«Синіх» мітингувальників пильно охороняли від «ворожих голосів». (з сайта theinsider.com.ua.)
За міліцейським «живим ланцюгом» у Маріїнському парку тупцяє сотня людей у темних куртках, штанях і шапках, iз прапорами «Партії регіонів». Міліціонери туди не пускають. «Обходьте, — кажуть, — з іншого боку, там їхній пропускний пункт». «А ви їх охороняєте?» — запитую. «Ми пильнуємо, щоб вони не порозбігалися. Таке в нас завдання», — відказує найвеселіший із хлопців у формі. Їм доволі нудно тут стояти. Одне тішить міліціонерів — мітинг привезених, на відміну від того безстрокового, що на Майдані, скоро завершиться. Обходжу «з другого боку».
Вулиця Грушевського навпроти парку запруджена чоловіками й жінками в синіх фартухах, із синіми прапорами, синіми шнурками в черевиках та іншими ознаками партійної приналежності. Цікаво, скільки їм платять? Підходжу до групки молодиків. «Перепрошую, Наташа вже підходила зі списком? Уже видавала гроші?». «Ні, — пожвавішали хлопці, в їхніх очах засвітилася надія. — Ще не видавала!». А ось група чоловіків із табличкою «АР Крим». Вони підтанцьовують у такт бадьористій фонограмі Олега Газманова про єсаула, що долинає з центру «регіонального» мітингу. Заводжу з чоловіками розмову про Наташу. «Какіє деньгі, — дивуються. — Нам про деньгі нікто нє говоріл». Та як же, кажу, а на білети? «Нам білєтов не нужно, нас на автобусє прівєзлі». А годують вас? «Да, вот здесь чай наливают. А там вот грєчнєвую кашу дают». А довго вам ще стояти тут? «Пока нє знаєм…».
Іду поближче до каші. Виявляється, її видають не всім, і лише в присутності «керівника групи». У парку на лавочках обідають опасисті жіночки: не дуже сподіваючись на організаторів, вони набрали всякої їжі з дому. За парканом вирує головний мітинг — мабуть, для ідейних. Тут, у парку, добре чути все, що говорять з імпровізованої сцени. Озвучення добре налагоджене, в кількох місцях розставлені колонки. Однак «масу підтримки» ті промови мало цікавлять. Вони гомонять про своє, через слово — матюк.
Вузький прохід у паркані охороняє з десяток партійних вартових. «Ви с какого рєгіона?» — найперше питають. Побачивши синьо–жовті стрічки, дратуються: «Ваши в другом мєстє мітінгуют, ідітє туда!». Кажу, що поділ на «ваші» і «наші» тут недоречний, бо ми один народ. «Ми охраняєм мітінг от конфліктов», — пояснюють. «То ви думаєте, що мене ваші мітингувальники поб’ють?» — питаю. «Нєт, ето ви їх побьйотє. Вот ви туда зайдьотє і начньотє делать провокации». Стало зрозуміло, що «провокації» в їхньому розумінні — це звичайна розмова з людьми про те, що насправді відбувається. Утім і один із вартових, переконано–совісливий, захотів поговорити і, відійшовши вбік, став палко пояснювати, що є закон і Конституція, є право людей на свято і на ялинку. «Зачєм же препятствовать йолкє?» — щиро питав чоловік. «А хіба ялинка варта крові людей? Навіщо ж так жорстоко бити молодь?». Виявляється, відео про побиття він не бачив. Однак має свою позицію. Каже: «Вот єслі б у вас билі дєті, ви би понімали, что іх нужно фізічєскі наказивать». Дитина в мене є. Але навіщо, думаю, про це казати. Хвилину стоїмо в тиші. Цей «правильний» батько, імовірно, торжествує. А я німію від думки: тут зібрані переважно люди, «виховані» паском, «переконані» страхом.
Іду на Майдан. Назустріч — тисячі чоловіків і жінок iз розправленими плечима, відкритими обличчями, в яскравих шапках і шаликах, усміхнені й привітні. Не ізольовані кордоном варти. Не биті.
До того ж усі, кому менше 30, переважно й не принижені, не биті пропагандою. Адже їх уже не змушували вивчати вірші про партію і Леніна, штудіювати праці ідеологів марксизму–ленінізму, починати кожну курсову, дипломну і наукову статтю зі славослів’я політичному угрупованню, що відібрало в їхніх бабусь і дідів приватну власність і право на інформацію, а в їхніх батьків — змогу вільно пересуватися (зокрема, й за межами країни), вільно висловлюватися і вільно заробляти. Так, із частиною «населення» досі провадиться така «робота». Але ж у більшості люди вже вільні.
У всіх районах Києва та у різних областях України штаби Партії регіонів почали агітаційну роботу, повідомляє «Українська правда». «Поруч з активістами Партії регіонів просвітницьку роботу проводять громадські діячі, представники молоді та профспілкових комітетів, ветеранських організацій, промислового сектору, освіти та культури», — наголошується у повідомленні ПР. Як заявив глава штабу в Печерському районі Києва Юрій Воробйов, «штаби об’єднали всіх, хто зацікавлений стабілізувати політичну ситуацію в Україні і готовий проводити інформаційно–роз’яснювальну роботу серед молоді у вузах і студентських гуртожитках, трудових колективах організацій та підприємств». Подібні штаби вже створено у Вінницькій, Запорізькій, Сумській, Херсонській та Донецькій областях.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
