Про батька і сина Михайла та Івана Носалів у багатьох рівнян до цих пір живуть добрі згадки. Й про створення музею Носалів у будинку, де їхня родина свого часу мешкала, у місті велося теж багато розмов. Адже довгий час до скромного священицького будинку навпроти Свято–Успенської церкви, де завжди пахло чебрецем та м’ятою, по допомогу приходило чимало людей. Нині ж мало хто з рівнян згадає, де розташовувався цей будиночок на вулиці Шевченка. Затиснутий серед висотних споруд, обшарпаний вітрами, з обдертою штукатуркою, продірявленим дахом, зарослий бур’янами, він ніби доживав свої останні дні...

Таким солідним стажем перебування при владі, вочевидь, можуть похвалитися хіба що монархи, котрі замолоду успадкували трон, або диктатори–довгожителі. Підтверджувати свою незамінність на керівній виборній посаді впродовж трьох десятиліть — талант, який не передається у спадок. Хоча, як сказати. Переповідають, що прадід Марії Карпенюк колись — чи то за Австрії, чи за Польщі — таки був у Нижньому Вербіжі війтом, а рідний брат її батька очолював тутешню сільраду в 60—70–х роках минулого століття.

На нинішні вибори вона вже йти не збиралася. Мовляв, відслужила дев’ять каденцій сільській громаді — пора й на заслужений відпочинок: онуків бавити, квіти плекати, яких на її обійсті — видимо–невидимо. «Не збиралася, а довелося знову братися за цей гуж, — зізнається пані Марія. — Люди почали просити — і не сміла відмовити. Збоку може здатися, що там робити нічого — підписуй папери та тішся владою. Аж ні. Буває, приходить людина з такими проблемами, що й у мене серце починає боліти. Ось старій жіночці, яка живе в хаті з донькою–калікою, «відрізали» світло за борги, то я вже тиждень їжджу до РЕМу: переконую, прошу, плачу, аби її не штрафували. У неї ж нема що взяти — хіба що душу».

Цього тижня українські телевізійники відзначають одразу два свята — День працівників радіо, телебачення та зв’язку України (16 листопада) та Всесвітній день телебачення (21 листопада). Чим не привід згадати, а яким було ТБ у не такому вже й далекому минулому. Розпитати про це «УМ» вирішила Світлану Білоножко — колись одну з найвідоміших постатей українського телеекрана. Я зателефонувала пані Світлані з пропозицією дати інтерв’ю, а вже години за три ми зустрілися. «Я дуже організована людина, — каже пані Світлана. — І цьому мене навчило телебачення. Ніколи нічого не забуваю, як це часто в артистів буває, не спізнююся і не маю звички підводити людей, коли щось пообіцяла».

Уявити собі Світлану Білоножко без чоловіка Віталія важко — ця пара сприймається як органічне єдине ціле. Тож навіть не здивувалася, що в редакцію «УМ» вони приїхали разом. Отже, втрьох ми й розмовляємо про те, що було за лаштунками радянських блакитних екранів...

Церковних посад у протоієрея Івана Катькала наразі кілька: настоятель церкви Покрови Пресвятої Богородиці, духовник Кримської і Сімферопольської єпархії Київського патріархату, благочинний Сімферопольського району. Літургію він поєднує з ділами не менш праведними, які на вустах людей далеко за межами самого села Перевальне й навіть Криму. Дипломований педагог і вмілий різьбяр по дереву зцілює молитвами, надає консультації з лікувальної фізкультури, загартування і фітотерапії, зі своїми вірними парафіянами продовжує будувати свій третій храм. А ще на власному прикладі вчить, як треба цінувати життя.

Воронеж таки перейшов на московське «акання», але повноцінною часткою Московщини не став. Тут і дихається легше (навіть поруч із ГУВC), і люди привітніші. Мабуть, на характері регіону позначається близькість України. Зокрема — присутність українців у діловій та науковій еліті регіону. Один iз них — Анатолій Корнієнко. Людина, яка навчила Воронежчину вирощувати буряк. І не тільки.

Живе Анатолій Васильович у селищі Рамонь. Зустріч із ним організував ще один українець, заступник голови Товариства українців Воронежчини «Перевесло» Дмитро Денисенко. До Воронежа кореспондент «УМ» потрапив у рамках програми, де зустріч із земляками не була прописаною, але хто сказав, що гостинність притаманна лише кавказцям...

