29—30 вересня 1941 року в Бабиному Яру нацисти знищили понад 30 тисяч євреїв з Києва і околиць. У кожному місті й містечку України був свій «Бабин Яр». Загиблі були чиїмись сусідами, однокласниками, вчителями й учнями. Залишилася від них лише пам’ять. Її донесли до наших днів очевидці трагедії і ті, хто під страхом розстрілу рятували їх від смерті. Ця пам’ять, зафіксована у відеозаписах, нині є не лише історичним джерелом, а й матеріалом для навчання й виховання. Про це — наша розмова з координатором в Україні Інституту візуальної історії та освіти Університету Південної Каліфорнії психологом Анною Ленчовською.

«Ми стоїмо на порозі змін. А саме — розуміння того, що не годиться, щоб лише діаспора працювала для держави, як було упродовж багатьох десятиліть. Настав час, коли держава має робити кроки назустріч діаспорі, як це робиться в усьому світі», — каже Ірина Ключковська, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою. І такими кроками, на думку пані Ірини, можуть бути не лише перерахунки коштів, а й освітні програми, виставки, спільні соціальні проекти.

Ілюстративний ряд книжки Оксани Косміної «Традиційне вбрання українців» (К., 2008) — це вбрання з державних музеїв України і кількох приватних колекцій. Скажімо, Олени Скрипки, яка на обкладинці красується в подільському головному уборі, що його реконструював працівник Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» Юрій Мельничук. У книжці представлені Лісостеп України і Південь. На карті позначені історико–етнографічні регіони, одяг з яких описано у виданні: Волинь, Галичина, Опілля, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Полтавщина, Слобожанщина, Таврія, Буджак, Одещина, Приазов’я та Крим.

Кажуть, що тепер в Українському домі надвечір, у лункій тиші серед тисяч облич святих і геніїв відчувається дивна сила. «Для Бога немає мертвих, дня Нього всі живі, — каже ініціатор виставки «Видатні українці у світі», громадський і церковний діяч Петро Ющенко. — А для нас ці постаті якийсь час ніби не існували. Образи наших святих, портрети ієрархів, літописців, князів, мислителів, полководців, поетів, винахідників припадали пилом у підвалах музеїв і спецфондах бібліотек». Тепер нація поєдналася в галереї портретів. Український дім (збудований на початку 1980–х як Музей Леніна) нарешті став відповідати своїй новій назві. Раніше тут влаштовували ярмарки послуг і товарів, торгували білизною і шкарпетками. Тоді як у московському Музеї Леніна розмістили вражаючу експозицію з історії Російської імперії. Спершу планувалося, що в Українському домі виставка–галерея пробуде місяць. Тепер вирішено, що експонуватиметься вона постійно. Отже, викладачі й учителі з початку навчального року можуть приводити сюди своїх вихованців.

Що ми знаємо про світ дитинства? Про закономірності фантазії, своєрідну «дитячу логіку», особливе естетичне чуття дитини; про способи виховання спокійної та тямущої людини. Про стосунки батьків і малят, міцність яких закладається в перші роки співжиття. Про це і багато іншого можна буде дізнатися на першому Всеукраїнському дитячому фестивалі «Орелі», що відбудеться 6—7 вересня в Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара». У переддень фестивалю одна з його ініціаторок — фольклористка Ярослава Левчук — розповіла читачам «УМ» про особливості цього науково–святкового дійства.

Гасло «Бандитам — тюрми!» не годиться для організаторів смертельного голоду в «житниці Європи». Тих злочинців уже немає на світі. Когось із них «прибрали» у 1937 — 38 роках. Утім переважно вони померли в орденах, при грошах і славі. Дехто — з пам’ятником при житті. Деякі з тих пам’ятників бовваніють у вільній Україні. Селяни залишаються пограбованими (жодному розкуркуленому не повернули відібраної землі й компенсації за майно), у багатьох українських школах і районних краєзнавчих музеях досі переконують, що в 1932—33 роках в Україні «була посуха». Утім Київ, перед яким діаспора все активніше розвіює туман невизначеності, дедалі більше розуміє: засудження задавненого злочину відкриє дорогу для покращення сьогодення. Для цього і потрібні виставки, освітні програми, музей і міжнародний судовий процес, про які розповів «УМ» голова Міжнародного координаційного комітету Світового комітету українців Стефан Романів.

