Коротке і влучне «ойра» надзвичайно підходить для назви українського фолькового гурту. Наші пращури Ойрою називали Дух Щасливої Долі, який на Різдво вселявся у козу і разом із нею приносив щастя й радість у домівки українців. Нинішня «Ойра» теж виконує роль такого собі провідника поміж українською традицією та сучасністю, поміж фольклором та музичними новаціями.

Фотографу Юрієві Ворошилову, якого впізнають в усьому світі за його знімками Харкова з висоти пташиного польоту, не потрібно проникати в чорнобильську тему. Він поїхав до Чорнобиля як фотокореспондент у червні 1986–го, про радіацію та її вплив на людину Ворошилов почне думати згодом, коли один за одним вмиратимуть його друзі. Свою першу виставку про Чорнобиль разом із іншими ліквідаторами він організував наприкінці 1986 року. Потім будуть наступні проекти: «Зона» (1991—1994, Харків, Цинциннаті, Нюрнберґ, Дрезден, Київ), «Межа» і «Камо грядеши» (2000), «Чорний біль» (2006). До 25–річчя катастрофи на Чорнобильській АЕС у Харківській обласній галереї відкрилася нова виставка Юрія Ворошилова «Чорнобиль. Я там був».

«Ми всі, наша країна, наша культура, я сама, дуже завинили перед Юрієм Шевельовим, цим видатним мовознавцем, мислителем, Еверестом, на який ми лише починаємо сходити, Україною, якою вона могла би бути», — так Оксана Забужко розпочала 12 січня свій творчий вечір у Харківській обласній філармонії. Цікаво, що захід спочатку не планувався як презентація: харків’яни запросили письменницю на традиційний фестиваль «Різдво у Харкові» як поетесу. Але письменниця сприйняла це запрошення як знак згори і поставила собі і видавництву «Факт» за мету видати до того часу давно обіцяну книгу листування із найвидатнішим, на переконання Забужко, харків’янином ХХ століття.

«Борис Михайлов називає мене якось так дивно, здається, гуру», — розповідає художник Віталій Куликов. Так само називають його ще чимало відомих харків’ян, причетних до культури. «Якби не було Віталія Куликова, не було б тієї генерації художників, до якої я належу», — зізнається художник Павло Маков. А Куликова–художника, можливо, не було б, якби не його вчителі — Григорій Бондаренко, Борис Косарев, Василь Єрмілов. У своїй затишній майстерні, в якій Віталій Куликов здійснює постійні мандрівки в різні куточки світу, художнику вдалося зберегти традицію харківського авангарду і повну колекцію власних творів.

Якщо щось зробити нереально, треба все ж розпочати — відтак, можливо, і вдасться. За цим принципом генератору харківського мистецького життя — міській художній галереї, попри фінансову і культурну кризу в Україні, вдається робити непосильне — проводити бієнале молодіжного сучасного мистецтва. П’ятий Non Stop Media, який відбувався у Харкові з 30 березня до 13 квітня, мав у своєму «багаж­нику» все для того, щоб стати на два тижні головною культурною подією міста: і талановитих авторів, і авторитетне журі, й численну армію вірних прихильників харківської «муніципалки».

Можна припускати, що написати власний роман мріє як мінімум половина письменного людства планети, але лише одиниці знаходять у собі сили й мужність таки сісти і його написати. Львів’янка Галина Вдовиченко, маючи за плечима успішну журналістську кар’єру (і нині пані Галя — заступник головного редактора газети «Високий замок»), родину і задавнені мрії стати письменником, не побоялася побороти в собі гріх творчої нереалізації (термін письменниці) — написала роман і перемогла в конкурсі «Коронація слова». Щоправда, перемогла не одразу: її роман «Пів’яблука» завважило не журі конкурсу, а видавництво «Нора–друк» — так уперше було започатковано номінацію «Вибір видавців». А вже за місяць увесь наклад книжки, яку охрестили українською версією серіалу «Секс і місто», було розпродано, Вдовиченко назвали відкриттям року, а її книгу — читацьким бестселером. На минулорічному Форумі видавців Галина Вдовиченко презентувала вже другий роман «Тамдевін», доповнений авторською фотовиставкою «Гармонія без фотошопу» і, нарешті, першою премією на «Коронації слова».

Галина Вдовиченко переконана, що її робота як письменника полягає не лише в тому, щоб писати, але й презентувати. Зі своїми творами вона об’їздила вже майже всю Україну, де неодмінно захоплювала читачів своєю відкритістю, мудрістю, вишуканими рукавичками (Галина Вдовиченко захоплюється ще й дизайном одягу) і завжди відчутною в ній львівською затишністю.

Хочеш дізнатися більше про людину — запитай, які книжки вона читає. Або — які книжки вона дарує своїм друзям і близьким. Напередодні різдвяно–новорічних свят «УМ» запросила до однієї з харківських книгарень обрати книжкові подарунки письменницю Світлану Поваляєву. І принагідно поспілкувалася з нею про те, що читають її діти, про книжки «до шістнадцяти», «нормальну штуку смерть», спільну презентацію із Танею Малярчук і нову книжку «Бардо online».

Доки всі державні культурні установи тихо й покірно вичікують, коли закінчиться карантин, непосидючі й креативні культінституції на малоприємну ситуацію в державі майже не зважають і навіть використовують її у своїх мистецьких цілях. Працівники Харківської міської художньої галереї переконані, що від будь–яких вірусів найдієвіше щеплення — мистецтвом, а тому від заявленої раніше виставки харківських класиків Олександра Рідного та Анни Іванової вирішили не відмовлятися. Щоправда, «дрес–код» було витримано — усім на вході роздавали марлеві пов’язки, і проект означили як соціально–медично–артівський.

«Візьміть почитайте, не піде — значить, це не ваш автор», — так рекомендував харківським читачам свій новий роман «Таке», виданий «Клубом сімейного дозвілля», письменник Юрко Іздрик. Ті, хто почитував новий твір Іздрика в інтернеті, говорили, що Іздрик написав геть інакшу книжку, ніж завжди, — філософську, про любов і про Бога. Сам автор з особливістю цієї книжки погоджується. Каже, якщо всі попередні були посланнями до самого себе, то ця — месиджі конкретним людям. І месиджі ці, чимось схожі на фірмові Жаданові рефрени у віршах, змусять вас точно задуматись, приміром, про таке: «...Ти нікому нічого не винен. Ти тут для радості. Для радості. Можеш переказати це своїм дітям. Тільки, як наважишся, відімкни перед тим усі доступні детектори брехні».

«УМ» пофілософствувала про таке із самим Іздриком.

Коли вам говорять про кобзаря зі США, ви одразу ж уявляєте замріяного музиканта з діаспори, який вірить, що лише там і збереглася українська автентика. Україна йому мислиться як ідеальна територія, де всі оберігають своє рідне і де кобзарі — такі ж зіркові особи, як і поп–виконавці. Таке уявлення розвінчує американський кобзар Юрко Фединський, який більше десяти років тому переїхав зі Сполучених Штатів Америки до України, бо переконаний: лише тут можна займатися справжньою українською культурою.

Фединський — постійний учасник українських етнофестивалів, а ще — кількох відомих етноколективів: «Хореї козацької», «Карпатіян», «Гайдамаків». Грає він професійно не лише на старосвітських бандурі та кобзі, а ще на басолі, торбані й більш звичній гітарі.

Минулого тижня він вкотре приїхав до Харкова на концерт виконавців на традиційних кобзарських інструментах «Живі струни». У вересні Фединський виступав у слобожанській столиці разом зі своїм американським навчителем — бандуристом Юліаном Китастим.