Здається, Антон Чехов сказав «Чоловік без вусів — це все одно, що жінка з вусами». Якщо врахувати, що походив Антон Павлович із Таганрога, з українських етнічних земель, то це визначення можна вважати показово українським. Бо в українця до цієї чоловічої окраси між носом та верхньою губою ставлення особливе.

Ця книжка щойно побачила світ у київському видавництві «Дух і Літера». Її упорядник, Марцін Войцеховський, польський журналіст і публіцист, який багато років працював у Києві кореспондентом «Газети Виборчої». Назва книжки — «Дві пам’яті», й розповідає вона про одну з найбільш драматичних сторінок українсько–польських стосунків — трагедію на Волині в 1940–х роках. Суспільна дискусія про цю страшну взаємну ворожнечу, яка мала місце між двома народами в часи Другої світової війни, вже потрохи йде і в Україні. Проте польські інтелектуали — історики, журналісти, філософи — розпочали це обговорення дещо раніше. І книга, укладена Марціном Войцеховським, — своєрідний підсумок такої дискусії з польського боку. Підсумок не остаточний, а, швидше, проміжний.

Найперше, цей рік був дощенту сповнений мандрівками — давно я не їздив по світу так багато і подовгу. Майже півроку — з лютого по липень — я провів у Варшаві, на стипендії «Gaude Polonia», перекладаючи прозу і п’єси визначного польського письменника Януша Ґловацького. Ці дві книги мають невдовзі побачити світ у львівському видавництві «Астролябія». Поза тим відвідав театральний фестиваль у Вісбадені, мандрував до Білорусі та Литви (в Мінську вийшов мій роман «Рівне/Ровно» в перекладі на білоруську), був у Відні та Венеції, в Пряшеві на Словаччині.

Ця країна розташована від нас зовсім недалеко. Якщо їхати потягом від північного кордону України через західну, звужену частину Білорусі, через Барановичі й Ліду, то до Вільнюса буде всього лише 320 кілометрів — стільки, як від Рівного до Києва. Проте знаємо ми про Литву не так–то й багато.

Постійний автор «УМ», письменник Олександр Ірванець минулого тижня знову повернувся з далеких мандрів. У Середземному морі, на острові Сардинія йому було вручено чергову літературну нагороду. Про це, і не тільки про це, сам лауреат розповідає так.

Саме у ці дні, коли в більших і менших містах України вирують вступні iспити до вищих шкіл, серед десятків або й сотень тисяч абітурієнтів кілька десятків молодих зухвальців десь, певно, пробують себе у не вельми високих конкурсах на не вельми престижну, швидше, навіть маловідому й непевну спеціальність. Мається на увазі письменницька праця. Праця нелегка, невдячна, а також не завжди до кінця зрозуміла пересічному громадянинові, котрий в основній своїй масі книжок принципово не читає. Праця, яка, хоч це й прозвучить надміру пафосно, необхідна всьому народові, його нормальному формуванню й подальшому розвиткові. Адже письменницька місія — осмислювати, аналізувати, моделювати варіанти майбутнього. Праця приємна і — якщо нею займатись наполегливо й талановито — результативна: стипендії, премії, видання в рідному краї та за кордоном, шанувальники, епігони, ну і все подальше у цьому довгому ряду, наприкінці якого видніється елегантний мармуровий нагробок десь на алейці Байкового чи, на гірший випадок, Личаківського кладовища. І велика посмертна слава, ота, за визначенням Ліни Костенко, «прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».

Білоруський поет Андрей Хадановіч видав нову збірку віршів. Назва у книжки цілком комп'ютерна — «Сто лі100ў на tut.by». Для тих, котрі не в курсі, пояснимо: tut.by — це найбільший білоруський iнтернет-портал. Очевидно, декотрі з цих своїх листів, чи то пак віршів, Андрей справді якимсь чином пересилав тим, кому вони адресовані, користуючись послугами Мережі. Почувається поет у віртуальному просторі доволі природно. Такий собі Нео Андерсон із мінською пропискою.
Зайвим свідченням цього є кілька творів, набраних латинкою — хто з користувачів комп'ютерного зв'язку, опинившись за кордоном, у світі, де відсутня кирилиця, не вдавався до такого прийому, аби зв'язатися з рідним краєм рідною мовою? Для зручності у таких випадках ікс робиться літерою «ха», а цифра 4 інколи заміняє літеру «че». Хадановіч писав такі вірші-листи «з дому додому», з Литви і з Польщі у Білорусь:
Zalataja vosien`. Druskieniki.
Virtuozy i prosta pis'men'niki.
Na kvadratnym metry — pa metru.
I — dyskysija ab pavetru.
У підрядному перекладі українською ця строфа виглядатиме так:
Золота осінь. Друскеніки. (Литовське місто Друскінінкай. — Авт.)
Віртуози й просто письменники.
На квадратному метрі — по метрові.
І — дискусія про повітря.
Хоча книжка «Сто лі100ў на tut.by» побачила світ у Білорусі й вийшла порівняно невеликим накладом (які вже там наклади в сучасної поезії!), про неї варто знати й українському читачеві, і то з кількох причин.

Писати про поетичні антології — справа невдячна. Переважна більшість видань такого типу грішить неповнотою, або ж викривленням дійсної картини літератури, чи конкретної літературної групи, періоду, якому й присвячуються антології.

Творчість цієї художниці відома всім киянам. Або майже всім. Принаймні кожен, хто, мандруючи Києвом, переміщався бульваром Тараса Шевченка вгору від площі Перемоги в напрямку станції метро «Університет», не міг не зауважити прегарної мозаїки на фронтоні Будинку мистецтв. Барвиста, соковита, вона милує око за будь-якої погоди, але особливо тішить у осінню й зимову негоду, неначе несподівано прочинене вікно в теплу літню благодать.

Цю тоненьку й не вельми яскраво оформлену книжку випустила цьогоріч львівська літературна агенція «Піраміда». Можливо, у цій неяскравості зовнішній таїться глибинний підтекст: мовляв, усе яскраве й барвисте міститься не на обкладинці, а в тексті. Можливо... Бо при ближчому розгляді й оформлення виявляється не таким уже безнадійним, і все видання справляє цікаве й гарне враження, що зайвий раз підтверджує судження про хибність першого погляду.\