Нова правда кібер-панку звучить так: світ тримається не на трьох китах, а на далекому сервері. Відтак глобальність катастроф переосмислюється: якщо одного дня Венеція таки піде під воду, а Японія перетвориться на високотехнологічні руїни, безсилі перед землетрусами, — це ще не апокаліпсис. А от якщо накриється мультиюзерний домен — масштаб і наслідки цієї катастрофи погасять сонце.

Літератор, який продає свої книжки, — видовище на наших теренах незвичне й обтяжене паскудними спогадами про нечесаних поетів, які ще й досі іноді вигулькують у підземних переходах чи на святкових узвозах із табличками на грудях. Люди звикли до табличок на грудях і читають їх однаково, хоч які б каракулі й страхіття вивалювалися з них. «Я інвалід з дєтства» або «Купіть мою першу книжку» — хіба не одне й те ж? Коли наївні генії своїм коштом друкували свої ж твори (і в цьому, підозрюю, була найфатальніша помилка; ні, щоб видавати белетристику чи гороскопи з кулінарними порадами), а потім виходили з ними «в народ», то могли сподіватися хіба що на випадкове співчуття. Акт купівлі в такого автора його книжки й пожертва безногому каліці автоматично записувалися у спільний рядок витрат.

Один із класиків кіберпанку, американський письменник Брюс Стерлінг, розмірковуючи в новому романі Zeitgeist про межі зростання в шоу-бізнесі, передбачає його занепад і перевтілення в нову сутність. Початок цього перетворення ми або вже прогавили, або ще не помітили.

Якось випадково я зрозумів, що не можу чітко сформулювати своє ставлення до маргінальної літератури. З одного боку, від такого штибу текстів — суцільна користь: ліквідуються всілякі білі плями, розширюється світогляд, уявлення про межі реальності etc. Але час од часу стає занадто нудно — і навіть не від самих текстів, а від методів їхнього «ринкового просування», від створюваної атмосфери «великого відкриття», ніби йдеться про невідому раніше трагедію Шекспіра.