Якби художникові Олександровi Глушаченку не випало стати нашим сучасником, його долю, певно, варто було б «намалювати» бодай в уяві. Передовсім для того, щоб збагнути найтіснішу сув’язь не лише поколінь — цілих епох. Судіть самі. Батько його діда був кріпаком. Родину останнього разом із десятком таких самих підневільних сімей пан виміняв за породистих псів і поселив над річкою у мальовничій Писарівці неподалік Полтави. Дід записався у новостворений колгосп останнім тільки після тижневого «перевиховання» в буцегарні, а потім помер від голоду. Батько загинув на фронті у перші місяці війни. Тож на плечі старшого з двох братів, 13–річного Сашка, чоловіча ноша годувальника селянської родини лягла у підлітковому віці. Все те, звісно, не могло не позначитися на його творчій і життєвій борозні...

Інтрига довкола черниківського «володаря духів» закручувалася хвацько. Першу «страшилку» про діда Михайла я почув років iз п’ять тому. Тема про лісовиків, мавок, чугайстрів та втаємничених карпатських ворожбитів «випливла» сама по собі, коли до півночі разом iз місцевими лісниками грілися біля вогню в дерев’яному будиночку на горганській полонині Нивка, розташованій між горами Великий і Малий Медвежики. У пічці весело потріскували смолянисті смерекові дрова, від чого багряні відблиски загадково стрибали по дерев’яних стінах і завішених сутінками кутках. Обстановка якраз спонукала до розмови про містичні історії, в які гуцули дотепер вірять майже так щиро, як у Всевишнього.

Очевидно, це закладено в природі творчості: рідко який митець залишається вірним одній художній техніці чи одному жанру. Зазвичай творчі люди намагаються реалізувати себе по–різному, щораз відшукуючи нові можливості для самовираження, адже головне — щоб у душі жевріла Божа іскра. Заслужений майстер народної творчості Марія Гоцуляк із Могилева–Подільського, ім’я якої добре відоме в Україні та за кордоном, не буде винятком. Вона справді і швець, і жнець, і на дуду грець. За що б не взялись її руки, у них народжуються маленькі шедеври: писанки і дряпанки, вишивки й аплікації з соломки, народні іграшки й олійний живопис у стилі народного примітиву. І, звісно, витинанки, які заслуговують на те, щоб на них наголосити окремо.

Приборкувати некеровану Чорнобильську АЕС йому випало у липні–серпні 1986–го. У радіаційне пекло пішов із власної волі. Крім спеки, на зараженій після виверження четвертого енергоблоку території найбільше тривожила підступна стронцієво–цезієва невідомість. Та її дію відчув не відразу. Хвороба владно заявила про себе вдома, коли повернувся в Івано–Франківськ. Найбільше дошкуляв постійний головний біль, від якого вже не рятували анальгетики. Лікарі порадили шукати якесь сильнодіюче захоплення, яке б відволікло від нав’язливої недуги.

Він вибрав Біблію і самотужки взявся її вивчати. «Бог дав мені час хворіти і все обдумати, — ділиться пережитим Андрій Білик. — Я з головою поринув у читання Святого Письма, і воно повернуло мене до життя. Взявся досліджувати долі жінок, згаданих у П’ятикнижжі Мойсея та Новому Завіті, а Бог мене в цей час лікував».

Сергія Гордієнка, як і більшість людей, якi не сидять на місці, «упіймати» складно. Мені це таки вдалося — на залізничному вокзалі в Києві. Звідси Сергій Іванович повіз у Карпати, а саме — на Говерлу, студентів кафедри країнознавства і туризму Національного авіаційного університету.

Останні сім років Сергія Гордієнка родина — дружина і двоє доньок — практично не бачить. Непосидючий мандрівник продовжує свою навколосвітню подорож, розпочату ще в 2003 році. За цей час він ногами переміряв тисячі кілометрів — від Севастополя до Владивостока і Петропавловська–Камчатського. Нині залишився останній ривок — у Західну Європу, а звідти — до Африки. Але на здійснення цієї подорожі мандрівник не має коштів, та й iз візою вийшла затримка. Тож Гордієнко змушений прийняти нелегке рішення — повернутися в Севастополь, звідки стартував сім років тому, а потім — додому. Однак мандрівник не полишає надії невдовзі таки дістатися Атлантики та Африканського континенту.