Брат Артур Деска вже понад 10 років живе в Україні — в містечку Дрогобич на Львівщині. Це невеличке місто у мирний час — ніби подзьобане війною: дороги тут побиті більш як деінде, будинки обшарпані, фонтан висох, а ліхтарі не горять. Мало хто з тих, кому за 30, пишається цією «малою батьківщиною». Значна частка активного населення вже давно за кордоном, на заробітках.

Уже два тижні, як Український інститут національної пам’яті очолив відомий історик та громадський діяч Володимир В’ятрович. У напівсонну атмосферу установи, що за попереднього директора–комуніста перетворилася на посередній інструмент «совкової» пропаганди з повним набором міфів радянської доби — про «самостійників–головорізів», «одвічну боротьбу комуністів із фашистами» та «вигаданий американцями Голодомор», повертається дух відвертості, правдивості й дослідництва — той, з яким свого часу Інститут засновувався. За ці кільканадцять днів проведено кілька «круглих столів» та громадських обговорень, прес–конференцію. Озвучено плани на найближче майбутнє. Прокладено містки для співпраці з різними міністерствами, архівними установами та ВНЗ.

Ще два тижні тому, коли міністерства культури й освіти були блоковані громадськістю в очікуванні нових міністрів, свою спробу люстрації зробили і співробітники Національного науково–дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії.

«Ми вирішили цього дня бути не на дивані, не на пікніку, а разом молитися», — пояснив Віталій з Білої Церкви, учасник Молитовного Віча 10 березня на Майдані після панахиди по Тарасові. Зібралися переважно протестанти зі столиці, Київщини та інших областей.

У неділю, що в православ’ї називається Прощеною, новообраний місцеблюститель Київської митрополичої кафедри УПЦ МП Онуфрій звернувся до Московського патріарха і всієї Русі Кирила з проханням не допустити крово­пролиття на території України, оскільки напередодні керівництво Російської Федерації схвалило рішення про використання збройних сил для «нормалізації ситуації» в нашій країні.

Щороку 29 січня ми вшановуємо героїв Крут. Знаючи, що повної перемоги не досягнуть, вони вийшли захищати Київ. Мабуть, не вийти не могли. Серед навченого війська були й гімназисти та студенти — такі десь віком, як Сергій Нігоян. Вони не тікали в паніці з передової і не здалися. Частково відступили. А небагатьох захоплених у полон крутян садисти–муравйовці закатували.

Цього дня 95 років тому розділені впродовж століть поміж різними державами українці поєдналися в одну державу — Українську Народну Республіку. Вона протривала недовго, утім Акт Злуки став ціннісним мірилом усіх майбутніх політичних ініціатив: Україна мала бути соборною.

Останнім часом журналісти й письменники стали порівнювати Майдан із козацькою Січчю. Тут, мовляв, така ж територія волі, самоорганізація, феномен прямої демократії. Відомому журналістові, літописцю пострадянських російських війн Аркадію Бабченку порівняння з Січчю спало на думку, коли він побачив армійські намети з написами «перша сотня», «друга сотня» і барикаду через Хрещатик, яку називають «Козацьким редутом».

Як і в час Помаранчевої революції, владика Борис майже з перших днів приєднався до Майдану. Тільки тоді він був звичайним священиком, нині ж – єпископом Паризької єпархії святого Володимира Великого УГКЦ для греко–католиків Франції, Швейцарії та країн Бенілюксу. Він, як ніхто інший, розуміє переваги європейських цінностей для майбутнього України.

За міліцейським «живим ланцюгом» у Маріїнському парку тупцяє сотня людей у темних куртках, штанях і шапках, iз прапорами «Партії регіонів». Міліціонери туди не пускають. «Обходьте, — кажуть, — з іншого боку, там їхній пропускний пункт». «А ви їх охороняєте?» — запитую.