Розкопки у Батурині проводити моторошно — адже не буває такого сезону, аби лопата археолога не натрапила на людські кістяки. Одна справа, якщо це некрополі довкола церков, і зовсім інша, коли доводиться натрапляти на останки жертв страшної різні 13 вересня 1708 року. Адже серед них багато дітей — московське військо не знало жалю. От і цьогоріч, як розповів «УМ» старший науковий співробітник Чернігівського педуніверситету Юрій Ситий, в одній із траншей, викопаних під комунікації, археологи знайшли зернову яму XVII—поч. XVIII ст. На її дні натрапили на останки дитини, яка, ймовірно, знайшла собі таку схованку під час пожежі та там і загинула.

ЮНЕСКО — організація, що в рамках ООН опікується проблемами освіти, науки й культури — була заснована 16 листопада 1945 року в Лондоні. Протягом своєї майже шістдесятирічної історії ЮНЕСКО знала різні часи. У 1970-ті СРСР досить ефективно використовував на Генеральній конференції ЮНЕСКО більшість країн «третього світу» для «боротьби з імперіалізмом США». Наслідком став демарш Сполучених Штатів, які 1984 року залишили ЮНЕСКО. Цей приклад за рік наслідувала Велика Британія. Зрозуміло, що бюджет організації різко скоротився, і вона змушена була згорнути більшість своїх програм.

Сім концертів протягом чотирьох днів — це нібито не так уже й багато. Однак принаймні три причини дають підстави вважати хор-фест непересічною подією музичного життя України.
Перше — це рівень фестивалю. Тут ніколи не буває прохідних концертів, «відчіпних» виконань або ж випадкових учасників. Так і цього року: іноземним гостем «Золотоверхого» став унікальний колектив з Грузії — керований професором Шалвою Мосідзе жіночий хор м. Горі.

Відповідно до архівних документів, створили її у 1879 році в Підзамочку представники відомого вельможного роду Потоцьких, щоб виготовляти тканину, яка не поступалася б своєю красою та якістю дорогому заморському крамові. Тканину ту називали тоді «макатою» — від назви дорогої турецької тканини, якою застеляли дивани в будинках багатіїв.Ткали макату на шовковій основі золотими і срібними нитками. Особливістю ж композиції малюнка було розміщення в центрі великого восьмикутного орнаменту в східному стилі. До речі,через певну спорідненість промислу із східним мистецтвом золототкацтва майстерню під Бучачем ще називали «персіярнею». А почали її створювати відтоді, як у 1818 році вельможа Марселій Потоцький зацікавився роботами талановитого ткача з Бучача — Іліяна Нагорянського, який походив начебто з Болгарії.

Раритетна книга, що була видана через чверть століття після смерті Кобзаря, увесь цей час «мандрувала» по різних приватних колекціях. Її останні власники цього року зібралися в еміграцію. Але, розуміючи, що подібні пам'ятки історії мають залишатися на батьківщині, запропонували книгу місту. Викупити її погодився один із харківських благодійних фондів. Причому за досить пристойні гроші. Тобто суму, яка співмірна з ціною престижного автомобіля. Цей же фонд узяв на себе обов'язок оплатити реставраційні роботи, оскільки «Гайдамаків» за майже 120 років кочового життя таки добряче зачитали власники фоліанта.

Уперше підземні ходи виказали своє існування у 1852 році. Тоді з невідомої для тодішніх городян причини у таємниче провалля «пірнула» корова. Подію, схоже, зарахували до числа резонансних, бо муки бідолашної тварини описала міська газета «Южный край». Спеціалісти ж, викликані на місце НП, залишилися до пригоди фактично байдужими. Переконавшись, що глибока яма навколишній архітектурі не загрожує, вони наказали просто засипати її піском. Тобто з притаманною вітчизняним управлінцям звичкою заплющили на проблему очі.

У перекладі з тюркської «бельмак» означає «головна висота». Достеменно не встановлено, коли і хто дав таке ім'я кургану могильника епохи енеоліту, однак і сьогодні воно «до двору», стовідсотково відповідає реаліям: саме Бельмак-могила є найвищою, 324 метри над рівнем моря, місциною Запорізької області.

...Про неї він чув ще в студентські роки від професорки Людмили Міляєвої на лекціях з історії давнього українського мистецтва, хоч ніхто її і не бачив. Навіть віру втратили, що вона взагалі ще існує. Він і мріяти не міг, що колись доля подарує їм зустріч віч-на-віч, що його руки будуть рятувати її від варварства і невігластва й вдихатимуть нове життя, сантиметр за сантиметром знімаючи нашарування віків і фарб. Про такий подарунок він і мріяти не міг. Але це сталося. Спочатку вони «зустрічалися» таємно після роботи та у вихідні дні. Це тривало майже чотири роки. І тільки у 2000-му році він та люди, які довірили йому її таємницю, вирішили сказати світові про її існування. Світ ахнув!