Між «Королями» і «Джульєттою» з прицілом на джаз

Нещодавно кияни мали можливість одними з перших ознайомитися з новою програмою всесвітньо відомого проекту Сергія Даниляна «Королі танцю. Опус №3». А вже зовсім скоро на нас чекає ще одна непересічна подія: 18–19 листопада на сцені Національної опери пройде балетна вистава з інтригуючою назвою «Радіо і Джульєтта». До обох цих проектів має безпосередній стосунок наш земляк, один iз кращих танцівників світу Денис Матвієнко. І не лише як виконавець, а й як ініціатор ідеї ближче познайомити українського глядача зі світом сучасної хореографії, який усе ще залишається для нас маловідомим. Адже левову частку балетного репертуару Національної опери України становлять класичні постановки, а решта вистав, швидше, є осучасненою класикою, ніж contemperary ballet у чистому вигляді.

А ви любите гру в асоціації?

Термін «контемпорарі–арт» у багатьох людей часто–густо викликає агресію, причому незалежно від того, про яке мистецтво йдеться — живопис, театр чи літературу. А про експерименти щодо балету годі навіть говорити. Вже одна думка, що балерина може підняти ногу якось «не так», «блюстителям» традицій здається святотатством. Але ж протестувати проти новаторства, хай навіть у чомусь суперечливого, — це приблизно те ж саме, що намагатися зупинити сам плин життя.

«Сучасний балет — це пласт мистецтва, який уже не одне десятиліття існує й повноцінно розвивається на Заході — каже колишній прем’єр Національної опери України, а нині зірка Маріїнського театру Денис Матвієнко. — Глядач у Москві та Санкт–Петербурзі також непогано обізнаний iз сучасними постановками. А от у репертуарах українських театрів альтернативна хореографія майже не представлена. Проте кожному танцівнику, хоч як він любить класику, рано чи пізно хочеться спробувати себе в чомусь принципово новому. В класиці особливо не поекспериментуєш — там шість позицій ніг та рук, усі рухи чітко розписані. У сучасній хореографії постановник задає лише загальний малюнок, а всі деталі ти втілюєш уже сам. І найцінніше — це мить осяяння, коли під час танцю (не має значення — репетиція це чи вистава) ти ловиш себе на думці: ось воно — те, чого шукав... І глядач, сидячи в залі, теж може експериментувати з відчуттями, адже лібрето як такого в сучасних постановках немає».

Відсутність лібрето — це, мабуть, найперше, що лякає наших балетоманів. Бо ж люди радянської формації (а серед любителів балету переважають представники середнього і старшого віку) не надто люблять гру в асоціації. Їм треба чітко знати: хто — позитивний герой, хто — негативний і що саме символізує вітряк (дерево чи гриб) на сцені. Утiм iз вітряками (читай, декораціями) у вищезгаданих «Королях» усе було просто. Окрім мінімального світлового оформлення, єдиним візуальним доповненням до танцю служив рояль, та й той з’явився на сцені лише на декілька хвилин. Щоправда, грала на ньому не тітонька в довгій сукні, а сам «король», точніше, один iз п’яти «коронованих персон», що танцювали того вечора, — канадієць Гійом Коте. Він був і автором музики для фінальної частини спектаклю, постановником якої в свою чергу виступив інший «король» — прем’єр Американського теа­тру балету, бразилець за походженням Марсело Гомес. А ще кияни того вечора побачили нові творіння хореографів Начо Дуато, Мауро Бігонцетті, Марко Гекке, Едварда Клюга, Патріка де Бана і Йорми Ело.

Проте головне в «Королях №3» — не музика і не хореографія, а харизма задіяних танцівників (окрім вищезгаданих Матвієнка, Коте і Гомеса в Києві також танцювали Іван Васильєв та Девід Холберг — обидва прем’єри Большого театра Росії). Віртуозна техніка, максимум експресії плюс уміння передати найтонші нюанси музики — все це не могло залишити байдужим навіть найзатятішого ретрограда. Що стосується розуміння сюжету, то хай не лібрето, а коротке пояснення до деяких частин все ж таки не завадило б. Скажімо, якби глядачі попередньо знали, що пісня французької співачки Барбари Sid’ amour a mout, під яку танцював Гійом Коте, присвячена темі СНІДу, то танець, напевно, сприймався б трохи інакше. З іншого боку, як стверджують східні містики, будь–яка попередня інформація про предмет (людину, явище тощо) тільки заважає чистому погляду, бо ти вже дивишся не серцем, а через призму чужих і власних упереджень...

Куди подівся Ромео

З огляду на вищесказане, детально анонсувати виставу «Радіо і Джульєтта» немає сенсу. Зауважимо лише, що це — чергова балетна версія «головної любовної історії всіх часів і народів». Радіо — не псевдонім Ромео, а лише натяк на музику відомої британської групи Radiohead (пам’ятаєте їхній саундтрек до кінофільму «Ромео+Джульєтта» з ДіКапріо в головній ролі?), під яку розгортається драма. Постановник балету — відомий словенський хореограф Едвард Клюг, з яким Денис Матвієнко співпрацює вже не один рік. Саме Клюг поставив балет «Кватро», що з великим успіхом пройшов у Києві на початку літа. Проте якщо «Кватро» — це спільний проект двох балетних сімей (Дениса та Анастасії Матвієнків плюс подружжя Леоніда Сарафанова і Олесі Новікової), то «Радіо і Джульєтта» — репертуарний спектакль, який уже декілька років іде в Маріборському театрі. У Києві голов­ні партії танцюватимуть Денис та Анастасія Матвієнки, а інші сюжетні лінії втілюватимуть артисти зі Словенії.

До речі, кілька років тому Денис Матвієнко загорівся ідеєю провести виставу, в якій використовували б не фонограму, а живий акомпанемент Radiohead. І навіть поділився своїми думками з дирекцією Михайлівського театру, в якому тоді танцював, і до його ідеї там поставилися цілком прихильно. Денис уже планував, як розділити сценічний простір, щоб на ньому було вдосталь місця і танцівникам, і музикантам. Але до перемовин з агентами Radiohead справа тоді так і не дійшла. А нев­довзі Матвієнко перейшов до Маріїнського театру... Утiм ідеї щодо поєднання балету з альтернативною музикою артиста не покидають. Так, за словами Дениса, йому дуже хотілося б станцювати, наприклад, під акомпанемент... голосу Ніно Катамадзе.

«Джазовий спів лише на перший погляд здається нетанцювальним, — каже Денис. — Насправді ж будь–яка цікава музика може бути використана як точка відліку для сучасної хореографічної постановки. Головне — креативність хореографа і танцівника. Взагалі, сучасна хореографія дає необмежений простір для творчості. Це, звісно, не означає, що класичний балет із часом занепаде. Зовсім ні. «Лебедине озеро», «Жизель», «Сільфіда», «Дон Кіхот» і т.д. — це надбання світової культури. Та без сучасного репертуару театр уподібнюється музею, а не живому організму. До слова, в Національній опері України прекрасна балетна трупа. Але відірваність від світових хореографічних процесів все ж таки дається взнаки».

P. S. Окрім вистави «Радіо і Джульєтта», 18–19 листопада глядачі переглянуть також балет «Кармен» (музика Бізе—Щедрина, хореографія Альберто Алонсо, головні партії виконують Анастасія Матвієнко, Денис Матвієнко та соліст Маріїнського театру Ілля Кузнєцов).