«Років 25 тому я подивився фільм режисера Віктора Івченка «Іванна», де Шептицький показаний дуже негативно, — розповідає співавтор сценарію фільму «Владика Андрей» Михайло Шаєвич. — Коли Олесь Янчук запропонував мені написати сценарій і я познайомився з матеріалами, то зрозумів, наскільки була спотворена інформація про цю постать. Захотілося зробити фільм, який торкався б людської душі». Отож в одному з перших епізодів фільму малий Роман Шептицький із матір’ю молиться у храмі. На мить хлопчик ніби переноситься в інший світ. Мати каже: «Це ти був у руках Бога». Опісля весь народ український був у руках владики Андрея як Божого посередника.

У нiч із 23 на 24 серпня 1939 року СРСР і Німеччина уклали Пакт про ненапад разом із секретними протоколами щодо розподілу сфер інтересів у світі. Готувалася світова війна, в центрі якої опинилася Україна — регіон сили, що дає відчутну перевагу тому, хто нею володіє. Українське «тіло» стало підтримкою для завойовницьких воєн Росії. У це тіло ніби вселився вірус: «заворожені» українці натхненно розробляли для Кремля зброю масового знищення і космічні стратегії, зомбували земляків «червоними» статтями, картинами й віршами, навчали молодь «миротворчого світогляду». А головне — воювали в усіх точках, де було потрібно «хазяїну». Україна стала великою «Південною Осетією» для Європи — плацдармом для розпланованих світових воєн. Сьогодні, пробудившись від гіпнозу, ми починаємо усвідомлювати відповідальність народу за служіння злу. І ще більше цінувати героїв, які боролися за визволення. Від чого ж ми звільнилися 24 серпня 1991 року? Якого звіра перестали годувати нашою пшеницею, вугіллям, металом і... людьми?

У ніч на 21 серпня 1968 року війська СРСР і країн Варшавського договору (так званого «соцтабору») перетнули чехословацький кордон. В Україні відлуння нападу спричинило нову хвилю репресій (партія прагла убезпечитися від можливої «Київської весни»), а також своєрідний струс свідомості, що багатьох привів до тями після тривалого гіпнотичного сеансу «всесвітнього щастя» під серпом і молотом. Про ті події читачам «УМ» розповідає доктор філософії Євген Сверстюк, який 12 років відбув у концтаборах і на засланні, зокрема через протест проти окупації Чехоcловаччини.

У середу голова Всесвітнього конгресу російськомовного єврейства Борис Шпігель заявив, що потрібен «міжнародний трибунал, який дав би об’єктивну оцінку діям грузинського керівництва стосовно мирного населення Південної Осетії». Шпігель, який здобув капітал в аптечному бізнесі, не приховує, що ідея «суду над Грузією» — не єврейська, Конгрес лише підтримує таку пропозицію. Чия то пропозиція, можна здогадатися, порівнявши текст заяви Шпігеля, оприлюднений на сайті Grani.ru, з текстами офіційних російських ЗМІ. Шпігель, російський сенатор, засуджує Грузію від імені «усього російськомовного єврейства». Утім чи має він на це право? «УМ» спробувала дізнатися про це у представника ВКРЄ в Україні — нардепа з фракції БЮТ Олександра Фельдмана, який у лютому цього року організовував у Києві установчі збори Парламентського клубу ВКРЄ. На жаль, з Олександром Борисовичем зв’язатися не вдалося. Натомість на запитання «УМ» відповів відомий єврейський публіцист, головний редактор інтернет–газети «Мы здесь» (Єрусалим — Нью–Йорк) Леонід Школьник.