Заступаючи в листопаді минулого року на посаду головного хореографа Національної опери, Денис Матвієнко пообіцяв, що вже у квітні балетний репертуар театру поповниться двома модерновими одноактними балетами. І обіцянку свою виконав — 20 і 21 квітня на суд глядачів було винесено дві вистави — «Клас–концерт» та «Радіо і Джульєтта».

В історії мистецтва важко знайти більш відомий сюжет, ніж повість про кохання Ромео і Джульєтти. Якби можна було «зібрати докупи» всі театральні, теле– та кінопостановки, присвячені цій шекспірівській темі, то для перегляду їх, напевно, не вистачило б і життя. Геніальним музичним втіленням веронської історії є балет Сергія Прокоф’єва, який, у свою чергу, також має безліч сценічних втілень. На київській сцені балетна вистава «Ромео і Джульєтта» йде вже 40 років — і з незмінним успіхом. В 1991 році ЮНЕСКО визнала цю постановку кращим втіленням твору Прокоф’єва, нагородивши автора хореографії Анатолія Шекеру золотою медаллю. Цієї неділі, 18 березня, на сцені київської Опери стартує традиційний фестиваль балетів Анатолія Шекери, який завершиться 25 березня гала–концертом вшанування пам’яті митця. Серед іншого глядачі матимуть нагоду переглянути і виставу «Ромео і Джульєтта» (21 березня). Головні партії танцюватимуть Катерина Кухар і Олександр Стоянов. Наша розмова з Катериною Кухар — про балет і не тільки...

Віднедавна балетну трупу Національної опери України очолив всесвітньо відомий танцівник Денис Матвієнко. Призначення цікаве вже саме по собі, адже на посаду худрука зазвичай приходять люди, чия балетна кар’єра наближається до завершення. А Матвієнку лише 32, і як артист він надзвичайно затребуваний — звання прем’єра Маріїнського і запрошеного соліста Большого театрів говорить саме за себе. Танцювати в Санкт–Петербурзі та Москві (а ще — в Парижі, Лондоні, Нью–Йорку, Токіо) Денис буде і надалі, проте більшість часу і творчих зусиль відтепер присвячуватиме рідному театрові, зі сцени якого він колись і розпочав своє сходження на балетний олімп... «УМ» поцікавилася, які «ниточки долі» привели світову зірку знову до Києва і на які балетні події варто розраховувати київському глядачеві в наступному році.

Нещодавно кияни мали можливість одними з перших ознайомитися з новою програмою всесвітньо відомого проекту Сергія Даниляна «Королі танцю. Опус №3». А вже зовсім скоро на нас чекає ще одна непересічна подія: 18–19 листопада на сцені Національної опери пройде балетна вистава з інтригуючою назвою «Радіо і Джульєтта». До обох цих проектів має безпосередній стосунок наш земляк, один iз кращих танцівників світу Денис Матвієнко. І не лише як виконавець, а й як ініціатор ідеї ближче познайомити українського глядача зі світом сучасної хореографії, який усе ще залишається для нас маловідомим. Адже левову частку балетного репертуару Національної опери України становлять класичні постановки, а решта вистав, швидше, є осучасненою класикою, ніж contemperary ballet у чистому вигляді.

Спочатку була книжка, яку я придбала в одному з газетних кіосків Бердянська. Навіть не книжка, а брошурка з серії «Бердянськ і бердянці». Написані просто, без зайвої красномовності статті розповіли про визначні місця та цікавих людей, котрі народилися або мешкали в цьому місті–курорті на березі Азовського моря. Так, я з великим інтересом прочитала про українського художника і етнографа Опанаса Сластьона. Відкриттям для мене стала і постать Петра Ніщинського — людини, котра ще в 1885 році, всупереч валуєвському та емському указам, переклала на українську мову гомерівську «Одіссею»... Англійський підприємець Грієвз і німець Матіас, ізраїльська поетеса Рахель і російський художник Бєлоусов — національна палітра представлених героїв строката. Навіть сім’я народного героя Італії Гарібальді, виявляється, також причетна до історії Бердянська.

Для автора серії Георгія Сукача краєзнавство — не професія, а, швидше, стан душі. За кожним написаним рядком відчувається така щира любов до рідного міста й повага до людей, які творили його історію, що мені захотілося познайомитися з Георгієм Борисовичем, подякувати за титанічну працю і розпитати: як–то воно, в наш час суцільної комерцалізації займатися абсолютно неприбутковою справою — краєзнавством?

Ознайомившись iз дослідженням американського психоаналітика Джин Шиноди Болен, авторки світового бестселера «Богині в кожній жінці», я зрозуміла, що спільне в нинішній жінці та давньогрецькій богині — майже все. Адже мешканки Олімпу й зовні, і за своїми вчинками були як люди.

Як відомо, однією з головних ознак громадського суспільства є здатність простих громадян захищати свої конституційні права, а також їхня готовність прийти на допомогу людям, що опинилися в скрутному становищі. І хоча до створення справжнього громадського суспільства в Україні ще дуже далеко, але певні його зародки можна помітити. І сьогодні ми хочемо розповісти читачам «УМ» про унікальне явище, філософія якого побудована на принципах «Не будь байдужим» та «Умієш сам — навчи іншого». Мова піде про так звані табори активної реабілітації (ТАР) для людей із травмами хребта.

Сьогодні країною починає котитися хвиля шкільних випускних балів, і для сотень тисяч молодих людей почнеться доросле життя. В номері за 31 травня «УМ» опублікувала результати власного невеличкого дослідження на тему, ким хочуть стати одинадцятикласники деяких київських шкіл і якими саме критеріями при виборі майбутньої професії вони керуються. Але навіть якщо більшість випускників уже вирішили, куди вони підуть навчатися після школи, це зовсім не означає, що їхній вибір остаточний.

Сьогоднішню розмову в нашій традиційній рубриці про товари та послуги ми вирішили присвятити періодичним виданням для дітей та підлітків. Звісно, ми не беремо на себе завдання детально проаналізувати ринок сучасної дитячої преси — це тема для цілого наукового дослідження. Але, сподіваємося, наш короткий огляд допоможе батькам зорієнтуватися серед того розмаїття журналів та газет, що їх пропонують видавці юним читачам (каталог вітчизняної періодики на друге півріччя 2007 року містить близько 200 різних «дитячих» найменувань).

Українці, які часто бувають за кордоном, зокрема в Західній Європі, напевне, неодноразово звертали увагу на те, що тамтешні світлофори, встановлені на пішохідних переходах, не лише «моргають трикольоровим оком», а й видають певні звуки — зелене світло супроводжується швидким тіканням хронометра. Це своєрідний сигнал для сліпих пішоходів про те, що дорога вільна. Декілька років тому подібні світлофори з'явилися і на вулицях українських міст, щоправда, кількість їх, навіть у Києві, дуже обмежена.