшкодуванні ПДВ за фіктивний експорт.

Героїчна історія того, як жителі села Котюжани Мурованокуриловецького району самовіддано рятували вихованців дитячого будинку, що залишився на окупованій території, добре відома не тільки в Україні. За радянської пори про неї не раз розповідали центральні та республіканські видання, вона лягла в основу кінофільму «Котюжанські матері». Правда, окремі важливі сторінки тієї історії були вкриті важкою завісою мовчання: з ідеологічних міркувань про них не дозволялося навіть словом прохопитись. Наприклад, про те, де взявся цей дитячий будинок, який проіснував до кінця сімдесятих (пізніше споруди перейшли до школи–інтернату).

На посаді керівника області Володимир Демішкан пропрацював менше двох місяців. Адміністративному активу Вінниччини нового голову представили 5 квітня, а вже 26 травня президентським указом його звільнено «у зв’язку з переходом на іншу роботу» — Демішкан очолив «Укравтодор» (до речі, вже втретє). Такий короткий термін перебування на «губернаторській» посаді претендує на рекорд, мабуть, не лише в регіоні (досі «пальма першості» належала Дмитрові Дворкісу, який керував Вінниччиною менше чотирьох місяців).

Коли три роки тому вихідці з Вінницької області, які мешкають у столиці, почали створювати громадську організацію «Вінничани у Києві», багато хто до ініціативи поставився скептично. Мовляв, для чого ще одна структура, якщо існує й активно діє земляцтво? На це засновники нового товариства мали свої вагомі аргументи. Річ у тім, що в столиці мешкають близько 60 тисяч вихідців із Вінниччини, і буде більше користі, коли таких організацій буде десять чи двадцять — головне, щоб вони співпрацювали між собою і допомагали одна одній, а не перетягували ковдру на свій бік.

На тлі останніх подій в Україні тема політичних емігрантів з Росії, які за часів Ющенка знайшли притулок в Україні, поки що не вийшла на передній план. Однак при нинішньому керівництві держави цілком може змінитися ставлення до людей, які втекли до нас від російського авторитаризму та переслідування за політичну діяльність. Можливо, саме побоювання за такий поворот спричинили створення громадської організації «Союз політичних емігрантів», що об’єднала вихідців із Росії.

Нова структура ставить за мету насамперед допомагати тим біженцям–росіянам, яких доля примусила покинути батьківщину й осісти в України. Втім про життя й завдання «Союзу» краще може розповісти голова його правління Ольга Кудріна.

Дивує географія діяльності цієї організованої злочинної групи, яка охоплювала практично всі регіони країни, причому не лише обласні центри, а й міста меншого значення. Зловмисники досягли цього всього за два роки (упродовж 2007—2009 рр.), поки оборудкам не поклали край співробітники вінницького УБОЗ. За цей час послідовно змінили одна одну п’ять фіктивних фірм, які після виконання поставлених завдань у середньому через півроку штучно банкрутували, а їхні первинні бухгалтерські документи знищували.

Кібер–атака на сайт Могилів–Подільської міськради, скоєна невідомим місяць тому, вразила цинічністю. Хакер не тільки зробив недоступною інформацію про останні міські новини, а й «повісив» на електронну сторінку портрет Адольфа Гітлера та образливі написи, якими порівняв керівництво мерії з нацистським фюрером. Найочевидніше, розраховував, що знайти його не вдасться, оскільки мешкав він в іншому населеному пункті, за сто кілометрів від Могилева–Подільського.

Спритників, готових за спрощеною схемою взяти невеличку банківську позику і потім не повернути, не бракує. А от що стосується чималих кредитних сум, то тут уже отримати кошти набагато важче. І все–таки група зловмисників із Вінниці розробила власну схему «доїння» банків на чималі суми, яку зуміла прокрутити неодноразово. Досить сказати, що шахраї тричі ухитрилися отримати одразу по 700 тисяч гривень, загалом же кримінальна справа, порушена після їхнього викриття, нараховує до двох десятків епізодів, а сума збитків перевищила 6 мільйонів гривень.

Запитавши пересічного громадянина, чи знає він, яке найдавніше населення жило на теренах нашої країни, ви почуєте у відповідь кілька етнонімів, але серед інших обов’язково прозвучить назва «трипільці». Нічого дивного: цей народ залишив величезний спадок, бо мешкав тут упродовж двох тисяч років, ареал його розселення в межах України становив 200 тисяч квадратних кілометрів (тобто третину нинішньої площі), а його археологічні «сліди» можна зустріти в культурному шарі мало не всіх населених пунктів Південного Заходу. Про стан збереження і дослідження трипільської спадщини та пов’язані з нею проблеми ми розмовляємо з Владиславом Чабанюком — директором Державного історико–культурного заповідника «Трипільська культура», розташованого у селі Легедзине Тальнівського району на Черкащині.

Коли заходить мова про муніципальний хор «Вінниця», вінничани зазвичай не згадують ні слова «академічний», ні слова «камерний», присутні в офіційній назві. Його називають коротко: «хор Газінського», бо саме з іменем організатора і незмінного керівника пов’язують і блискуче виконання колективом найскладніших творів світової музичної класики, і незаперечне міжнародне визнання.

Проте шлях Віталія Івановича до сьогоднішнього успіху був по–справжньому тернистим. Мимоволі згадується роман Павла Загребельного «Розгін» — надто багато спільного проступало в життєвих шляхах головного героя твору (нині напівзабутого) і мого співрозмовника. І навіть більше: надто багато типового для представників покоління, чиє дитинство обпалила війна і які з труднощами пробивались нагору із самого низу — із загнаного в злидні подільського села.